Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (мир книг TXT) 📗
Ой, як холодно! Не надто сподіваючись на успіх, він із силою смикнув-таки «лялечку»-Якоба. Марно! Простирадло, ковдра й покривало туго сповили байдуже тіло його сусіда. Пітер сонно подивився на вікно. «Світла місячна ніч, — подумав він. — Завтра буде чудова погода… Стоп! Це що таке?»
Він побачив щось чорне, що рухається, і воно скорчилося на підлозі й завмерло на місці, коли Пітер поворухнувся.
Пітер мовчки спостерігав.
Незабаром предмет знову почав підсуватися, все ближче і ближче… Це була людина, яка повзла навкарачки!
Першим бажанням капітана було покликати товаришів, але він стримався, щоб спочатку обміркувати становище.
Людина тримала в руці блискучого ножа. Це було страшно, але Пітер тримав себе в руках. Коли людина повертала голову в його бік, хлопець заплющував очі, удаючи, що спить; але коли людина відверталася, капітан поїдав її очима.
Грабіжник підповзав дедалі ближче… Тепер спина його була зовсім близько від Пітера. Ножа він тихенько поклав на підлогу й обережно простягнув руку, щоб поцупити одяг зі стільця біля капітанового ліжка… Почалося!
Тепер настала Пітерова черга! Тамуючи подих, він підхопився, зібрав усі сили й стрибнув на спину грабіжникові, приголомшивши його цим поштовхом. Схопити ножа було секундною справою. Зловмисник відбивався, але Пітер уже сидів верхи на розчепіреному тілі.
— Тільки ворухнись! — вигукнув хоробрий юнак, намагаючись надати своєму голосу якомога грізнішого тону. — Зрушся хоч на дюйм, і я застромлю тобі ножа в шию!.. Хлопці! Хлопці! Прокидайтеся! — крикнув він, пригинаючи до підлоги чорняву голову й тримаючи ножа напохваті. — Допоможіть! Я піймав його! Піймав!
«Лялечка» перевернулася на інший бік, але не відгукнулася.
— Вставайте, хлопці! — кричав Пітер. — Людвігу! Ламберте! Грім і блискавка! Повмирали ви всі, чи що?
Померли? Та ні! Ван Моунен і Бен тієї ж миті зіскочили з ліжка.
— Га! Що таке? — крикнули вони.
— Я тут грабіжника піймав, — спокійно відповів Пітер. — Лежи й не рипайся, негіднику, бо я тобі миттю голову відріжу!.. От що, друзі: зріжте мотузки з вашого ліжка… Часу маєте досить. Хай тільки поворухнеться — вб’ю!
Пітер почувався так упевнено, ніби важив тисячу фунтів. Та й було від чого: адже в руці він тримав ножа. Чоловік гарчав і брутально лаявся, але не смів поворухнути і пальцем.
Тим часом прокинувся й Людвіг. У нього в кишені штанів лежав величезний складаний ніж, гордість хлопця. Тепер він знадобився. Хлопчики вмить скинули постіль на підлогу. Рама ліжка була уздовж і впоперек обплетена мотузкою.
— Я зріжу її! — крикнув Людвіг, перепилюючи ножем мотузку біля вузла. — Тримай його міцніше, Піте!
— Не турбуйся, — відповів капітан, і легенько штрикнув грабіжника ножем, щоб настрахати.
Через хвилину хлопчики заходилися розплітати мотузку, докладаючи усіх можливих зусиль. Нарешті вона розплелась і виявилася міцною й довгою.
— Ну, хлопці, — наказав капітан, — тепер підніміть руки цього негідника. Закладіть їх йому за спину!.. Так… Перепрошую, що заважаю вам… В’яжіть міцніше!
— Та й ноги треба негідникові зв’язати! — збуджено кричали хлопчаки, зав’язуючи вузол за вузлом і щосили їх затягуючи.
Бранець знизив тон.
— Ox… Оx! — стогнав він. — Пожалійте бідну хвору людину… Я просто сновида й ходив уві сні.
— Он як? — пробурчав Ламберт, затягуючи вузла ще міцніше. — То ти спав, так? Ну то ми тебе розбудимо!
Чолов’яга процідив крізь зуби брутальну лайку, після чого жалібно заквилив:
— Розв’яжіть мене, добрі паничі! У мене вдома п’ятеро маленьких діточок. Ім’ям святого Бавона присягаюся дати кожному з вас по монеті в десять гульденів, тільки відпустіть мене!
— Ха-ха-ха! — розсміявся Пітер.
— Ха-ха-ха! — підхопили інші.
І тут посипалися погрози, та такі, що Людвіг навіть здригнувся, однак не припинив зв’язувати грабіжника й затягувати вузли із подвійним завзяттям.
— Стули пельку, мейнгеєре громило! — сказав ван Моунен застережливим тоном. — Ніж біля самісінької твоєї горлянки. Спробуй тільки розсердити капітана — подивимося, що з цього вийде!
