Збігло літо - Боден Ніна (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
Одразу після сніданку Мері вирушила на залізничну станцію. Грошей у неї вистачало не лише на зворотній поїзд, а й ще залишалося двадцять два шилінги й вісім пенсів, якими вона сподівалася розраховуватися за таксі від вокзалу до Бекінгем-пеліс-терас.
Лічильник показував лише два шилінги і шість пенсів, коли таксі зупинилося на вулиці, де вишикувалися високі білі будинки з великими вікнами й імпозантними під’їздами.
— Ви певні, що це правильна адреса? — запитала Мері, але водій таксі тільки стенув плечима й сказав:
— Ви самі її дали мені, міс.
У нього була кисла фізіономія, а на носі, збоку, красувалася червона гуля, схожа на сливку. Коли Мері вийшла з машини й заплатила йому рівно стільки, скільки показував лічильник, він ще дужче скривився. Тоді вона дістала з гаманця два заощаджені пенні, дала йому й сказала: «Дякую за вашу люб’язність», — так завжди казав дідусь, коли давав кому-небудь на чай. Водій таксі глянув на монетки, всміхнувся й відповів: «Дякую вам, ваша милість», — після чого увімкнув зелений вогник і поїхав.
Мері глянула на будинок номер чотири по вулиці Бекінгем-пеліс-терас. Мармурові сходи вели до масивних чорних лискучих дверей. Збоку виднівся ряд кнопок дверних дзвінків, і біля кожної з них блищала начищена мідна решітка.
Мері повільно піднялася сходами. Вона знала, що треба натиснути кнопку й говорити в решітку, але чомусь їй здавалося це страшнішим, ніж просто постукати в двері й чекати, поки хтось відчинить.
На дверях було п’ять кнопок. Біля чотирьох горішніх прізвища не значилися, але біля п’ятої кнопки, внизу, було написано: «Домоправитель». Мері повагалася, потім легенько натисла кнопку.
Відповіді не було. Мері зачекала хвильку й знову натисла.
Цього разу двері відчинилися і хтось сказав:
— Я вас слухаю.
Мері глянула вниз. Там стояла жінка погрозливого вигляду: висока, з довгим чорним волоссям, гачкуватим носом і з чорною пов’язкою на оці. «Як піратка», — подумала Мері. Жінка дивилася на Мері, люто поблискуючи одним оком.
— Містер Патель тут живе? — запитала Мері.
— Не розумію, — похитала головою жінка.
— Містер Патель, — повільно повторила Мері. — Він… Він чорний.
Жінка знову похитала головою. Відтак усміхнулася, показуючи повен рот золотих зубів. Усмішка робила її ще страшнішою.
— Іди сюди, — сказала вона, поманивши її рукою до себе.
А сама повернулася і пішла до підвального приміщення. Спускаючись сходами вниз, Мері чула, як жінка розмовляла з кимось чужою мовою. Мері завагалася, боячись увійти слідом за жінкою в підвальну кімнату й відчуваючи всю безглуздість свого становища. Безперечно, Саймон мав рацію! Вона зрозуміла це, як тільки таксі зупинилося. Тут могли жити тільки багаті й знатні люди, а не бідняк-іммігрант!
Саймон був певен: дядько Крішни бідний, а в листі рідним написав, що багатий, лишень для того, аби похвалитися перед ними…
Або, зрештою, набрехав сам Крішна! Він цілком на це здатен. У його розповіді про свою подорож до Англії надто багато пригод, щоб можна було в неї повірити… А його багатий дядько, очевидно, те ж саме, що і її зла тітка, — просто вигадка, і все.
Як тільки вона дійшла такого висновку, її охопив жах-А що, коли страшні темні двері раптом відчиняться ї хтось вийде й закричить: «А чого це тут дзвониш і турбуєш людей? Немає тут ніяких чорних іммігрантів…»
— Дякую! — гукнула Мері вниз, та, очевидно, ніхто її не почув.
Мері подалася геть, але якийсь дивний страх підстьобнув її і вона кинулася навтікача.
І тоді, коли дві жінки-португалки у підвальній квартирі вирішили, що дівчинка, мабуть, шукає індійського джентльмена з горішнього поверху, Мері вже повернула за ріг і зникла з їхніх очей…
Квартира батьків Мері містилася у великому будинку неподалік від Гайд-парку. Піднявшись на ліфті, Мері дістала ключ, який завжди зберігала в застебнутій на «змійку» кишеньці у своїй сумочці. На якусь мить, перед тим як відчинити двері, її охопило хвилювання: адже вона входить у рідний дім.
