Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських - Павленко Марина (читать книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
– А прокляття?! – аж закричала Софійка. – Чи зніметься з Вадима прокляття?!
Проте старця… вже не було!!!
– Цей старець мав зняти з когось прокляття?
Вадим – це той самий Вад? – питав про своє Сашко.
– Але ж ти бачив його! – мовби не чула Софійка.
– Звичайно, бачив! – підтвердив Сашко. – Це він не бачив, бо сліпий!
Страх як рукою зняло. Софійка зі спокійною совістю відпустила Сашка додому самого.
58. Щасливі зміни
Якось уранці, годині об одинадцятій, Софійку, яка ще не виспалась до пуття, гукнули до телефону. Озвався Вадим.
– Хелоу! – весело заторохтів у слухавку. – Треба зустрітись! Є новини!
– Знайшлося фото баби Олени? – сонно промурмотіла Софійка. – Але воно вже не потрібне: ми… е-е-е… Екстрасенс уже й так зробив усе можливе!
– То я так і в’їхав, що зробив! Тому й питаю: де зустрічаємось?
Софійка не знала, що відповісти.
Годилося б сказати: “Що маєш, кажи зараз по телефону: я зайнята! Побачення призначай своїй червоноголовій”. Хотілося відповісти: “Давай зустрінемось у старому парку. Там так романтично! Давно там не була!”
Натомість видавила:
– Де скажеш…
– То що: як завжди, під акацією? – потішив Софійку Вадим: пам’ятає-бо їхні зустрічі!
– Ну, якщо треба… – намагалась бути спокійною.
Сон миттю пропав. Щаслива, Софійка забула всі образи. Прокляття знялось, і Вадим, як і належиться, повернеться до неї!
Вона стояла і думала, що вдягти. Гардероб чималий, шкода, що примітивний. Жовта футболка відпадає: її Вадим уже бачив. Зостається фіолетова. Тільки от на волосся?..
– Ми зовсім забули! – У двері Софійчиної кімнати просунулись мама з Ростиком. – Забули передати нашій сестричці подарунок від тітоньки Сніжани!
Мама Ростиковим рученям, яке ніяк не хотіло випускати цяцю, простягла Софійці… чудову пов’язку на волосся! Тітонька вгадала: пов’язка була ніби зіткана з ніжних бузкових квіточок! Ну, що може бути кращим?
– Дякую, мамусю! – кинулась мамі на шию, чого давно вже собі не дозволяла.
– Ростикові дякуй, що він цей гостинець випадково дістав з-поміж своїх брязкалець! Правда, він його туди й засунув… А ще Сніжані! – обійняла доньку. – Просила в тебе коралове намисто, – продовжувала мама. – І передавала вітання та подяку Вадові за те, що свого часу він те намисто украв!
– Так і сказала? Ото ще!..
– Прикинь! – викладає Вадим свою новину. – Сьогодні приходить нам зі старою лист. Лист то й лист – мені до лампочки! Але… вгадай, від кого!
– І?..
– Від діда! Діда Толі!
– Того, котрий щез?
– Єс!
Вадим витяг із конверта вже добряче зачитано го аркуша.
– Ось, поглянь! Пише, що в нього досі був якийсь провал у пам’яті: жив, займався бізнесом, але йому зовсім вибило, що є ми. А це, пише, його раптом наче – бац по лисині! І згадав, що має жінку і внука. Пише, що зробить необхідні оборудки, продасть по-скорому свого барлога, візьме бабки і до нас!
– Оце та-а-ак! – Софійка навіть забула вдавати байдужу. – А бабуся що на це?
– В смислі, стара? – перепитав хлопець. – Ну, спочатку, як завжди, побісилась. Кляла свою дурну голову, що колись вийшла за його гроші: дід, хоч і був сиротою, знайшов у бабиній хаті заховане – ще дідове-батькове – золото. А потім, як листа перечитала… – Вадим знайшов потрібну сторінку. – “Пригадую, як малим сиротою виховувався та годувався в своєї бездітної тітки Катерини”. Ти ж, Софко, знаєш: його тітку Катерину давним-давно вбило громом. Ріс дід Толя в баби Олени, потім по чужих людях. Отож стара, прочитавши таке, заявила: “Видно, справді тому іродові пам’ять одібрало. Коли так, мусимо прийняти назад і простити!
– Це ж чудово! – застрибала з радощів. Тим паче, знала більше за Вадима!
– Я, в принципі, теж не проти, – погодився красунчик. – Може, хоч трохи стару обламає, на місце поставить: розперезалася страх!
На цьому новини вичерпались. Пора б і розходитись. Дівчинка опустила очі, приготувала слова для прощання, але все ще ніби чогось чекала.
– То що, йдемо в кафешку? Обмиємо цей прикол?
Боже, як можна! Вся романтика відразу розвіялась!
І чого, дурна, відмовилась? Чого не погодилася? Софійка лютувала, поспішаючи додому, наче за нею сто вовків гналось.
59. До старого парку
У кімнаті на Софійку чекала ще одна несподіванка. На підлозі знайшла камінчика, обв’язаного папірцем:
“Софійко гарна погода. Може пугуляїм у старому парку? Жду тибе у шісьть за рогом твого будинку. Вибач за почирк. Сашко”, – прочитала в записці.
О, тут романтики – хоч греблю гати! Але ж яке тямуще! Здогадалося, що їй так подобається старий парк! Міг би й не підписуватись: і без того впізнала б!
Взагалі-то проти Сашка нічого не мала. Зрештою, в усьому, що зроблено, його заслуга чималенька… Але як уявити, що ходить із ним попідручки старовинними алеями!.. Вже якщо не пішла з Вадимом…
Тиняючись квартирою, не без остраху поглядала з балкона донизу, на ріг будинку. Що скаже, коли той прийде? А таки ж прийде, бо слів на вітер не кидає! А якщо Вадим їх зустріне? Знову скаже: “Бомжик!” А якщо Ірка?..
Закінчилося тим, що плюнула на все і… вирушила до парку сама! Посадила в кошик Чорнобілку і прихопила книжку для розради самотньої душі.
Виходячи з під’їзду, застала в дворі гармидер. Мешканці нижньої квартири повернулися з Москви і тепер носили речі з таксі. При цьому весело перемовлялись із бабою Валею.
Виявляється, баба таки написала їм, щоб шукали нову доглядачку. А вони раптом вирішили… повернутися! Покинули Москву, заробітки…
– Чогось так захотілося додому! – щебетала сусідка бабі Валі. – Раніше звідси щось наче гнало в світи. А тепер навпаки – назад тягне!
Погулявши парком, додому не поспішала, тож дійшла до оселі Валентинового сина. У двір ніхто не виходив. З вікон теж нічого не чути. Аж навпроти замаячіли дві постаті: Валентин із сином звідкись поверталися.
– А він йому я-а-ак дав! – дзвінко щебетав до Валентина малий. – Ти мене так навчиш, тату?
– Аякже, синку.
– Завтра знову на стадіон, правда, тату?
– Ні, післязавтра. Мені завтра до Києва треба з’їздити. У справах.
– Тату! – Здається, малому просто приємно повторювати це слово.
– Нарешті! – З хати назустріч вискочила мати. – Вечеря захолола!
Згодом трохи здавлено спитала:
– Таки їдеш?
– Мушу. Я ж навіть забув, як її звати, уявляєш?
– Цілком уявляю!
– Не смійся. Тільки й знаю, де живуть, а імені… Хто зна: може, вона чекає мене. Може, їй гроші потрібні чи одежина яка… Якщо колись запрошу її до нас у гості, не образишся? Там-бо столиця: пилюка, тіснота…
– Запрошуй, тільки, будь ласка, без її матері. Це дівчинці. – Жінка простягла Валентинові пакунок.
– Що тут?
– Та… пирога спекла, якихось цукерок підкупила!..
Уже мало не коло самого будинку мусила ховатись у кущі. Біля рогу стояв худенький хлопчик із прив’ялим букетиком польових квітів. Знудьговано колупав носком святкового босоніжка пилюку й раз по раз діловито поглядав то на руку, де в людей буває годинник і де в нього нічого не було, то на Софійчин балкон. Уже пів на восьму, а він і досі… От що робити з цим Сашком?!
Довелось обходити десятою дорогою, щоб потрапити у власний двір з протилежного боку.
Наступного ранку (знову не доспала й до півдня!) розбудив телефонний дзвінок. Вадимів.
– Цей хлопець до тебе явно не байдужий! – багатозначно покликала Софійку до телефону мама.
Якби ж то!
– Слухай нову хохму! – кричав, аж закладало у вусі. – Щойно пригребли мої предки!