Грабіжник скорився й похмуро замовк.
Цієї хвилини «лялечка» на ліжку ворухнулася й сіла.
— Що сталося? — запитав Якоб, не розплющуючи очей.
— «Що сталося»! — передражнив його Людвіг, тремтячи й сміючись одночасно. — Вставай, Якобе! Для тебе є робота: йди-но, посидь на спині в цього чолов’яги, поки ми вдягнемося, бо ми ледве не задубли з холоду.
— Якого чолов’яги? Дондере! — перепитав Якоб.
— Ура на честь Поота! — крикнули хлопчики в один голос, коли Якоб, швидко зісковзнувши з ліжка разом із ковдрою, простирадлом і всім іншим, одразу до всього допетрав і важко сів поруч із Пітером на спині грабіжника.
Ось тоді бранець і застогнав!
— Не варто більше залишати його на підлозі, друзі, — сказав Пітер, встаючи, і нахилився, щоб витягти пістолет в грабіжника з-за пояса. — Я вже хвилин із десять стежу за цією небезпечною іграшкою. Курок зведений, і пістолет міг вистрілити від найменшого руху. Тепер небезпека минула. Мені потрібно одягтися. Ми з тобою, Ламберте, покличемо поліцію… Я й не відчував, як холодно!
— А де ж Карл? — запитав хтось із хлопчиків. Усі перезирнулися. Карла серед них не було.
— Ох! — скрикнув Людвіг, злякавшись не на жарт. — То де ж він? Може, загинув у двобої з грабіжником?..
— Та ні, — відповів Пітер, спокійно застібаючи свою товсту куртку. — Зазирніть краще під ліжка.
Хлопчики позаглядали під ліжка, та Карла не було й там. І тут вони почули гамір на сходах. Бен кинувся відчиняти двері. До кімнати, мало не спіткнувшись, вкотився хазяїн, озброєний великим старовинним мушкетом. За ним ішло двоє або троє пожильців, потім хазяйська дочка зі сковорідкою в одній руці й свічкою в другій, а за нею доблесний Карл — блідий і переляканий.
— Ось ваш мешканець, хазяїне, — сказав Пітер, кивнувши на бранця.
Хазяїн підняв мушкета, дівчина верескнула, а Якоб із незвичною для нього моторністю швидко скотився зі спини грабіжника.
— Не стріляйте, — крикнув Пітер, — він зв’язаний по руках і ногах! Перевернімо його на спину, щоб подивитися, який він на вигляд.
Карл швидко ступив уперед і хвалькувато проговорив:
— Зараз-зараз! Ми його перевернемо, ще й так, що йому це не сподобається! Яке щастя, що ми його піймали!
— Ха-ха-ха! — розреготався Людвіг. — А де ж був ти, Карле? Куди ти подівся?
— Де я був? — сердито перепитав Карл. — Я пішов по підмогу. Куди ж мені ще було подітися?
Хлопчики перезирнулися, але вони були занадто щасливі й горді, щоб зробити бодай одне в’їдливе зауваження. А Карл тепер поводився досить хоробро. Він першим узявся перевертати беззахисну людину; три інших хлопчики допомагали йому.
Грабіжник тепер лежав горілиць, суплячись, і щось бурмотів. Людвіг узяв у дівчини свічника.
— Слід добре роздивитися цього красеня, — сказав він, впритул підходячи до злодія. Але не встиг він договорити, як раптом сполотнів і здригнувся так сильно, що мало не впустив свічку. — «Вутсполен»! — скрикнув він. — Хлопці, адже це той, що сидів біля комина!
— Точно, він, — відгукнувся Пітер. — Ми, дурні, рахували при ньому гроші. Але до чого тут «вутсполен», брате Людвігу? Місяць у в’язниці — і досить з нього.
Перед тим дочка хазяїна вийшла і тепер знову вбігла до кімнати, тримаючи в руках величезні дерев’яні черевики.
— Поглянь, батьку, — крикнула вона, — ось його здоровенні, потворні черевики! Це той чоловік, якого ми поселили в сусідній кімнаті після того, як паничі вклалися. Ой! Не треба було влаштовувати бідолашних паничів так далеко від нас!
— Негіднику! — засичав хазяїн. — Він зганьбив мій будинок! Зараз же йду по поліцію!
Не минуло й чверті години, як прибігли двоє заспаних поліцейських.
Вони запропонували мейнгеєрові Клеєфу рано-вранці з’явитися разом із хлопчиками до судді й подати скаргу і повели грабіжника.
Природно припустити, що капітанові з його загоном тієї ночі вже не спалося. Але ще не знайшовся якір, що може перешкодити юності й чистій совісті пливти рікою снів. Хлопчики занадто стомилися, щоб не спати через такі дрібниці, як затримання грабіжника. Трохи згодом вони знову повкладалися, і їм снилися знайомі речі у дивовижних варіаціях.
