Сашко - Смілянський Леонід (читать книги онлайн .TXT) 📗
Перша така ніч була через два дні після того, як ми привели Старикова. Ромка звечора попередила мене, що батько наказав їй іти ночувати до нас, бо мав намір мовби йти на паровоз.
Ми відразу догадалися.
Як тільки бабуся заснула в своїй кімнаті, ми з Ромкою вийшли надвір. Незабаром до нас приєднався Юрчик. Ми ще заздалегідь познаходили собі такі місця для вартування, які дозволяли нам помічати кожного, хто проходив поблизу, і залишатися самим не поміченими.
Юрчик мав стежити за вулицею. Якщо б він помітив на вулиці фашистських солдатів чи інших підозрілих людей, він повинен був би негайно сказати про це Ромці, яка була в порожньому сараї посеред двору. Я наглядав за садом і виходами на Собачку — чи не з’явиться хто з того боку. В разі чого, я теж мав сигналізувати Ромці.
Отже, коли б трапилась облава, чи обшук, чи навіть з’явився б якийсь там шпиг, ми б його неминуче помітили і вчасно могли б попередити.
Незважаючи на дуже темну ніч, мені пощастило побачити більше за інших. Підпільники сходилися не вулицею, а з боку пустирів, через сад, цебто якраз повз мене. На жаль, нікого з них я не міг бачити в обличчя.
Один тільки раз я побачив із своєї схованки, як пройшла повз мене якась людина, начебто трохи знайома мені. Невже він? Не може того бути!.. Невже це батько Женьки? Здається, це таки був він. Коли б я почув його голос, я пізнав би його відразу. Але він пройшов сам.
Так пройшло чоловік шість. Більш не проходив ніхто. Мабуть, зійшлися всі. Потім я бачив, як з будинку вийшла постать і зникла в темряві десь біля воріт. Очевидно, вони теж поставили свою людину на варті, адже про нас вони й не догадувались.
Підпільне засідання тривало з годину. Потім почали розходитись по одному й по двоє. Вони зникали на пустирі. Останніми вийшли двоє. На межі саду й пустиря вони спинилися, і хоч стояли вони зовсім біля мене, я не міг розібрати їхніх слів, але голос чув добре. Тепер уже сумніву не було: розмовляли Ромчин батько і Женин Я впізнав обох по голосу. Потім Женин батько пішов і зник, а Ромчин повернувся додому.
Я йшов слідом за ним кроків за двадцять. Чути було, як відчинив і зачинив за собою двері. Довкола було цілком спокійно.
Потім зійшлися ми троє. Юрчик, який уперше був на варті, здавався просто захопленим.
— Шкода, що вони мало засідали, — сказав він. — Мені так сподобалося! Адже це справжні партизани.
– І ми партизани, — тихо промовила Ромка тремтячим від радості голосом.
Я довго не міг заснути. Все думав про подвиги. Мені навіть було трохи заздро, що Юрчик уже вчинив подвиг, а я ще. І мені хотілося подвигів швидше, більше і якнайнебезпечніших…
І по тому, як дихала на тапчані Ромка, я зрозумів, що й вона не спала й думала про подвиги.
ЧУДОВА ПРАВДА!.
Мені пощастило підслухати цікаву розмову Вовчихи з Кривим. Він був у неї, потім вони вийшли вдвох. Вовчиха хотіла, мабуть, тільки прогуляти свою собачку. Вони стояли за ворітьми і розмовляли, а я в цей час був у сараї біля воріт і все чув.
— Якийсь хуліган, — говорила Вовчиха, — написав крейдою на моїх дверях погрозу моїм гостям.
— А що саме було написано? — спитав Кривий. Вона нахилилась до нього й прошепотіла щось.
— О!.. — вигукнув він.
А Вовчиха говорила далі:
— Розумієш, один з офіцерів добре знає нашу мову. Коли вони виходили, він прочитав і переклав усім. Вони дуже злякалися, повиймали з кобур зброю і вийшли з дому з пістолетами напоготові. І тепер не приходять до мене…
— Найдемо інших, — сказав Кривий, — гестапо надішле. Та й золото їх принадить…
Вони розійшлися.
І коли пізніше ми зійшлися в нашому саду, щоб трохи погратися, я розповів це Ромці й Юрчикові як велику таємницю.
— Ти казала, що я несправжній партизан, — промовив я до Ромки, — а вороги бояться навіть самого мого напису на дверях…
А Ромка нічого не сказала і дивилась на мене широко відкритими очима. Та й усім нам це здалося таким дивним, що ми розгублено дивились одне на одного.
