Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина (читать книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Не краще й з українською. Завдання виконала швидко, навіть дала списати Кулаківському, а той… Тільки й бовкнув: “Сенк’ю, ти – кльова!” Та всі перерви підкидав хрущів до рюкзака – не Софійці – противній Ірці Завадчук. Що ж, справжній рятівниці і в казці, і в житті зостаються крихти зі столу суперниці!..
Додому не тягнуло. Взагалі, відколи переселились у новий будинок… От і мама каже: гнітить він її. І це, Їй-Богу, не тільки тому, що обтяжливо й нудно сидіти з дитиною в чотирьох стінах!
Не без утіхи Софійка зробила добрий гак. Тим паче, кортіло побачити колишнього сусіда Сашка, який і досі мешкав у напівпідвальчику.
Сашко, як і завжди, сидів на тротуарі під липою. Біля нього лежали ваги і в’язка штурпаків. Під в’язкою – напис на картоні: “Тирміново продаюця дрова. Приймаюця оптові замовлиня”. А поруч – відро з пучками рясту.
– Привіт! Як давно тебе не бачив! – аж підскочив Сашко. – Хочеш – задарма зважу?
– Ні, дякую! – Софійка ще не худне, на відміну від більшості ЇЇ ровесниць. Спіднички й штани, якщо їх не підперізувати, неодмінно сповзають. Сашко й не наполягає – він іще худіший та дрібніший. Мов хрущик.
– Тоді візьми – ось!!! – Хлопчина королівським жестом вручає Софійці найпишнішого букетика. – Гостинець од фірми!
– Спасибі, нащо? – Несміливо бере квіти і шукає, куди б їх притулити: перехожі-бо зглядаються.
Аби приховати ніяковість, хлопець починає протирати циферблат ваг, делікатно попльовуючи на бувалу в бувальцях ганчірку.
– Ти що, й до школи не ходив? – сказала, щоб підтримати ниточку розмови.
– Уже давно повернувся! В нас же не так, як у вашій гімназії. Останні уроки можна й пропустити.
– Еге! Очевидно, у вас останніми ставлять мову: дрова ти геть неграмотно підписав!
Сашкові вуха зрадливо запалали:
– Що, знов? Без тебе нема кому порадити: завжди втулю якусь не таку букву. Біля ваг он ти писала, – замилуєшся!
– Сподіваюся, мій напис допомагає?
– Аякже! До того ж скоро літо, клієнт масово скидає жир і потребує моїх послуг. А зранку до лісу зганяв: квіти нині теж у ходу.
– Багато продав? – Софійка вирішила не питати, коли все-таки Сашко встиг сьогодні відвідати школу.
– Та трохи є, – побряжчав монетами чи то розчаровано, чи то весело.
– Хмиз також із лісу?
– Ти про дрова? Де там! Адже тільки нашими дворами пройти – цілий кузов назбираєш! Гроші під ногами валяються – умій лише підняти! – І за хвилю додав: – Інша справа, що не сезон… Ех, мені б лише стартовий капітал зібрати! Я б тоді знаєш як розкрутився!..
Свого часу й Софійка збирала стартовий капітал. Дуже мріяла про комп’ютер. Батьки ж затялись: “Поки не купимо квартири…” Окрилена сподіваннями, взялася працювати в Сашка художником (підписувала картонки для товару) і реалізатором за сумісництвом. Більше двох днів не витримала. На сонці нашмалилась, ніс облущився, а вторгувала хіба на пачку морозива. Кинула це діло. Їй не вистачає лише комп’ютера. А Сашко – єдиний мужчина в сім’ї. Мама працює прибиральницею, та й то часто хворіє, а в сім’ї ще трійня малих сестричок.
Якийсь здоровань хвацько скочив на ваги.
– Дев’яносто вісім кілограмів! – мовив Сашко.
– Скільки з мене?
– А ось написано: п’ятнадцять копійок. Дешевше, ніж у центрі!
– Переб’єшся! – Молодик кинув Сашкові п’ятикопійчану монету і, вихопивши з відра букетик рясту, перевальцем пішов далі.
Сашкове обличчя палало. Така ганьба, ще й перед дівчиною!
– А… а в мене стільки новин! – Софійка мусила піднімати бойовий дух нещасного.
Вона заторохтіла про гімназію, про новий двір і його собак та котів, про тітоньчине заміжжя і пережиті нічні страхи. Переказала навіть казочку про Русалоньку, тільки очі ховала, як ішлося про принца, так схожого на Вадима.
– Хочеш, наступної повні підкрадемося до тієї квартири? – покругліли Сашкові очі. – Ночами я вільний від бізнесу.
– Жити набридло?! – зойкнула перелякано.
