Сашко - Смілянський Леонід (читать книги онлайн .TXT) 📗
Здавалося нам, що коли б день ніколи не закінчувався, то й ми могли б прогуляти тут усе життя…
Юрчикові пощастило покататися моторним човном. Він навіть стрибнув з човна на самій середині Дніпра. Я спробував впіймати його в воді, але не зміг. Він плавав краще за мене. Його вчив батько.
Тільки ввечері ми повернулись додому.
МІЙ ПРАПОР
Просто дивно, як усе змінилося в моєму житті! Щодня зранку я їздив на кіностудію. Щоправда, мене викликали зовсім не щодня, але я з’являвся й без виклику. Чого тільки не надивився я там! Дехто навіть почав говорити, що я всім заважаю.
Коли в знімальному залі розбирали один дуже гарний павільйон — стіну палацу зі сходами і балконом, — велика дошка впала зверху так близько, що ледве не бабахнула мене по голові. Робітники дуже злякалися, і один з них гримнув на мене:
– Іди звідси геть! Щоб я в вічі тебе не бачив тут!.. Плутаються попід ногами, а потім відповідай за них…
Я на нього й трохи не образився: адже цей робітник зовсім не знав, що я кіноартист.
От з режисером було важче. Він виявився зовсім не такий уже лагідний… Особливо чіплявся він до мене. То примусить разів з десять пробігти по тій самій стежці, перш ніж накаже операторові зняти мене. То вираз мого обличчя йому не сподобається, і він почне мені вичитувати та гримати: і це не так, і оте не так, треба ось як… А зробиш так, як він вимагає, виявляється, знову не так. І розсердиться, розкричиться, навіть слова образливі часом кидає при людях: «молокосос», «щеня»… А яке я щеня? Всім відомо, що я Сашко Жук… За мене вступилась одна артистка — тьотя Люба. Після цього режисер уже не обзивав мене цими словами, а знаходив інші, але теж неприємні.
Та я нікому з своїх приятелів не розповідав, як важко працювати в кіно.
Зате дома всі були ласкаві зі мною і завжди хотіли догодити мені. Мати просила бабусю, щоб та наглядала за мною, стежила, скільки їм, коли лягаю спати, чи встигаю виспатись… Бабуся часто бурчала: «Ой боже! Зовсім мала дитина, а до самого вечора на роботі…» І стежила, щоб я одягався у все чисте, і щовечора, начепивши свої окуляри мотузком з одного боку, густим-прегустим гребінцем вичісувала мені волосся. І навіть Ласун жодного разу не крикнув на мене «шибеник».
Незабаром я почув приємну для мене новину: ми виїздили з кіноекспедицією в ліси, ближче до кордону. Звичайно, на вокзалі, коли наша кіногрупа від’їздила, мене проводили Юрчик і Ромка. Мати теж була на пероні. Вона купила мені новий костюм і нового кашкета, бо кіноартистам належить одягатися пристойно. Окрім того, вона просила адміністратора групи наглядати за мною. Він заспокоював її, запевняючи, що це його обов’язок.
На прощання мати передала мені невеличкий клуночок, у якому була моя чиста білизна. Окремо в паперовому пакунку зі мною були пиріжки з сиром і м’ясом. Більш нічого я не схотів брати з дому, навіть від грошей відмовився, бо адміністратор групи сказав, що в нього є належні мені на відрядження гроші і він мені даватиме, коли треба буде.
Зовсім несподівано прийшов Сергій Валентинович. Я ще здаля побачив у натовпі його сиву голову. Він когось шукав очима. Потім побачив нас і підійшов. Мати була дуже здивована, коли помітила його біля нас.
— Приїхав на вокзал тебе провести, Сашко, — сказав Сергій Валентинович. — Думав, що тебе нема кому й проводжати, аж ось цілий гурт до тебе на вокзал вийшов.
Мати була дуже зворушена, що Сергій Валентинович прийшов на вокзал заради мене, дякувала йому, а потім промовила до мене:
— Отож, Сашко, шануйся… Бачиш, як за тебе турбується Сергій Валентинович.
Я думав, що Сергій Валентинович теж буде навчати мене, щоб я без материного догляду поводився як слід, але він про це не сказав жодного слова, а тільки поцікавився, чи скоро я повернуся, взагалі говорив про різні справи, про кіно, про відомих кіноартистів, з якими йому доводилось зустрічатися, але нічого не говорив мені про поведінку.
— Якщо кінознімання не закінчиться до початку навчання, — сказала мати, — то я тобі не дозволю зніматися зовсім.
