Світлячок Маячок та його перший ліхтарик - Жупан Вікторія Василівна (список книг TXT) 📗
— Тоді я полечу сказати, що ми її не порятуємо, – геть засмутився малючок.
— Я тобі полечу! – посварила Мерехтлива. – Сядь і почекай!
Бабуся вийшла… Повернулася вона, тримаючи в руках дивний інструмент, чимось схожий на трембіту, тільки маленький. Такий інструмент світлячки виготовляли зі стебел кульбабки. Він обов’язково був у кожній родині. Таку трембітку застосовували виключно в надзвичайних ситуаціях. Коли бабуся затрембітала, то за коротку мить до їх оселі злетілися цілі ватаги світляків. Якби хтось проходив у той момент через поле, то подумав би, що над землею “зависла” зоря. Так яскраво сяяли світлячки, згуртувавшись у коло.
Дідусь Світлик схвильовано розпитав, що сталося. Мерехтлива коротко розповіла про пригоду Маячка, сердито зиркаючи на малого.
— Не треба з Людьми діло мати!
— Це небезпечно!
Викрикували з усіх сторін світлячки-старожили.
Тато Вогник суворо косився на Маячка:
— Хіба мати тобі не казала?!
— Казала… – пискнув боязко малий.
— Розлітаємося у справах! – звернувся Вогник до присутніх.
— Тату! – вигукнув Маячок. – Але ж я пообіцяв… – додав тихо.
Світлячий сенат ще певний час потеревенив... І врешті-решт шальки терезів схилилися на бік маленького Маячка.
Прибувши на місце, комашки сяючим серпанком обліпили віночок Ксені. І дівчинка, з цим урочистим і величним німбом на голові вирушила додому.
Маячок був неймовірно щасливим від того, що допоміг Людині, і, головне, нічого страшного при цьому не сталося. Думка про те, що дівчинка безпечно повернулася у рідний дім, гріла його маленьке серденько. І десь йому здавалося, що він просто зсередини сам по собі сяє, навіть без омріяного ліхтарика.
На цьому можна було б і завершити цю дивовижну пригоду у житті маленької комашки. Та історія ця мала продовження…
Коли стало на ранок благословлятися, світлячки, як завжди, розлетілися по домівках. Та піднесений настрій Маячка вдома скляк, адже його було суворо покарано за непослух. Світлячкові заборонили вилітати в поле. Страшнішого покарання для малого мрійника годі було й уявити. Він мусив сидіти у дитячій і осмислювати свій нерозумний вчинок. З ним ніхто не спілкувався, і тільки бабуся Мерехтлива мала право приносити йому їжу.
Маячок засумував… Та все одно ніяк не міг збагнути, за що його покарано. Невже за добро? Чому не можна дружити з Людьми? Нічого ж лихого не сталося… Він, звичайно, будь-якої миті міг перепросити рідних. Сказати, що все зрозумів, що Люди справді небезпечні і що надалі він уникатиме зустрічі з ними… Але, як вже згадувалося, обдурювати малючок не вмів. І нічого поганого в Людях насправді не бачив. Згодом йому дозволили літати по домівці, щоб бувало не захворів від нудьги. Та на поле – зась!
Не знати, чи довго ще б сидів у неволі Маячок, відбуваючи покарання, та одного вечора він випадково надибав на чемпіонський ліхтарик татка. Ото щастя привалило! Біля ліхтарика стояло ще й світлячкове мастило – велика спокуса для маленької комашки. Довго мучило малого сумління. Кілька разів повертався до себе в кімнату, але чемпіонський ліхтарик безсовісно заманював назад. Зрештою, Маячок не втримався.
— Тільки разочок пролечу навколо домівки і швиденько повернуся додому. Ніхто і не помітить, – переконував себе.
Маленький світлячок акуратно змастив ліхтарик, і той засяяв, мов стожари. Швиденько оперезався і відлетів, аби хтось його не застукав. Дуже важко летілося Маячкові, адже цей ліхтарик був завеликий для дитинчати. Облетівши рідну оселю, йому захотілося попрямувати ще трішечки далі. І, о диво, він помітив дівчинку Ксеню, свою нову знайому. Маячок щиро зрадів зустрічі, а потім чомусь настрашився.
— Невже знову заблукала?
Дівчинка, помітивши світлячка, замилувалася сяючою комашкою.
Згодом світлячок зрозумів, що Ксеня навіть не здогадується, що це саме він, Маячок. Тоді хутко краєм оксамитового ока відшукав найбільший дзвіночок і залетів у квітку. Привіт, Ксеню. Це я, Маячок! – гукнув малюк. І тепер, коли його голосок покотився луною, дівча його почуло.
