Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (библиотека электронных книг .txt) 📗
Мені так хотілося, щоб вони не подумали – приїхала актриса, яка для цього «легкого хліба» лишилася в тилу, мені так хотілося, щоб вони бачили в мені подругу, сестру…
Я знаю, поранених, хворих завжди дратують цікаві очі, цікаві жіночі запитання, і я привчила себе заходити, нічому не дивуючися, не жахаючися, але й без удаваної зайвої бадьорості. От просто заходжу і вітаюся.
Ну, а не всміхнутися я не можу – і хворим, і здоровим. Це вже в мене з дитинства, від матері. Тоді легше з людьми розмовляти.
Так і тут, я зайшла, привітала всіх з наступаючим Новим роком і додала:
– Бажаю вам того, чого всі ми бажаємо і чого я собі бажаю – щоб усі наші близькі повернулися з війни.
Що я їм читала тоді?.. Дуже багато. І нові оповідання Тихонова, і вірші Симонова та інших радянських письменників, і наших безсмертних Тараса Шевченка і Чехова. Я з усіма познайомилася і швидко дізналася без запитань, що Віра – лікар, Надія Петрівна – інженер, партизанка Олександра із Смоленська – до війни партійний працівник. Так, тут були жінки – лікарі, інженери, медсестри, політпрацівники, партизанки. Тут було дванадцять жінок, деякі вже видужували, от, наприклад, гарненька білява дуже жвава дівчинка, що сиділа в якійсь незручній позі на ліжку і з надзвичайним запалом реагувала на всі оповідання і розмови. Все відбивалося на її мінливому личку: то вона голосно заливалася сміхом, то сльози нагорталися на її світлі очі.
– Мене звуть Тоня. Я з Ленінграда, мені ногу відірвало, – сказала вона просто і спокійно, і раптом я побачила, чому вона так сидить. У неї не було лівої ноги.
– У нас надпродукція Тонь, – засміялася чорнява дівчина, яка лежала коло дверей. На тумбі коло неї лежала чималенька стопка книг і журналів. – От ще маленька Тоня, ми з нею з одного партизанського з'єднання, з Білорусії. А от з Олександрою ми близько діяли, а одна одну не бачили.
Ця чорнява дівчина була надзвичайно гарна, не те щоб красуня, а якась надзвичайно мила, лагідна спокійна, хоч у неї було страшне поранення хребта і вона знала, що, в найкращому випадку, кілька років їй доведеться лежати. Звали її Олею, до війни вона була медсестрою. Вийшло так, як я бажала, коли їхала сюди. Ми просто добре познайомилися. Я теж коротко розповіла, що перед війною у мене народився Андрійко, і тому я мусила їхати в такий далекий тил, а дочці Тані вже шістнадцятий рік, що чоловік мій, Андрій, на фронті і я нічого про нього не знаю…
Які ми всі були близькі, рідні сестри тепер! І я, напевне, була щасливіша за них – мої діти були зі мною.
– Ви, мабуть, дуже добре жили з своїм чоловіком, – сказала несподівано Оля. – Це я подумала одразу, коли ви читали.
– Чому? – не зрозуміла я.
– Ви так читали те оповідання, де прощалися чоловік і жінка перед фронтом, що я одразу подумала про вас. Ви наче про себе розказували.
– Нам не вдалося навіть попрощатися, – сказала я. І щоб не говорити про це і, бува, чого не заплакати, я вийняла фото малого Андрійка і Танечки, яке я зробила вже тут, на Уралі, для Андрія і послала йому на фронт і яке повернулося, як всі наші листи…
Тут і Віра, і Надія Петрівна та інші жінки повитягали з тумбочок, з сумок картки своїх дітей, і я розглядала їх і носила від ліжка до ліжка, щоб усі подивилися. І Оля сказала, червоніючи:
– Будь ласка, отут під книжками візьміть, погляньте на мого сина.
– Вашого сина? – здивувалася я. Вона виглядала зовсім дівчинкою! Оля зрозуміла мій подив і засміялася.
– Мені вже двадцять три роки. Я вже чотири роки одружена – і в мене синок двох років. Ні, зараз йому вже майже три. От мій чоловік і син.
На картці були всі троє. Стрункий білявий хлопець, такий же молодий, як і вона, з усмішкою на все обличчя, і вона з круглим опецьком на руках.
– А де вони тепер? – спитала я.
