Щедрий вечір - Стельмах Михайло Афанасьевич (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗

? Тато збирається жито сіяти, а мама ? вибирати коноплі.

? Ти ж пособляв їм улітку?

? Авжеж. І сіно громадив, і жито жав.

? Ти жито жав? ? аж побільшали з подиву темно-сірі виразисті очі вчительки.

? А чого ж! Наше селянське діло таке... ? і осікся, бо, мабуть, таки перехвалив себе.

? І в'язати навчився?

? Ярове можу, а на озиме ще не вистачає сили, ? кажу я з жалем.

Але це не применшує мене в очах учительки.

? Молодчина, молодчина! А читав щось улітку?

? Трохи, ? і від однієї згадки посмутнів мій погляд.

? Щось страшне було? ? одразу догадалась учителька.

? Страшне. Як печеніги розрубали в степах Святослава і почали пити вино з його черепа.

? А скільки тепер новітні печеніги розкидали в степах черепів! ? і собі зажурилась учителька, ? Біжи, Михайлику.

Біля школи вже гамірно й весело. Пропечені за літо школярі гомонять-гудуть, мов глечики на вітрах, ляскають один одного долонями по руках і плечах, допитуються, чий батько швець, щоб якомусь необачному коліном дати стілець, і міряються силою. Сміх злітає то з одного, то з другого гурту й закінчується біля огорожі, де обривається гра у довгої лози. Дівчатка, ставши в коло, вже співають "Подоляночку", а недалеко від них Петро Шевчик, сам лякаючись, розповідає, як відьма внадилась до корови тітки Софії.

Чорнявого гарненького Петрика дуже люблять дівчата, а він завжди лякає їх різними небилицями. А он прямо на землі вмостився хитрун Цибуля, він грає в чіт і лишку і всіх підряд обігрує.

А за школярським гармидером, стоячи під чималим дзвоном, пильно-пильно слідкує сивий гострозорий сторож, який уміє розминати і телячу шкуру, і школярські вуха. В одній руці він тримає мідний, натертий до блиску годинник, а другу вплів у мотуз дзвона.

Я повагом входжу на шкільне подвір'я, а ззаду на мої плечі вискакує Іван Пампушка. Він хоче на дурничку проїхатись до школи й, мов оглашенний, кричить у саме вухо:

? Здоров, читальнику! Скільки візьмеш за перевіз?

? Дві копійки без копійки і копійку здачі, ? відповідаю школярською примовкою, пригинаюсь ? Іван сторчака летить на землю і хапає мене за ноги. Ми покотились клубком, а нас уже оточує школярня, і всім стає дуже весело. Коли я підвівся на ноги, в мою шапочку презирливо тицьнув пальцем в'їдливий Улян:

? А що це в тебе?

? Австрійський картуз із справжнісінького сукна, ? кажу, не моргнувши оком.

Улян відкочує краї шапочки, принюхується до неї і під сміх школярні каже, що з цієї австрійської торби добре було б годувати коня.

? А я й годую з неї Обмінну, ? кажу, щоб відвести від себе насмішку.

? Брешеш! ? відрізав Улян.

? Ось подивись, ? і сьогодні годував! ? показую дно шапки, в якій лежить кілька листочків і пелюстків од квітів.

? Справді! ? не вірить Улян, але вже не знає, чим ущипнути мене.

Раптом біля шкільної огорожі верхи на коні з'являється дядько Себастіян. Поперед нього на сідлі лежить якийсь чималий ящик. Ось голова підвівся у стременах, скочив на землю і поперед себе поніс ящик до школи. Я вибігаю назустріч дядькові Себастіяну, вклоняюся і питаю:

? І ви до нас?

? І я до вас, Михайлику.

? Може, вчитися?

? А що ти думаєш: з великою охотою сів би за парту. Здоровлю тебе з першим днем навчання.

? Спасибі. А що ви несете?

? Дивись! ? дядько Себастіян ставить на землю розділений на дві половини ящик, а в ньому аж висяює ціле багатство: одна половина забита пахучими, як цукерки, олівцями, а друга ? школярськими ручками. Я ніколи не бачив стільки такого добра й розгубився перед ним. ? Що, Михайлику? ? кумедно підморгнув мені бровою дядько Себастіян: йому й самому приємно дивитися на цей скарб.

? Де ж ви дістали стільки?

? Аж у Вінниці.

? І що з цим добром будете робити?

? Віддамо учителям, а вони роздадуть учням.

? Це, виходить, подарунок нам? ? радію я.

