Одиниця з обманом - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаемые книги читать .txt) 📗
Вітасик хвилюється. Вітасик страшенно хвилюється. Сьогодні в його старшого брата, дев'ятикласника Романа,— прем'єра. Перша в житті прем'єра! І не в якійсь там самодіяльності шкільній, а в театрі. В народному театрі механічного заводу, в справжнісінькому театрі, на спектаклі якого продають квитки і яким керує заслужений діяч мистецтв Анатолій Сергійович Алмазов.
Роман хоче стати артистом, мріє вступити до Київського театрального інституту. І яка ж то була радість, коли, шукаючи по шкільних драмгуртках виконавця на роль Яшки в п'єсі «Ім'ям революції», Алмазов вибрав саме його, Романа.
І от сьогодні прем'єра.
Роман з самого ранку пішов у театр (у них там останній прогін перед прем'єрою). А Вітасик ходить і хвилюється. Йому здається, що якби він сам виступав, то так би не хвилювався. Він дуже любить свого брата.
Вітасик довго тинявся коло велетенських колон заводського Палацу культури. Йому так кортіло хоч одним оком глянути... Але двері були замкнені, і він подався додому.
Вітасик уже заходив у свій під'їзд, як раптом почув ззаду:
– Алло! А ми тебе шукаєм. Гайда! Він обернувся.
То був Ігор Дмитруха з усією компанією. У Вітасика не було зараз настрою іти з ними, але й не хотілося, щоб вони подумали, ніби він хвилюється. І він пішов.
Біля крайнього в їхньому кварталі будинку, який нещодавно, тільки в цьому році, заселили, вони спинилися.
– Ти станеш тут, ти на розі, ти на сходах,— наказував Ігор, тицяючи хлопцям у груди пальцем.— А ми з Вітасиком туди!
Сторожко озираючись, він шмигнув у під'їзд.
Вітасик за ним.
По-котячому, безшумно піднялися сходами нагору. Аж ось і п'ятий поверх. Біля п'ятдесят восьмої квартири перевели подих, прислухалися. Ігор витяг з кишені крейду й швидко написав на дверях великими літерами: «Бережись Фантомаса!» Потім панічно, наче за ними гналися вовки, удвох загриміли вниз, кулею вискочили з під'їзду і вже всією компанією дременули геть...
Це почалося тижнів зо два тому, коли хлопці подивилися фільм «Фантомас». Усі, звичайно, були під враженням. А надто Ігор Дмитруха. Він випинав нижню щелепу й по-фантомасячому дико реготав. І, де тільки міг, писав крейдою «Фантомас».
Якось надвечір, коли всі сиділи й думали, що б таке ще встругнути, гідне страхолюдного кіногероя, біля них зупинився невисокий незнайомий дядечко в береті. Подивився на стіну, де було нашкрябано здоровенницькими літерами «Фантомас», скривився й сказав:
– Ви б, хлопці, стерли оте казна-що. Новий же будинок. Чи ж для того вас грамоти вчили?
І хоч він сказав це досить лагідно, Ігор Дмитруха наїжачився:
– А то ми? Ви бачили? А доведіть!
Дядечко нічого на те не сказав, підійшов і став сам витирати стіну. Витер, глянув на хлопців, сказав:
– Ех ви, письменники! —і пішов.
Ігор Дмитруха не любив, щоб йому робили зауваження. Очі його спалахнули:
– Фантомас таких образ не прощає!.. Ха!.. Ха!.. Ха!.. Треба простежити, де він живе. Ань-ань!..
І хлопці пригинцем, ховаючись попід стінами, кинулися за дядечком.
Дядечко жив у крайньому новому будинку, в п'ятдесят восьмій квартирі. В той же день на дверях п'ятдесят восьмої з'явився напис: «Бережись Фантомаса!»
Війну було оголошено.
І хоч був то звичайнісінький собі дядечко, і прізвище мав звичайне (на першому поверсі висів «Список мешканців», де вони прочитали: «58 — Захарченко В. Г.»), але розбурхана грою хлоп'яча уява робила його таємничим, загадковим і небезпечним.
Забачивши у дворі його невисоку постать, Ігор Дмитруха завжди приглушено вигукував: «Захарченко! Ань-ань!»
І вся фантомасяча компанія кидалася врозтіч...
А те, що Захарченко більше до них не підходив, нікому на них не скаржився і терпляче витирав свої
двері, робило його ще більш загадковим, незбагненним.
Та сьогодні Вітасикові було байдуже до того. Сьогодні — прем'єра.
