Пригода в кукурудзі (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать книги онлайн бесплатно полностью без .TXT) 📗
— Бе-бе-бе-бе.
Це було до того смішно, що всі аж покотилися від реготу. Бувають же такі хвилини, коли не можна втриматися від сміху, хоча й розумієш, що сміятися, може, й негаразд. Вітька Козир зрозумів це, бо сам почав сміятися.
Кров кинулася Льоликові в обличчя. Він раптом жбурнув молоток на підлогу і верескливо закричав:
— Не буду! Не буду працювати! Все одно я музикантом стану! От побачите, що мене переведуть назад у музичну! Тато доб'ється! От побачите! А музиканти цвяхів не забивають! Для цього столяри є! Хай тут ті працюють, що столярами хочуть бути! А я не хочу! Не буду! Не буду!..
Сміх враз обірвався, як ніби хтось несподівано вимкнув радіоприймач. Запала гнітюча тиша. Всі завмерли ошелешені. Вони так розгубилися, що не могли вимовити ні слова. І тільки безпорадно поглядали то на Льолика, то на вчителя праці Павла Степановича. Павло Степанович зсунув окуляри на самісінький кінчик носа і теж якийсь час мовчав, пильно дивлячись поверх окулярів на Льолика. Потім спокійним голосом мовив:
— Ти, друже, даремно репетуєш і засмучуєшся. Воно, звісно, неприємно, коли щось не виходить. Та то нічого, навчишся.
Вітька Козир помацав ґулю на своєму лобі й скривився.
Так почалося «трудове навчання» Льолика Яворського. Та це були тільки квіточки, ягідки з'явилися потім. Льолик почав свідомо саботувати уроки праці. Він демонстративно робив усе не так, як треба. Він псував дошки, ламав готові деталі, губив інструменти. Спершу всі сміялися, потім почали обурюватись, потім розгубилися.
Ґуля Вітьки Козиря була першою, але не останньою. Другу ґулю заробив Стьопа Демченко, третю Милочка Грасецька, найтихіша і найдобріша дівчинка в усьому класі. Після Милоччиної ґулі поруч із Льоликом не хотів уже працювати ніхто. Це було небезпечно.
Пробували підійти до нього по-хорошому умовляли, радили, намагалися допомогти. А він: «Я інакше не вмію! Я все одно музикантом буду!»
Не витримували: «Яким музикантом, як тебе з музичної виперли? Теж іще — музикант!» У відповідь він тільки мовчки насуплювався, сердито блискав очима й продовжував робити своє.
Навіть Павло Степанович нічого не міг із ним вдіяти. Що ж ти йому зробиш, коли він запевняє, що інакше не може. Ще й ображається: «Хіба я навмисне? Хіба мені самому приємно, що не виходить?»
Ну й характер виявився в того Льолика! От же ж упертий, от же ж себелюбний!
Мабуть, в усьому були винні оті його невдачі в музичній школі. Він не міг пережити, що й тут, на уроках праці, він найгірший, найвідсталіший. І рятував свою гордість в такий дивний спосіб.
Але чому через це повинен страждати цілий клас?! Незлюбили учні Льолика Яворського, дуже незлюбили. І якось так вийшло, що Льолику був оголошений бойкот: ніхто з ним не розмовляв, за партою сидів він сам, навіть вітатися перестали.
— От тобі й на, — з досадою говорив Стьопа Демченко. — Ми ж повинні всі вірно дружити. Один за всіх, і всі за одного. Ех!..
І через те, що Льолик викликав у них такі недостойні почуття, вони ще більше не любили його.
— Хіба ми погано, нечуйно поставилися до нього спочатку? Хіба хтось із нас хоч словом натякнув на оту його «музичну історію»? Він же сам перший, сам!..
Кепський настрій був у четвертого «Б».
А дні стояли такі хороші. Ясні, безхмарні, сонячні! Останні дні золотої осені. Листя вже поопадало, і голі дерева прозорі — ніби хтось зірвав завісу, що затуляла небо — стільки просторої блакиті й сонця!..
В один із таких днів у четвертий «Б» прийшов новий учитель.
Павло Степанович був викладачем фізики й вів уроки праці тимчасово, вів тому, що в школі не було ще спеціального вчителя праці. І от він прийшов. Звали його Іван Васильович.