Та тільки-но Мері переступила поріг, хвилювання щезло. Приміщення взагалі не було схоже на людське житло. У вузькому коридорі було темно й холодно, пахло чимось солодким і затхлим, ніби сумішшю воску й пилюки.
На килимку валялися листи. Мері поворушила їх ногою — чи немає чогось цікавого? — та листи були в нудних конвертах з адресами, надрукованими на машинці. Проспекти і рахунки, — вирішила вона і раптом ніби почула батьків голос: «Рахунки, рахунки і нічого крім рахунків…»
Цю фразу батько повторював за сніданком майже щоранку. Коли Мері була ще маленька, вона думала, що вони страшенно бідні, а коли підросла, то зрозуміла, що він скаржиться на нестачу грошей тільки для того, аби допекти мамі. А мама, своєю чергою, скаржилася на своє нудне життя, щоб насолити йому. Іноді мама не звертала Уваги на його просторікування й спокійно собі пила каву й читала газету, ніби його і в кімнаті не було, а часом вона спалахувала гнівом і кричала на нього: мовляв, а на що він розраховує? Адже за все треба платити, хіба не так? Тоді батько також починав кричати у відповідь, поки мама вставала й вибігала з кімнати, грюкнувши дверима.
Мері зітхнула. Вона подумала, що й справді їй живеться набагато спокійніше в дідуся і тітки Еліс, та одразу засоромилася цієї думки й зітхнула знову.
Мері відчинила двері вітальні. Штори були опущені, в кімнаті було холодно й похмуро, як і в коридорі. Меблі стояли на своїх місцях, але картини хтось познімав — від них залишилися тільки плями на стінах, — зникли і книги з полиць. Мері здригнулася, але не через те, що їй було холодно. Кімната здавалася порожньою. Вона була схожа на виставочний салон у меблевій крамниці. Ніби ніхто ніколи тут не жив і не буде жити.
З вітальні двері вели до спальні батьків. Ліжко було накрите від пилу простирадлом, а двері шафи розчинені. Мері заглянула в шафу — там було порожньо. Ні одежі, ні взуття…
Затамувавши подих, вона широко розчинила двері своєї кімнати й кілька хвилин стояла нерухомо, роздивляючись. Усе було на своїх місцях, як і в день її від’їзду: кінь-гойдалка, письмовий стіл, книжки, іграшки. Усі ці колись дорогі для неї речі тепер, з якихось незрозумілих причин, здавалися їй чужими. Ніби вони належали комусь іншому. Дівчинці з вигаданої історії.
Її охопило якесь дивне відчуття тривоги. Намагаючись прогнати його, вона голосно розсміялася й стукнула коня по носі. Кінь загойдався, поскрипуючи, й вона пригадала, як минулої зими, коли батьки кудись поїхали, вона сиділа на ньому верхи, тримаючи в руках Ноакса, який сичав від люті й виривався з рук.
— Ноакс! — гукнула вона й побігла на кухню. Кухня з її жовтими стінами й великим вікном, яке виходило до пожежної драбини, була для Мері найкращим місцем у квартирі. У вікні була прорізана спеціальна кватирка для Ноакса, щоб він міг входити й виходити, коли йому заманеться.
Мері ще раз покликала Ноакса, хоча без особливої надії. Вона знала його звички. Ноакс вільно гуляв цілу ніч та більшу частину дня й приходив додому лише надвечір, щоб поїсти й поспати, а потім знову пускався в мандри. Мама Мері пообіцяла попросити сусідку щоденно приходити до них під час їхньої відсутності й годувати Ноакса.
Через те Мері хоча й покликала його, вона не сподівалася почути відповідь. І коли до неї долинуло нявчання, воно було таке тоненьке та жалібне, що вона не була певна, чи й справді це чувся голос Ноакса.
Нявчання повторилося. Вона обернулася й побачила, що з-під плити вилазить худющий кіт.
Мері дивилася на нього й не могла повірити власним очам. То був Ноакс, але як він змінився! Його колись блискуча шубка потьмяніла й запилилася, ходив він лише на трьох лапах, одна передня — волочилася по землі. Мері присіла навпочіпки, й він, хрипло муркочучи, терся об її ногу. Вона погладила його — худющий, тільки шкура та кості.
Мері оглянула кухню. На очі потрапили два блюдечка: одне для молока, друге для м’яса. Вони були порожні і вкриті пилюкою. «Чорт би її побрав!» — сказала Мері, але, хоча й розсердилася, в душі вона не здивувалася. Цього й слід було чекати! Мама просто забула. Вона була так заклопотана від’їздом, що Ноакс вилетів у неї з голови.