Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Не можна сказати, що Марусик був такий уже закінчений боягуз. Ні! Але природа наділила його дещо хворобливою фантазією, і. коли ішлося про щось небезпечне або ж незрозуміло-загадкове, та фантазія малювала Марусикові такі яскраві картини, від яких і в найвідчайдушнішого сміливця затрусилися б жижки.
— Скажеш! — махнув рукою Сашко Циган. — Може, ти ще й роги в нього набачив?
— Роги не роги, але скільки ще тих загадок, таємниць у природі. І снігові люди, і племена різні невідомі… - Марусик багатозначно примружився. — Ти бачив, яка в нього голова?
— Та ну тебе з твоїми таємницями! Просто розіграв нас дядько і все. Подивився на тебе. Бачить, дурні хлопці. Відсталий елемент. Вірять у загадки природи. І розіграв. Сміється, мабуть, зараз, аж гай шумить. — Сашко Циган підморгнув.
— От і ходімте глянемо, як він сміється. — сказав Журавель. — Мені дуже кортить ще раз на нього подивитися. Хоч здаля.
— Ходім. А я що… — Сашко Циган знизав плечима.
— Тільки так. щоб він нас не бачив. А то… — Марусик одвів очі. щоб хлопці не помітили, що немає в них зараз великої мужності й відваги. — Просив же чоловік не заважати…
— Авжеж, — погодився Журавель. — Заважати не будемо. Здаля тільки глянемо. І все.
— Ходімо! — рішуче, по-командирському сказав Сашко Циган. — А голова… Мало які голови бувають у людей. От у тебе, Марусик, теж голова… на кавун схожа. І нічого. Живеш.
Хлопці рушили назад, до озера. І знову сталася дивна річ.
Бровко, що. як завжди, біг попереду, раптом спинився (мабуть, зрозумівши, куди вони йдуть), обернувсь і винувато заметляв хвостом.
«Е, хлопці, ні!.. Як собі хочете, але я туди не піду. І вам не раджу». Він стиха гавкнув, припав на передні лапи, наче вклонився, скочив і побіг убік.
— О! — багатозначно підняв догори палець Марусик. Сашко Циган і Журавель тільки мовчки перезирнулись. Далі до озера йшли пригнувшись, крадькома, пильнуючи, щоб не тріснула й гілка під ногами. Аж от…
— Ну! — схвильовано прошепотів Марусик. На березі нікого не було.
Від того моменту, коли вони залишили незнайомця, минуло хвилин десять, не більше. Незнайомець наче ж не збирався одразу йти. Навіть навпаки. Відправив хлопців, щоб не заважали. І раптом…
— Дивіться! — знову зашепотів Марусик, показуючи на озеро.
Чорна вода Бакаю. що завжди вражала нерухомістю своєї дзеркальної поверхні, була зараз укрита брижами, наче хто пірнув у її непроникну безодню.
— Га? — ледь ворушачи губами, прохрипів Марусик. — Що я казав?
— Та ну тебе! — нервово сіпнув головою Сашко Циган. — Страхопуд нещасний! Сам боїться ще й інших лякає.
— То. ма… мабуть, шишка з сосни впала, — криво усміхнувся Журавель.
Справді, на поверхні води плавала соснова шишка.
— А він де ж подівся? — промимрив Марусик.
— Пішов, мабуть… — непевно підняв одне плече Журавель.
— Авжеж, пішов! Звичайно!.. То, мабуть, художник. Хотів Бакай малювати. Забалакався з нами. Освітлення помінялось. Він плюнув і пішов.
Як я вже казав. Сашко Циган не вмів довго сумувати. І зараз він не стільки вмовляв хлопців, скільки самого себе. І це йому вдалося. Він одразу повеселішав і вже був готовий кепкувати з друзів.
— Ех ви! Страхополохи! Зайці нещасні!.. У час космічних польотів і електронної техніки в чаклуна повірили! Дикуни! Пігмеї!
Мені соромно за вас! Швидше ходімо по гриби, а то й поганої сироїжки не знайдемо. Все без нас визбирають.
— Та! — махнув рукою Марусик. — Не піду я. Нема настрою. Та й забув я зовсім. Мені мати загадувала яблуню обтрусити. Малинівку, а то пропадає. Я піду додому.
— Отаке-е! — зневажливо протягнув Сашко Циган. — Теж мені герой! Ну й іди. А ми з Журавлем…
— Ай справді… Щось пропав настрій. — ніяково глянув на Цигана Журавель. — Може, давай… Мені теж повітку треба…
— Ех ви! Та ну вас! З вами зв'яжись. З вами щось робити… Тьху! Тьху! І ще раз — тьху!