Це був невисокий, кремезний, літній уже дядечко, лисий, із сивими вусами. Всі одразу звернули увагу на його руки — вузлуваті, мозолясті, шершаві і якісь дуже виразні й по-своєму красиві, а також на те, що за вухо в нього був закладений товстий синій олівець. Він навіть не був схожий на вчителя, а просто на майстра з заводу. Ну, то що! Хіба були схожі уроки праці на інші уроки?
— Драстуйте, браття! — просто й весело сказав він, і всім це сподобалось — усмішка освітила обличчя. — Будемо тепер разом працювати. Ідучи до вас, довго я думав, що б нам таке для початку змайструвать, щоб і корисно було, і цікаво. Й подумав, а чи не збудувати нам справжнього великого човна, такого, щоб усім класом можна було по Дніпру попливти? Га? Що ви на це скажете?
Мабуть, не треба пояснювати, як сприйняли учні ці слова. Ще б пак! Збудувати справжнього човна для всього класу, свого, власного! Хто ж відмовиться від цього! Коли перший вибух захоплення трохи вщух, Іван Васильович одразу взявся до справи — витяг креслення і став пояснювати, що треба буде зробити. А тоді почав кожному давати завдання.
І незабаром усі вже були зайняті справою. Іван Васильович одійшов до вікна й щось записував у блокнот.
І раптом почувся голос Льолика Яворського:
— А я? Що мені робити?
Іван Васильович здивовано глянув на Льолика, ніби оце тільки побачив його:
— Ах — ти? Гм. Ич як недобре вийшло! — він почухав пальцем потилицю. — А знаєш, брате, тобі доручити нічого. Всю роботу, що була, я вже розподілив… Ну, нічого, ти сьогодні погуляй. Іншим разом.
Льолик пхикнув, знизав плечима — мовляв, подумаєш, мені ще краще! — і спокійно сів собі у кутку. Весь урок він позирав на товаришів глузливо і переможно. «Працюйте, працюйте, коли хочете бути столярами. А я музикантом буду», — говорив його погляд.
Але дивна річ — наступного разу трапилась та ж сама історія: всі працювали, а про Льолика Іван Васильович ніби забув. Довелося Льоликові знову нагадати про себе.
— Ти ж бачиш — усі продовжують розпочату роботу, — розвів руками Іван Васильович. — Не можу ж я відривати когось від діла. Доведеться почекати.
Тепер уже Льолик не поглядав переможно, хоча й намагався удавати, ніби таке становище аніскілечки його не бентежить. Та коли й на третій раз Іван Васильович не дав йому роботи, в очах у Льолика майнула неприхована тривога. Ображеним голосом він спитав:
— То, може, мені можна вийти, раз я все одно без діла?
— Як це вийти? Ти що, хіба хворий? Адже зараз урок.
Льолик закопилив губи, втупив очі в підлогу й увесь урок просидів похнюплений, не підводячи голови.
Якби він був якимсь там шибайголовою, бешкетником чи просто поганим учнем, він, певне, після цього «пропасував» би, прогуляв би наступний урок праці. Але Льолик був відмінником, і в нього не вистачило на це характеру.
Він зайшов і мовчки сів у кутку — з таким виглядом, з яким, мабуть, сідають на лаву підсудних, покірно і безнадійно. Він уже нічого не питав, нічого не говорив.
Всі були заклопотані, зайняті своєю справою і ніби не звертали на нього жодної уваги. Всі працювали. Він добре бачив, що праця приносить їм щиру радість, робить їхні обличчя усміхненими, щасливими. Адже вони майстрували човен, справжнісінький човен, який весною спуститься на воду й попливе Дніпром до самого моря, у далеке плавання, назустріч бурям і штормам, назустріч чудовим пригодам і несподіванкам. І радість надзвичайних подорожей вже зараз світилася в їхніх очах. Льолик із таким сумом, з такою невимовною тугою дивився на них, що їм стало жаль його.
А добросерда Милочка Грасецька не витримала й, ніяковіючи, мовила:
— Ти б не міг помогти мені потримати дошку?
Льолик зробив рух до неї, але Іван Васильович суворо сказав:
— Ти, дочко, сама роби. Він тобі тільки заважатиме.
Кров кинулася Льоликові в обличчя. Він одвернувся до вікна та притиснувся чолом до шибки — немов роздивлявся щось надворі. Але плечі його здригалися, і всі зрозуміли, що Льолик плаче. Та жоден не промовив ні слова.
Іван Васильович підійшов до Льолика, поклав йому руку на плече:
— До речі, як тебе звати, хлопче? Льолик мовчав, крадькома витираючи сльози.