? Подарунок від незаможників: ми не вчились, то вчіться ви, в люди виходьте! ? Враз дядько Себастіян хмурить свою брову, під якою щойно тримав веселощі, і пальцем торкається до моєї шворочки на шиї. ? А це, халамиднику, що за новина у тебе?

? Яка ж це новина? Ув'язують школярі до шиї олівці, ув'язую і я.

? То бідність наша ув'язує! ? гнівається на когось дядько Себастіян, розриває мотузочок і вивільняє од нього шию і олівець. ? Чуєш, Михайле, ніщо не повинно гнути людину чи висіти в неї на шиї: ні ярмо, ні ланпюг, ні хрест, ні навіть олівець! Зрозумів?

Я тоді не дуже збагнув, чого дядько Себастіян так обурився на мій мотузочок, здивовано принишк. А голова комнезаму вийняв з кишені піджака спочатку якусь книжку, потім олівця, що теж пахнув цукерками, і простягнув мені.

? Ось тобі від мене.

? Може, не треба? ? засумнівався я.

? Чого це не треба? Пиши на здоров'я.

Я засміявся.

? Ти чого хихоньки справляєш? ? під брову дядька Себастіяна знову прибилась веселість.

? Чого? Я чув: пийте, їжте на здоров'я, а от щоб писати на здоров'я ? не чув.

? Іще почуєш, ? маєш час. Всякі паскудники он таке пишуть, що й здоров'я, і навіть життя забирають у людей. А нам треба писати тільки на здоров'я людям.

? Дядьку Себастіяне, що то за книжка у вас?

? Політграмота.

? Політграмота? Це ж про що?

? Як тобі сказати? ? зібрав на високому чолі з півдесятка зморщок. ? Ось космографія ? це наука про те, що робиться на небі, а політграмота ? що треба робити на землі. Візьми собі на днину, може, щось учитаєш, ? дядько Себастіян дав мені книжку, підхопив ящика з школярськими скарбами й пішов до вчителів.

Мене одразу ж обступили школярі, розглядаючи і олівець, і нову книгу.

? Везе ж декому, ? заздрісне говорить Улян і так само, як нещодавно в шапочку, тицяє пальцем у книгу: ? І що то за штука ? політграмота? Знаєш, чи де там?

? То чом не знаю? ? відповідаю запитанням на запитання і пускаюся берега: ? Є дві найвищі науки ? космографія і політграмота...

? Чим же вона найвища?

? Сам подумай своєю головою: просто "грамота" є звичайна грамота, а тут ще попереду стоїть "політ", тому вона і є високою наукою.

Це пояснення задовольняє і Уляна, і мене, і школярів. А щоб зовсім не забрехатися, я швидко вскакую в школу, і тут мене в коридорі стрічає Люба.

? Михайлику, це ти?! ? дивуються і чогось так радіють її карі очі, що й мої починають усміхатися.

? І ти вже прийшла до школи? ? не знаю, що сказати їй.

? Я перша прийшла, ? і обертається так, щоб добре видно було її сережки, що скульчились собі й дрімають на темних мочках вух дівчинки. ? Все боялася, щоб не спізнитися.

? А може, ти хотіла всім сережки показати?

? Безсовісний, ? відстовбурчує вузликом рожеві уста, але одразу ж перестає гніватися і таємниче каже: ? Я тобі щось принесла. Знаєш що?

? Звідки мені знати.

Коридором пробігає Цибуля. Він нагло зупиняється біля нас, нахабнувато заглядає мені і Любі в очі й багатозначно каже: "Ги".

? Ти чого? ? одразу накостричився я.

? Бо щось знаю, ? хитро дивиться на мене й Любу. ? От розкажу всім хлопцям.

? Що ж ти, чаполоч болотяна, розкажеш? ? скривджено забринів Любин голос, а сполох тінями затріпотів у її очах. ? Що? Цибуля вдоволено засміявся, показав нам язика:

? Що захочу, те й розкажу. Ще рано декому задивлятись одне на одного.

Образа, обурення і гнів зірвали мене з місця. Я щосили хапаю язиканя за барки й навіть дивуюся, як він, опецькуватий, затрясся в моїх руках, а з його кишень почало сипатись вигране добро: жолуді, стріляні гільзи, старі пера, огризки олівців і олов'яні пломби. Оце добро, певне, і врятувало нас від бійки в перший день навчання.

? Пусти! ? раптом заскиглив Цибуля. ? Он розчавиш перо.

? А набріхувати будеш?

? Н-не буду! На дідька ви мені здались. Уже й пожартувати собі не можна.

Я випускаю Цибулю. Він швидко визбирує своє добро і знову біжить на подвір'я. Чи ж буде він там розповідати брехні?