– Чоловік мій лікар, тільки закінчив медінститут. Ми з ним вдвох пішли в партизани. А як можна було інакше? – спитала вона просто. – Або на ворога працювати, або в партизани. Ми ж комсомольці, радянські медпрацівники. Якби ви знали, як ми потрібні були партизанам! А синок Ясик з бабусею лишився, з моєю матір'ю. Я навідувалася перший час до них, а потім ми перейшли в інші ліси, далі.
– І тепер ви нічого не знаєте про них? – спитала я недоречно.
І Оля не здивувалася з такого питання. Вона якось впевнено сказала:
– Радянська влада не дасть їм загинути. – І в цьому була така віра – і в нашу перемогу, і в нашу владу, і в наших людей, – що я з великою повагою подивилася на неї.
– Чоловік уже знає, що я тут, – продовжувала Оля, – по радіо йому передали, а от чи знають бабуся і Ясик?.. Ну, я мамі суворо наказала не вірити ніяким брехням, що поширюють фашисти.
– Якби ви знали, що вони тільки брехали, – встряла в розмову маленька, худенька Тоня-партизанка. – І що в Москві парад уже їхній був. І що наші вже за Уралом. А потім ми з Олею приходимо на село і всю правду розказуємо, все те, що наше радіо передає.
– А як вони тоді хотіли командира Папушу в пастку заманити! – промовила Олександра. – Я діяла в іншому з'єднанні, але їхнього командира знала ще до війни, він був відомою людиною в районі. І людина виключно чесна, такий енергійний, ініціативний агроном, ми з ним раніше стрічалися на партійних конференціях, і в справах він до нас приїздив. Такий великий, як ведмідь, лагідний, спокійний.
– Так, він дуже добрий, але й дуже строгий і справедливий, – зауважила Оля. – Ми й до війни дуже дружили – його жінка, я, мій чоловік. Ми в одному селі жили, жінка його вчителювала. Вона лишилася з своєю дочкою. Я наказала своїй матері, щоб вони разом трималися.
– А ти теж хвилювалася, коли ці об'яви фашисти розвісили, – згадала маленька Тоня.
– Які об'яви? – спитала я.
– Це фашисти розвісили скрізь об'яви, що родина командира Папуші – це було партизанське ім'я нашого командира – в гестапо і що, коли він не з'явиться до неділі, їх повісять на базарній площі.
– Ой, він як хмара ходив, – знову перебила маленька Тоня, – і ми всі думали – піде він чи ні.
– То ви, малі, могли так думати, – сказала Оля. – У всіх його товаришів навіть сумніву не було. Звичайно, я хвилювалася, аякже! Адже Ясик і мама весь час були з його дружиною і дочкою. А він мене заспокоював: «Не вір, Олю, звідки вони знають, хто саме родина командира Папуші? Якщо серед нас провокаторів нема – ніхто не дізнається».
– А потім я в неділю до району пробралася, – розповідала Тоня, – і нічого там на базарній площі не було, і другої неділі теж нічого. Просто вони заманити хотіли нашого командира. А все-таки як було його всім жалко! Та ми незабаром подалися далі і до своїх не приходили. Казали, що село наше геть-чисто спалили, людей повиганяли. Та ти не думай, Олю, адже чоловіка твого знайшли і про тебе все сам головний лікар – професор – розповів, так і Ясика знайдуть, і бабусю.
– Я завжди згадую, – тихо сказала Оля, – як Марину Раскову у дебрях розшукали. За нею літак надіслали. І по нас, поранених, теж літак надіслали. Радянська влада дітей усіх розшукає… Накаже, щоб розшукали…
Ми ще довго розмовляли, і я ще читала українські вірші моїх по-друг-письменниць, і хоч не всі розуміли українську мову – вірші радянських жінок, дружин і матерів, доходили до серця кожної.
– Дуже вам вдячні, – сказала на прощання Олександра і міцно потиснула мені руку. – Ми так добре провели з вами вечір.
– Обов'язково, Галино Олексіївно. – приязно всміхнулася Оля, – приїздіть іще.
– Обов'язково! Обов'язково! – зовсім по-дитячому закричали обидві маленькі Тоні – Тоня-ленінградка і Тоня-партизанка. І я не могла стриматися, щоб їх обох не поцілувати – вопи ж обидві були майже такі, як моя Таня…
А потім підійшла до кожного ліжка, і ми так сердечно з усіма розпрощалися. Нам не хотілося розлучатися, але Наташа Малишева, дуже задоволена тим, що її хворі не сумували під Новий рік, казала:
