Народні Думи - Автор неизвестен (книги серии онлайн TXT) 📗
Став він дорогії вещі у вічі забачати,
Став він до їх доходжати,
Дорогії прикмети по сирій землі забирати,
Ой у свої руці брати,
К своєму серцю принімати,
Гірко плакати-ридати, дрібні сльози проливати, Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає,
Бо й не об чому їх дорогії вещі По сирій землі валяються,
Невже ли за ними турецька-бусурменська Велика неволя сильну погоню ганяла,
У плолон, у гіршу неволю завертала, їхнє тіло на три часті сікла-рубала,
А мене, найменшого, пішого-піхотинця,
По лісам, по байракам На спочивках минала?»
Став найменший брат до Савур-могили доходжати, Став ли буйний вітер повівати,
Із козацьких-молодецьких його ніг валяти.
«Що перше горе — безвіддя, друге — безхліб’я, Третє горе — братів не догнав,
Уже ли мені своїх братів не наганяти,
Уже ли мені в отцевському дворі не бувати,
Уже ли мені свого отця-неньку у вічі не видати. Наслідував мені господь
У турецькій, у бусурменській у великій неволі На Савур-могилі смертю постраждати».
Стало ли сонце намеркати,
Стали сизокрилії-орли налітати,
На козацький на молодецький На чорний чуб наступати;
Стали вони з лоба очі винімати,
Християнською кров’ю запивати;
Туди звірі надходжали,
Коло жовтої кості тіло оббирали,
По лісам, по байракам розношали,
У сиру землю загрібали,
На путі-дорозі не покидали.
Стали ті два брати
До християнських городів доїжджати,
Став середульший брат свого старшого брата Правди-неправди питати:
«Що то ми будем, брате,
Своєму отцю й неньці отвічати,
Що в одному ми городі бували,
Однії листи писали,
Що ми свого брата найменшого, пішого-піхотинця,
У турецькій неволі покидали?»
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Своєму брату слова неприятні рече-промовляє: «Брате рідненький, як соколе сивенький!
Як маємо ми, брате, свого найменшого брата, Пішого-піхотинця,
Ждати-ожидати,
Буде за нами турецька-бусурменська велика неволя,-Сильна погоня уганяти,
Буде наше тіло на три часті сікти-рубати;
А ще худо, брате, отцеве імущество "На три часті розділяти,—
Лучче ли будемо, брате,
На дві часті паювати,
Своєму отцю-неньці неправду казати:
Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Дев’ять літ у вічі не видали».
Стали ті два брати
До отцевського двору доїжджати,
Стали отець і матуся Із хлібом і сіллю виходжати,
Стали вони свого найстаршого сина За гостя приймати і за стіл саджати,
Стали вони про найменшого сина Усю правду питати.
Став же найстарший син за стіл сідати,
Своєму отцю-неньці неправду казати:
«Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого За дев’ять літ у вічі не видали».
Став середульший брат за стіл сідати,
Гірко плакать і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Став він своєму отцю-неньці Усю правду казати:
«Що в одному ми полку бували І одному ми пану служили —
У турецькій-бусурменській у тяжкій неволі,
У городі у Азові пробували,
Із города Азова умісті із полону утікали,
Тільки ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
У турецькій, у бусурменській великій неволі покидали». Стали отець-мати обіди справляти,
Молебні наймати,
Стали найстаршого сина із двору зсилати,
Стали його обществом-народом До розстрілу випроводжати.
Став найстарший брат Гірко плакати-ридати,
Свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця, споминатн:
«Лучче мені було тебе, брате,
У турецькій, у бусурменській великій неволі Тебе доглядати,
А чим мені, брате, між своїм народом,
У своїм безрідді смертю постраждати».
Ой та то ж не пили пилили Гне тумани вставали,
Як із землі турецької Та із віри бусурменської З города Озова, з тяжкої неволі Три брати утікали.
Що двоє та брати кінних,
А третій піший-пішаниця,
Що як він чужий-чужениця,
За кінними біжить-підбігає,
На сире коріння Та на біле каміння
Ніжки свої козацькі-молодецькі посікає,
Та сліди свої кровію заливає,
До кінних братів добігає,
За стременечка хапає,
Словами промовляє:
«Станьте ж, братці, коней попасіте І мене підождіте,
1 з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері
доходжати».
І ті брати теє зачували Та словами промовляли:
«Братику наш менший, милий,
Як голубонько сивий!
Що ми самі не втечемо І тебе не ввеземо,
Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках
- минати,
А нас, кінних, буде доганяти,
Стріляти й рубати
Або живцем у полон завертати.
Як жив ти, здоров будеш,
То й сам у землю християнську прибудеш».
І тії брати сеє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат,
Піший-пішаниця,
За кінними братами уганяє,
Коней за стремена хапає Та словами промовляє 1 сльозами обливає:
«Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
Назад коней завертайте, ^
Із піхов шаблі виймайте,
І мені з пліч головку здіймайте,
І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте,
А звірам і птицям на поталу не оддайте».
І тії брати сеє зачували Та словами промовляли:
«Братику милий,
Голубонько сивий!
Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,
Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться, .
І душа наша гріхів довіку не викупиться.
Сього, брате, нігде ізроду не чували,
Щоб рідною кровію шаблю обмивали Або гострим списом опрощеніє брали».
«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
То прошу вас, братця,
Як будете до байраків прибувати,
Терновії віття в запілля рубайте,
А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»
То вже два козаки у байраки уїжджає,
Середульший же брат милосердіє має,
Терновії віття верхи істинає І пішому брату, меншому, у предмету покидає.
Отоді ж то до Савур-могили добігали І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали. А менший брат, піший-пішаниця,
До тернів, байраків добігає,
Терновії віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає Та сльозами обливає:
«Осюди же мої два братики кінних прибігали,
Терновії віття в тернові стинали,
А мені, меншому брату, пішому-пішаииді,
В признаку кидали,
Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі В городи християнські До отця, до матері,
До роду утікати».
Тут сее промовляє,
Відтіль побігає,
Із байраків, із мілюсів вибігає:
Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,
Тільки поле леліє,
А на йому трава зеленіє.
Та став же старший брат та середульший На полівку вибігати,
На степи високі,
На великі дороги розхіднії,
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати І меншому брату у признаку покидати. .
То став же середульший брат До старшого словами промовляти:
«Нум, брате, із себе зелені жупани скидати І червону та жовту китайку віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати»..
То старший же брат до середульшого брата став
гордо промовляти: «Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке На шматки драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські
Без наших предметів усяких прибуде».