Присоромлені хлопці поодвертались.
Та не одвертайтесь, хлопці! Чого ви одвертаєтесь? Якби ж ви не одверталися, а пильно глянули в очі Сашкові Цигану, ви б зрозуміли, що то тьхукає не він. а його характер гонористий і самолюбний. А сам Сашко Циган цілком з вами згодний. Йому теж страшенно не хочеться йти по гриби, а хочеться якнайшвидше вибратися з того лісу, тільки він соромиться признатися в цьому і ото тьхукає.
Бровко зустрів їх за озером на галявині. Глянув на них уважно і похитав головою: «Ага!.. Вертаєтесь… А що я вам гавкав? Що? Ото слухали б мене краще. Не треба було йти до того клятого озера. Не треба!..»
По дорозі додому вони не вимовили жодного слова.
Розділ четвертий,
у якому автор щиро вам радить: «Тримайте себе в руках!» — бо починаються події незвичайні і неймовірні. «Розпрягайте, хлопці, коні…»
А тепер тримайте себе в руках. Якщо ви читаєте сидячи, то вхопіться міцніше за стільця, щоб не впасти. Але я раджу, починаючи з цього розділу, лягти краще на диван чи канапу і далі читати лежачи. Так буде безпечніше. Бо починається найголовніше-дивовижне й неймовірне…
Це було того самого дня. тільки десь уже надвечір.
Журавель порався біля повітки, лагодив скособочені двері і несподівано побачив Сашка Цигана. Вигляд у Цигана був такий незвичний, що Журавель упустив із рук обценьки і вони вдарили його по нозі. Проте Журавель зовсім не відчув болю. І «ой!», яке вирвалося в нього, стосувалося пише Циганового вигляду.
— Ла-ла-ла-ла… — белькотів Сашко Циган, дивлячись на Журавля крутими від жаху очима. Губи в нього тремтіли.
— Що?! Що таке?! — схвильовано вигукнув Журавель.
— Ста-ло-лося… — тільки й зміг вимовити Циган.
— Що? Що сталося?
— Оте саме…
— Що?
— Жа-жа… жаб'яча лапка… — розпачливо видихнув Сашко Циган.
— Що?! — Журавель відчув, як по спині в нього побігли колючі мурашки.
Минуло не менше п'яти хвилин, поки Сашко Циган спромігся розповісти, що саме сталося. Розповідав він, затинаючись, повторюючи по кілька разів одне й те саме.
Щоб не утруднювати вам читання, подаємо його розповідь у скороченні.
— Ото як розійшлися ми по хатах, ходив я. ходив, тинявся-тинявся (а в кишені ж лежить «чарівний талісман» — жаб'яча лапка. Лежить, муляє мою душу). Я. звичайно, сміюсь. Знайшов дурнів! Вірити у якусь нісенітницю, у старі бабські забобони. Ну, яке-таке бажання може виконати ота висушена на сонці жаб'яча лапка? Дурниці! І все-таки… Ану дай, думаю, загадаю. Для сміху. Що б же ж його таке загадати? Думав-думав і надумав. О! Машину! Автомобіль! А що? Як загадувати, то вже загадувати. Не зошита ж у косу лінійку. Ходжу. Посміююсь. Ну, де ж там мій автомобіль? Де? Щось не бачу. Ха-ха!.. Держись, незнайомець з великим носом! Держись, жаб'яча лапко! Посміявся-посміявся та й годі про неї думати. Сів книжку читати. Читаю, захопився.
Аж тут Кузьма-поштар пошту на велосипеді привіз. Розгорнув я газету. Дивлюсь — у газеті тираж грошово-речової лотереї. Мене щось одразу в серце — коль!.. Згадав я про отой білет, що нам колись тітка Галя у крамниці на здачу дала, як ми цукерки купляли. Ще ж, пам'ятаєш, казала: «Машину, хлопці, виграєте!»
— Тю!.. Так-так! Точно! — закивав головою Журавель. — Я про нього й забув.
- І я забув. А тепер тремтячими руками дістав я того білета. Він у мене в «Зоології» лежав. До таблиці. І… повіриш, думав, що тут і вклякну, дуба вріжу… Серце просто зупинилося і все. Глянь! — і він простягнув Журавлю газету й білет.
Журавель узяв, провів пальцем по таблиці і сторопів:
— Тю!
— От іменно, що «тю»! Що ж тепер робити? — Сашко Циган безпорадно подивився на Журавля.
— Як — що? Негайно брати машину та й квит! Га-га! «Запорожець». Усім класом кататимемось!