— Ти вже сяєш? – зраділа дівчинка своєму рятівникові.
— Ну, можна сказати і так… – промимрив, не бажаючи вдаватися в подробиці Маячок. Соромно ж.
— Ой, який же ти гарненький! Я неодмінно тебе маю показати своїй мамі!
І дівчинка, довго не роздумуючи, витрусила нещасного світлячка із квітки просто собі у жменьку та й помчала додому. А вже в рідних пенатах Ксеня розповіла дивовижну історію про свій нещодавній порятунок, показуючи на Маячка. Батьки не могли надивуватися неймовірній фантазії малої.
— Мабуть, буде казкаркою, – прорекла, усміхаючись, уже сивенька бабуся.
— Не забудь його відпустити на волю, – нагадала матуся.
— Обов’язково! – пообіцяла Ксеня.
Дівчинка опустила Маячка у скляночку на підвіконні. Вона собі міркувала, що сьогодні вже пізно, тож випустить комашку завтра, аби йому було ближче до рідної домівки.
А бідолашний Маячок з усіх сил борсався у скляночці і благав, щоб дівча його випустило. Та Ксеня навіть не чула його слабенького голосочка. Коли знесилений Маячок нарешті заснув, то за вікном уже вигулькувало сонечко…
Між тим, у польову світлячкову оселю усі над ранок поверталися додому. Тоді й виявили, що малюк Маячок зник.
— Не хвилюйся, – вгамовувала Мерехтлива Променисту, – повернеться. Знудився малий, от і вилетів трохи у поле.
Та коли через добу Маячок так і не повернувся, рідних охопила тривога. А тут ще й батько Вогник не знайшов свого чемпіонського ліхтарика, котрий засвічував на особливі свята.
— Може, Маячок утік. Напевно, не зміг витерпіти таке несправедливе покарання. Я був надто строгим до нього, – бідкався татусь.
— Ні. Тут щось інше. На малюка це геть не схоже, – заперечував дідусь Світлик. – Треба вирушати на пошуки. Гадаю, сталося щось лихе.
Шукали Маячка три ночі. Та все марно. Мама Промениста зовсім ослабла від горя. На четверту ніч брати Зорик та Блим підлетіли до батька.
— Тату, ми тут подумали, може, Маячок знов зустрів у полі Людину. Треба було б і там пошукати…
— У цьому щось є, – погодився дід Світлик.
Вогник зібрав ватагу світляків, які колись проводжали додому зниклу Ксеню, і пошуки відновилися.
Що ж за ці три дні було з нашим маленьким героєм?
Маячок прокинувся у скляночці наступного вечора. Малюк виявив, що не сяє, бо десь дорогою до Ксениної домівки загубив татків ліхтар. Він чудово розумів, що догукатися до дівчинки не зможе, тож залишалося чекати і сподіватися, коли вона про нього згадає.
Та наступного дня на Ксеню вже чекали нові захоплення й розваги, тож про Маячка вона геть забула.
Нещасна комашка без меду і нектару слабла щодня. На третій день перебування серед Людей малюк уже не мав сил і поворухнутися. Таким, ледь живим, і знайшла його на вікні матуся Ксені.
— Все-таки забула, – мовила жінка з докором. – Бідолашна комашка…
І Ксенина матуся витрусила зі склянки Маячка на травичку за вікно, адже була переконана, що світлячок помер.
…Загін світляків на четверту ніч подалися на пошуки Маячка до Людей. Вони півночі кружляли біля Ксениної хати, аж поки Блим раптом не натрапив на батьків чемпіонський ліхтарик.
— Тату! – погукав Блим і показав знахідку.
— Чудово! Виходить, і малюк має бути десь тут!
Світлячки злетілися докупи. Зорик першим помітив у траві нерухомий, крихітний, окуцюрблений клубочок, який виявився Маячком.
Світлячки скрутили маленький листочок подорожника у такий собі гамачок і віднесли непритомного, але живого, бідолашку додому.
Матуся з бабусею ні на мить не відходили від хворого Маячка. Доглядали його не день і не два, та й, зрештою, виходили знайду. Спочатку Маячок був дуже кволим, але щодня йому кращало.
— Казала ж я тобі, малий, не можна на Людей покладатися, – картала Мерехтлива онука. – Це – зовсім інший Світ!
— Тепер і я це розумію, бабусю, – розчаровано проказав Маячок.
Пройшла половина літа. Ніч на Івана Купала. Світлячки саме відзначали екватор – своє велике світле свято! Адже під час наступної половини літа вони готуватимуть свої оселі до зимівлі: утеплять їх сінцем, вікна зашторять павутинням, комори наповнять медом, квітковим пилком та молочаєм, щоб вистачило аж до наступного літа.