Звичайно, вона даремно турбувалася: режисер мені обіцяв, що більше місяця мене не триматимуть у групі. А з експедиції ми мали повернутися тижнів за два, якщо, звичайно, увесь час будуть сонячні дні і знімання не припинятиметься.
Підійшла висока артистка в рогових окулярах — тьотя Люба. Я ставився до неї з пошаною, бо вона завжди була до мене уважна й допомагала мені своїми вказівками, а ще тому, що, побачивши мене вперше на зйомці, вона сказала режисерові нишком:
— Хлопець — просто знахідка…
Вона думала, що її ніхто збоку не чує, а я стояв за декораціями і все чув.
Тепер, підійшовши до нас, вона сказала матері:
— Ви Сашкова мама? Будьте спокійні за свого хлопчика, йому серед нас буде добре. Я вам обіцяю наглядати за ним.
Мати подякувала їй, причому попередила, що за мною треба стежити пильно, бо я дуже недисциплінований. Не вистачало, щоб мати ще розповіла їй про мої колишні витівки. Я був невдоволений.
Незабаром нас запросили йти до вагона. Почали прощатись. У матері на очах заблищали сльози. В Ромки теж. Не люблю сліз. Я на зйомки їду, а вони плачуть. Усім нам махали хусточками й руками на пероні, а я дивився на місто й думав: от як воно буває!.. В ці дні ми з Ромкою і Юрчиком мали кататися човном по Дніпру, а вийшло, що я їду поїздом і зовсім не в тому напрямку…
Вже й звечоріло. Давно зник у далечині Київ, і у вікні нічого не було видно, а я все стояв і думав про свою гру в картині, про школу, про Ромку й Юрчика, про матір і Сергія Валентиновича, який так несподівано прийшов провести мене…
Хтось поклав мені на плече руку. Я обернувся. Біля мене стояла тьотя Люба.
— Сашко! — сказала вона. — Ходімо, я покажу тобі полицю, де ти спатимеш… їсти хочеш? В мене є солодкий пиріг з повидлом…
Це було б дуже довго розповідати, як ми три тижні жили в експедиції майже на самому кордоні, як я мало не щодня знімався в кінокартині і мав успіх серед артистів, як мені доводилось перед кіноапаратом перепливати справжні річки, продиратись крізь справжні хащі в густому лісі, як мені перепадало від режисерів за різні витівки, від яких не міг утриматись, і як я одного разу виліз на височенний димар цукроварні.
Ні, про цей випадок, мабуть, краще розповісти докладніше.
З усіх людей в нашій кіностудії я найбільше здружився з тьотею Любою та ще приятелював з кінооператором Фокіним — дядею Антоном. Робота біля кіноапарата мені дуже подобалась, і я завжди, якщо не знімався сам, то допомагав дяді Антонові і не раз навіть сам крутив за ручку. До того ж ми майже щоранку ходили вдвох з ним вудити рибу. Я в нього навчився, як це робити.
Ми жили в гуртожитку цукроварні, яка була на літньому ремонті, і тому приміщення було вільне. Цукроварня стояла край села, і навіть здалеку в лісі можна було побачити її височенний цегляний димар. Ми знімали картину, в якій було кілька прикордонних епізодів.
Доводилось нам ловити «шпигунів» і «диверсантів», які повинні були перебиратися через наш кордон з сусідньої держави, доводилось повзти з собакою в лісі й перестрілюватися з «диверсантами» і навіть бути «пораненими», і хоч справжніх ран у нас не було, а тільки треба було грати поранених, та на обличчі і в рухах режисер наказував нам удавати такі страшні муки, так стогнати, що мені часом здавалося, ніби я й справді поранений…
Одного разу, коли мені наказали лізти на високе дерево, тьотя Люба запротестувала. Вона сказала, що це небезпечно для мого життя. Але режисерові хотілося, щоб я обов’язково видерся на високу й абсолютно гладеньку майже до самого верху сосну. Тьотя Люба боялася, що я впаду, а мені, навпаки, — дуже подобалась моя роль. Вони сперечалися, чи лізти мені на сосну, чи шукати високу драбину, по якій би я виліз на дерево, сів на гілку, а потім драбину прийняли б і знімали б мене так, наче я й справді сам по стовбуру видерся на сосну. Ну, тут я з тьотею Любою був не згодний. Виходить, що я вилізу на сосну по драбині, а всі глядачі у всьому Радянському Союзі будуть думати, що я й справді сам видерся на сосну по стовбуру… І поки режисер сперечався з тьотею Любою, я вправно і швидко поліз на сосну. Це помітив дядя Антон і зазняв мене, коли я ліз на дерево. Потім, коли всі обернулись, шукаючи мене, я вже сидів на гілці високо над землею.