Вже сидячи в нас у хаті, ми ледве дограли одну партію в доміно. Щось заважало нам грати. Ми не думали над своїми ходами, раз у раз плутали і, нарешті, покинули доміно.
Юрчик зачепив заради жарту папугу Ласуна, але той змахнув крилами і прокричав:
— Графині нема дома! Графині нема дома!..
— Дурний у тебе папуга, — сказав Юрчик, — згадав хтозна-яку старовину…
І справді, чого це папуга згадує те, що він чув, мабуть, півстоліття тому чи й більше?
Через кілька днів трапилася одна подія, яка назавжди залишилася в нашій пам’яті.
Десь серед звалища сміття на Собачці фашисти знайшли два трупи своїх офіцерів. Ми цих трупів не бачили, про це довідалась Ромка від свого батька потім. А спочатку ми не знали справжньої причини, чому фашисти почали поголовний трус на наших вулицях.
Коли я вийшов з своєю скринькою, щоб іти на Хрещатик, я відразу помітив, що навколо діється щось непевне. По вулицях метушилися фашистські легкові й вантажні машини. Проходили групи солдатів. Серед людей було те, що називається панікою. Я відразу подумав про Старикова. Адже, коли почнуть шукати в їхньому будинку, неминуче його знайдуть, бо Юрчикова мати не має де його заховати, а сам він тільки почав зводитись на ноги й ходити. Я враз повернув назад, додому.
На жаль, я не міг бігти, щоб не привернути до себе увагу гестапівців. Я покинув дома скриньку й поспішив до Юрчика. В нашому дворі трусу ще не було.
Ой як стурбувалася Юрчикова мати, коли я їй розповів про облаву. Вона сплеснула руками, заметушилася, не знаючи, що робити. Сам Стариков заспокоював її, сказавши, що він покине їхню квартиру й вийде на вулицю, немов звичайний тутешній житель. Але в нього не було документів, і, звичайно, його схопили б, бо в усіх дорослих перевіряли документи.
— Я вас одведу до своєї схованки, — сказав я Старикову і повів його через сад на наше подвір’я, а потім до підвалу, де ми довго йшли темними коридорами навпомацки.
Командир роти тримався за мене. Сірників ми не палили, щоб ніхто випадково не побачив нас, хоч побачити нас тут не було ніякої можливості. Нарешті ми прийшли до ями з лядою у вугільному підвалі.
Я відкрив ляду й допоміг Старикову влізти до ями, бо стрибати йому ще не можна було. Потім я закрив ляду, натягав на неї зверху всякого мотлоху і навіть присипав трохи жужелицею.
Ходи до цього підвалу настільки довгі й заплутані, що, звичайно, ніхто з чужих та й навіть з пожильців будинку не знайшов би не тільки самої ями, але навіть і цього куточка підвалу. Тепер я не боявся, що Стариков може потрапити в руки гестапівців.
Вже надворі я раптом згадав, що не залишив Старикову ніякої їжі, а він же був поранений, і йому треба було одужувати. Я навіть спинився з несподіванки. Як же це я не додумався вчасно. А що, коли фашисти позаймають будинки й залишаться в них на довший час?..
Раптом хтось гукнув мене. Я побачив біля себе Вовчиху.
— Сашко, — спитала вона, — а кого це ти вів до будинку?
— Я? — зробив я здивоване обличчя, розгубившись. — Коли?
— Звичайно, ти. Годину тому ти вів якусь людину до будинку. Я питаю — хто це?
І, як завжди, перше, ніж я міг щось придумати, язик мій уже говорив:
— А, отой! То був мій дядько, поліцай з району. Його підстрелили партизани, і він приїхав лікуватися. Він тут у госпіталі, одужує і оце навідався був до нас і пішов знову до госпіталю… Він був у одному селі, заготовляв худобу і вже заготовив величезний гурт, як раптом налетіли партизани, він, звичайно, боронився, але поліцаїв було мало, і вони відступили. Дядька мого на руках винесли з бою пораненого. Мабуть, він служитиме у нас у поліції або в гестапо. Хочете, я вас познайомлю…
— Ні, не треба. В мене бувають порядні люди, пани офіцери, сам ад’ютант коменданта часто заходить, а ти тут з своїм поліцаєм…
— А я думав, може, він вам буде потрібний.
— Ні, не потрібний. Ось що, Сашко, сьогодні в мене будуть гості. Ти мені дещо допоможи приготувати в квартирі. Гаразд?