І коли після «операції» хлопці почали грати у квача, він не приєднався до них, а почвалав до Палацу культури...
Який то був довгий день! Здавалося, всі годинники зіпсувались — відстають або зовсім спинилися.
Знайома контролерша Палацу культури (Тусина бабуся) змовницьки підкликала його пальцем і, коли він підійшов, сказала:
– Тільки що була в залі. Твій Роман грає — як Смоктуновський!.. І це на прогоні!.. А що ж на прем'єрі буде!..
Вітасик почервонів од задоволення. Але хвилюватися не перестав. «А! То вона заспокоює!.. Щоб я не хвилювався...»
Та от надійшов вечір.
Вітасик з татом, з мамою і з сусідкою Маргариток) Михайлівною сидить у другому ряду перед самісінькою сценою і з нетерпінням чекає. В руках нервово тисне програмку, де серед дійових осіб і виконавців надруковано: «Яшка — Роман Дяченко». Про інших виконавців він і читати не став — однаково їх не знає. А цей рядок перечитує сто разів...
Нарешті світло гасне.
Прожектори освітили завісу.
І враз запанувала тиша.
Завіса розсунулась.
Почалося.
На сцені — тисяча дев'ятсот вісімнадцятий рік. Маленька залізнична станція. Пасажири. Серед них двоє дітей — дванадцятирічний Васько і десятирічний Петрик.
Вітасик повертає голову назад і перезирається з Ігорем Дмитрухою, який сидить із своїм татом у четвертому ряду. Ігор Дмитруха зневажливо кривиться. Хлопчиків на сцені грають дівчата. Тільки дорослим може здаватися, що вони схожі на справжніх хлопців. Вітасика дратують їхні противно пискляві голоси. Та ось на сцені з'являється безпритульник Яшка. Вітасик навіть не одразу впізнає свого Романа. В дранті, брудний, замурзаний — лише зуби виблискують, коли говорить. У Вітасика завмирає серце: «Ой, щоб тільки не збився, не забув слова!..» Та даремно він хвилюється. Роман тримається впевнено, публіка реагує на кожну його репліку, навіть аплодує.
Тато і мама радо всміхаються. А Вітасик просто сяє. Важкий тягар спадає з його серця, і стає легко й хороше. З гордістю озирається він навколо. От який у нього брат!
Коли почалася друга картина, Вітасик дивився на сцену не дуже уважно. Роман казав, що в другій картині його не буде. Вітасик крутився у кріслі, зиркаючи то на прожекторську ложу, то на яруси, то на гальорку. Він саме обернувся до Ігоря Дмитрухи, як раптом публіка зааплодувала. Вітасик рвучко повернув голову. На сцені стояли Ленін і Дзержинський.
Оплески вщухли так само раптово й одностайно, як і виникли.
Ленін заговорив.
Зал завмер.
Ленін говорив тихо, але енергійно, з характерною інтонацією, по-особливому, м'яко вимовляючи літеру «р». Схиляв голову набік, лагідно мружив очі й усміхався променистою, надзвичайно доброю усмішкою. І ходив по сцені легкою швидкою ходою, засунувши руки в кишені.
І все це було таке знайоме-знайоме, миле й рідне, що серце стискалося від хвилювання.
Вітасик багато разів бачив Леніна в кіно. Але то було кіно. А тут за кілька метрів (рукою дотягтися можна) ходив по сцені живий Ленін.
І хоча Вітасик десь підсвідомо розумів, що то не насправді, що то артист, усе одно це було — надзвичайно.
Вітасика вже аніскілечки не дратували оті Васько й Петрик з дівчачими голосами. Він тільки трішечки заздрив їм, що вони розмовляють з Леніним.
А п'єса йшла далі. В ній відбувалися драматичні події. Підступні есери Романовський та Малінін, а також зрадник Ярцев усіма силами намагалися шкодити революції. Гинув відважний Яшка.
І тут Вітасик піймав себе на тому, що його не так хвилюють інтриги есерів і доля Яшки (хоч і грав його Роман), як хочеться знову побачити Леніна. Він з нетерпінням ждав, коли знову вийде на сцену Ленін. І коли в останній картині Ленін таки з'явився, у Вітасика радісно закалатало серце.
Васько й Петрик, що дісталися до Кремля, зморені поснули в Леніновому кабінеті, скоцюрбившись у м'яких кріслах. І дивлячись на них, надзвичайно проникливо й схвильовано, Ленін говорить:
