Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (библиотека электронных книг .txt) 📗
І Зося примирливо кивнула їй завитою голівкою.
Треба було поспішати, нарада мала вже початися.
Саша застебнула портфель. Лист лежав там. Як хотілося його швидше прочитати! Але й по дорозі не можна думати ні про Галину, ні про те, що зв'язане з нею – дуже рідне, але дуже далеке зараз від неї, бо на нараді, напевне, стоятиме питання про доукомплектування дитячих будинків репатрійованими дітьми. Після наради – негайно в будинок № 3, де дизентерія, щоб усе перевірити самій.
Додому Саша повернулася біля дванадцятої, зовсім без сил. Дочка Ярина спала.
Уже в ліжку Саша дістала листа від Галинки. І одразу перед очима виринула подруга – круглі сірі очі, інфантильний вигляд, вся вона така легка у взаєминах з людьми, сентиментальна, смішна і щира.
З Галиною разом кінчали педагогічний інститут, але потім Саша пішла ще на медичний, а Галинка після року роботи в дитбудинку несподівано для всіх, крім свого батька – старого театрала, – пішла в театральну студію і стала актрисою театру юного глядача. Коли подруги і рідні побачили її на сцені, всі одразу зрозуміли, що це справді її шлях. Саме актрисою і саме дитячого театру.
Була у Галинки вже своя сім'я, діти, а на сцену все виходила тоненька дівчинка або навіть стрункий хлопчина, і юний проникливий дзвінкий голос брав за серце кожного.
До неї інколи за куліси приходили знайомитися хлопці – шибеники і урвиголови, але захоплені театром, і були дуже розчаровані, коли до них виходив не хлопець, їхній ровесник, а гарно вдягнена жінка. Перед війною вона одержала звання заслуженої артистки і орден. Школярі влаштували їй овації, і після вистав додому її завжди проводила велика юрба дітей.
– Оце слава! – сміявся її чоловік. Він завжди радів за неї, бо був. закоханий в свою дружину все життя. І завжди питав усіх її подруг: – Ви любите Галинку?-І дочці теж казав: – Танька, дивись, яка у тебе мама!
У них було завжди затишно, весело. А тепер вона лишилась сама.
Цей великий, докладний лист – про що він тільки не розказує Саші! І дивно – життя Галини зовсім не здається нещасним відгомоном минулого. Знову театр, нові п'єси, нові ролі (подумати тільки, вона ще грає дівчаток і хлопчиків!); студії молоді, з якою треба працювати, навчання Андрійка, успіхи Тані, і – несподівано для Саші – багато громадської роботи. Дитячі будинки. Розшук дітей. Смішна Галина. Вона в розпачі від однієї дитини, яку мусить розшукати. Якогось семирічного Ясика…
Доля сотень дітей зараз в руках Саші.
Рука тягнеться за олівцем, і вже напівсонна Саша записує у блокнот: Ясик з Білорусії. Приблизно сім років. Мати і батько партизани. Медпрацівники. Лишався з бабусею під Вітебськом.
* * *
Хоча це місто однієї з західних областей України було для Саші новим, незнайомим, але, прибувши сюди у 45-му році, Саша ніби повернулася до свого власного дому і в цьому домі почала наводити порядки.
Цей її власний дім був дуже великий і вимагав неабиякого напруження сил і енергії. У цей «дім» входило кілька будинків для немовлят, дитбудинки для дошкільнят, дитячі лікарні, жіночі консультації, курси охматдитівських сестер.
Після походів, військових госпіталів, тяжкопоранених, операцій, перший час їй здавалися ляльковими і ці білі ліжечка, і інші дитячі меблі, і ці крихітні створіння. Але… «запах пелюшок і ти – дома», трохи презирливо сказала дочка Яринка.
Коли Галинка вперше побачила Сашу після довгої розлуки, вона скрикнула:
– Сашо, рідна, ти зовсім не змінилася. Ти навіть помолодшала! Тільки ти зовсім сива… Ну, та нічого, я тебе сама підфарбую.
Саша засміялася і похитала головою на таку легковажність. Так і лишилися сиві коси, закручені над вухами – давня студентська зачіска, і молоде спокійне обличчя з лагідною усмішкою.
Сиві коси пасували до її впевненого голосу, до точних розпоряджень, коли вона без метушливості, ніби передбачаючи всі несподіванки, обходила свою нову родину.
– Угу-гу, – багатозначно мугикали місцеві лікарі і перешіптувалися між собою: – Пані доктор розуміється на дітях.
До її приходу намагалися, щоб усе блищало й щоб загорнуті діти лежали, як лялечки.
У перші ж дні по приїзді вона зайшла до будинку для немовлят № 1. Підстаркувата лікарка-вихователька Мелася Яремівна і весь її штат в сніжно-білих халатах тихенько супроводили Олександру Самійлівну і запобігливо дивилися в її обличчя, намагаючись угадати, що скаже вона про їхній будинок. Саша обійшла дитячі ліжка, уважно вдивляючися в зморщені крихітні личка, і раптом спитала:
– А чому діти сьогодні не всміхаються?
Огрядна присадкувата Мелася Яремівна і весь її білосніжний штат зупинилися від несподіваного запитання.
– Я питаю, – спокійно повторила Саша, – чому діти у вас не всміхаються? Ви сказали, що це кімната здорових.
– А певно, пані доктор, – заметушилася Мелася Яремівна, – вони всі здорові. Погляньте, які у них щічки.
– Краще покажіть мені ніжки! – знову здивувала всіх несподіваним проханням Саша.
– Розгорніть, будь ласка, – попросила вона сестру. – І цю дівчинку. І цього хлопчика. – Вона звикла безпомилково вгадувати в цих загорнутих лялечках, де хлопчик, де дівчинка, як усі старі педіатри. – Ну, звичайно,-з жалем зітхнула вона. – Сьогодні вони у вас не гуляли. Хіба можна, щоб дитина лежала, як лялечка. Їй треба дригати ніжками, її треба виносити на повітря. Адже у вас це дуже зручно зробити. У вас чудовий сад, балкон…
– Але ж прошу, професор Хопперт…
– Професор Хопперт? – перепитала Саша. Де вона чула це прізвище?
– Еге ж, пані, професор Хопперт, директор «Дитинки Єзус», як раніше, ще до Радянської влади, звався цей будинок, а потім знову за фашистів його теж так почали звати, так от директор професор Хопперт вимагав, щоб діти спокійно собі лежали. Коли вони лежали і мовчали, він був задоволений.
– Який абсурд! А хіба у вас, у вас самої ніколи не було дітей? А як же розвиватиметься психомоторика? Але я десь чула це прізвище…
– Він був великою науковою силою, професор Хопперт, – сказала, сумно хитаючи головою, Мелася Яремівна. – Його статті друкувалися в європейських наукових журналах…
– А! – згадала Саша. Ну, звичайно, їй стрічалися в німецьких і англійських медичних журналах статті професора Хопперта. Вона раптом це добре пригадала і ось чому. Якось Саша з товаришами по роботі розглядала закордонні журнали і надибала в одному з них статтю професора Хопперта про організацію охорони дитинства в Німеччині. Із статтею були вміщені і фото якогось німецького дитячого притулку і фото самого професора. Сухе, довге обличчя з великими залисинами і холодним поглядом примружених очей.
– Яке неприємне обличчя! – зауважила одна з лікарок, експансивна Надійка. – Навіть дивно, що така людина обрала своїм фахом охорону дитинства.
А коли Саша почала читати і перекладати зміст статті, та ж Надійка сказала одразу ж «брр», ніби доторкнулась до якоїсь холодної слизької тварини.
Справді, їм, радянським педіатрам, дивно було читати сухі виклади професора Хопперта і його докази про потребу дитячих ясел.
Він подавав статистичні відомості, скільки немовлят вмирало пересічно за рік, підраховував, скільки марок пішло спочатку на роди, на різні необхідні речі, потім додавав 150 марок на труну, похорони, пастора, могилу і доводив, що німецький народ щороку зариває в могилу більше мільйона марок.
– І ні слова про дітей, їхнє життя – сухий розрахунок похоронного бюро, – обурювалися жінки.
Але поряд у тому ж журналі була вміщена стаття і американського професора. О, він більше говорив про життя, але все життя дитини, як певну економічну цінність, переводив на долари і центи! Всі дитячі хвороби, епідемії він переводив на цифри і обурювався, як можна робити такі непродуктивні витрати капіталу в той час, коли цілком можливо запобігти більшості хвороб.
«Я відмовляюсь розуміти, – писав цей американець, – як такий практичний народ, як американці, припускає можливість існування такого стану речей». Вигоди і витрати капіталу – от як розцінювали життя тисячі дітей ці закордонні вчені!