– Ні-ні, ти подумай!
– Думаю хіба про те, що вже додому пора, – спохопилася дівчинка.
– Так швидко? Ну, частіше заходь! Ти ж знаєш: я завжди тут, на точці.
Удома таки наполохались. Мама й тітонька нервово зметували тканину, по черзі термосили братика й висіли на телефоні.
Софійка мужньо витримала вливання тарілки супу (хоч мама у Софійчину миску не кидає цибулі, але суп від того не перестає бути супом). Витримала братикові рулади й енергійне стрибання» ним по кімнаті. Витримала й роззявлену пащу підручника з математики, з якого випав прив’ялий пучок рясту.
– Доню, коли звільнишся, полізеш до шафи. Треба дещо знайти.
О, з радістю! Хоч і до шафи! Заховатись і пересидіти цю колотнечу!
Прабабусина шафа не проходила в двері колишньої квартири, тож була зборищем старих речей у підвалі. Тато давно мріяв її реставрувати й зробити лялечку. Тому в нове житло шафу пропхали.
Під час переїздів уміст шафи неодноразово розпихався десь по ящиках. Навряд чи тепер хтось його відтворить.
А от широченну, на всю довжину шафи, різьблену шухляду не чіпали. Вона-бо замикалась, але мама загубила ключа, тато ж не хотів псувати старовинного замочка. Довелося тітоньці Сніжані поорудувати своєю легкою рукою, потицяти невидимкою… Шухляда відчинилась, і замок уцілів!
– А що шукати? – перепитала, коли тітонька поспішала до вітальні.
– Коралі, Софіє, коралі! – проспівала Сніжана, яка вже встигла ускочити в сукню для примірки.
А мама, підметуючи поділ, повідала, що кожна жінка їхнього роду під вінець одягала коралі. Намисто дісталося ще прапрапрабабі. Відтоді передавалося з роду в рід на щастя. Хоча Софійчина мама чомусь його всерйоз не сприймала. Вдягла тільки з поваги до реліквії. А по весіллі відразу кудись поділа, здається, таки до шафи. Якби не сестра – чи й згадала б?..
Стара шухляда неохоче, з басовитим рипом вилізла на світ Божий.
“Комедія! Прорипіла щось, ніби кор-р-ралі. Хитрюща, знає, що шукатиму”, – подумала Софійка.
В очі порснуло пилюкою. Дуже зворушлива спадщина! Піти прозвітувати. Щедро сиплючи потерухою, потягла скарби до вітальні.
Одяг виявився ще пра-пра-пра…
– Швидше віднеси його на смітник!
Чобітки – Софійчиними:
– О, буде Ростику в чому по калюжах лазити!
Фотографії та газети – різних власників, різних часів:
– Поклади назад! Колись переберемо!
Коробочка – від маминих парфумів:
– Тато подарував ще до одруження!
Е, в ній щось наче торохтить? Софійка відкрила коробочку – випала маленька низка.
– Коралі!!!
Сподівалася побачити щось незвичне, розкішне. Як ото величні морські химери з книжок і телевізора. А з’ясувалося, що це всього-на-всього коротенька, на обхват шиї, низка дрібних вишнево-коричневих трубочок.
Сніжана приклала коралі до своєї ніжної шкіри, і низка немов засвітилась, ожила.
– Ще дібрати помаду!..
– Тітусю моя хороша, можна і мені приміряти?
Сніжана ласкаво смикнула небогу за пишний хвіст, охоплений металевою заколкою:
– Поноси, поки я добра! Але на весілля…
– Гаразд, гаразд, тітусю! Дякую, обіцяю їх не з’їсти!
Вибігла на балкон, задивилася на захід сонця і уявила: вони з Вадимом Кулаківським стоять у церкві перед вівтарем, а на ній – коралі…
Коли нарешті зібралась поскладати назад газети й фотографії (роздивитись би їх до пуття – таж математики не довчила!), помітила, що шухляда… замкнена!
– Навіщо було замикати? – сердилась тітонька Сніжана, знову колупаючи невидимкою в замковому вічку.
Та не замикала Софійка! Навпаки, залишила висунутою, щоб усередині протерти!
– Все шкереберть! – нервувалась тітонька. – Мені сукню переробляти, а тут грайся з вашими замочками!
– А шафа ця таки загадкова! – бубоніла Софійка, запихаючи до шухляди старі папери.
3. Розмова під акацією
Спускалася сходами – здибала бабу Валю. Та саме виходила з сусідської квартири. З порожнім кухлем: видко, поливала вазони. Чи не зачасто? А під ногами – Фантик, ще ситіший і ще чорніший, ніж учора. Цікаво, що йому було робити в чужій хаті?
