Сашко - Смілянський Леонід (читать книги онлайн .TXT) 📗
Вперше тоді ми взнали про неї. Ще там була надрукована пісня:
Звичайно, ми вмить вивчили її напам’ять.
Така була перша весняна ластівка, і таку радісну подію принесла вона.
ЦЕ НЕ ІГРАШКИ
На Перше травня Юрчик покликав мене й Ромку до себе. В них уже був накритий стіл. І Юрчик, і його мати були одягнені по-святковому. Тьотя Клава посадила нас за стіл, налила наливки, яка збереглася ще з передвоєнного часу, й поздоровила нас із святом Першого травня. Обід був смачний. Мабуть, вона дістала продукти в своїй лікарні. Коли вона вдруге налила склянки, я встав і проголосив промову, а тьотя Клава побігла до дверей переконатись, що нас ніхто не підслухує.
— Товариші піонери! — промовив я, бо ми вже називали себе піонерами. Все одно наші ще прийдуть, і знову буде Радянська влада, і ми знову будемо ходити до нашої школи, і мати моя приїде з тилу, і про нас з вами ще почують. Будьте готові, товариші!
— Завжди готові! — відповіли всі і в тому числі тьотя Клава. Навіть обняла мене після промови і поцілувала в щоку. Раптом Ромка підвелася за столом, виструнчилась і тихо заспівала:
Це вона сама склала мелодію до того вірша, який ми вичитали в партизанській газеті. Коли вона закінчувала, ми вже підтягували їй:
Потім ми попросили Ромку повторити, і незабаром уже кожен з нас добре пам’ятав мелодію.
З того часу ми цю пісеньку наспівували дуже часто, іноді в очі фашистським офіцерам, які, звичайно, не знали нашої мови.
Але ні ми, ані дорослі, наші батьки, не знали, що чекало всіх нас попереду.
В один з травневих днів Ромка повідомила мене, що батько послав її ночувати до нас. Це означало, що вночі в нього збиратимуться люди. Цілу зиму в дяді Михайла не було цих засідань. Мабуть, збиралися десь в іншому місці.
І ми знову з радістю позаймали свої місця на варті і, незважаючи на темряву, добре бачили, як сходились підпільники на квартиру до дяді Михайла, бо ми вже знали, як кожен з них пробиратиметься на підпільне засідання. Ромка часом виходила з своєї схованки й ходила по двору. Оскільки вона жила тут, то коли б її хто й побачив, вона не викликала б ні в кого підозри. Вона підійшла до мене, в сад, де чергував я під нашою шовковицею.
— Як гарно надворі! — промовила вона тихо. — І ніде ні душі.
— Нам нікого й не треба зараз, — відповів я.
Була темна травнева ніч. В солодких пахощах потопав сад. Кожне дерево в саду було немов живе, немовби дихало над нами. В тихій темряві щось раз у раз шелестіло й тривожило нас, і було нам приємно, що ми справді вартуємо, а не граємось.
— Сашко, чуєш — наче хтось підкрадається…
— То, мабуть, пробігла собака або якесь звірятко.
Я такі звуки чув, як тільки став на варту, і мене вони менше непокоїли. Ромка, видно, була чимсь розтривожена і кожного разу хапала мене за руку й шепотіла:
— Чуєш?
— Не лякайся… Весняними ночами живе кожне дерево й кожне зіллячко, і вони теж шарудять, наче живі істоти. От прислухайся…
І справді. Прислухавшись, ми почули, як щось шелестіло на дереві і як наче перешіптувалась гілка з гілкою і верхівка яблуні з верхівкою вишні, і після кожної такої розмови дерев тихо падали на нас пелюстки квітів, якими була облита кожна гілка, кожне дерево — цілий наш сад.
— Як чудово, хороше! — шепотіла знову Ромка. — Знаєш, Сашко, навіть хочеться плакати, так хороше! Коли б не фашисти були тут, а наші, тоді б не мовчала ніч, тоді тут би до самого ранку лунали пісні, сміх, музика. Ах, Сашко, коли б уже швидше поверталися наші!
І стало нам так сумно, так сумно, як ще не було ніколи.
Перший вийшов з підпільних зборів Женин батько. Я тепер впізнав його по високій постаті і запаху махоркового диму, який залишала за ним люлька. Він палив люльку, вогника якої ніколи не було видно вночі. Він пройшов садом за кілька кроків від нас і зник у темряві. Хоч як він намагався ступати тихо й обережно, але, прислухавшись, можна було почути його кроки. Нарешті й вони затихли.
Раптом Ромка рвучко схопила мене за руку:
— Чуєш?
— Я нічого не…
Але я не встиг закінчити, як і сам почув далекі глухі голоси десь у ярах Собачки, одинокий вигук, постріл. Це було там, куди пішов Женин батько. І тої ж хвилини ми почули, як хтось біг з двору в наш бік. Це був Юрчик, який вартував з боку вулиці. Він знав, де я, і тому знайшов мене враз.
— Облава! — прошепотів він якимсь таким шепотом, який, мабуть, було чути далеко.
Але довкола знову було так само тихо, як і до того.
— Що ти бачив? — спитав я в Юрчика.
— Вулицею пройшли маленькими групами солдати. Їх розставляють недалеко один від одного коло будинків. Виходити на вулицю неможливо.
— А може, просто нічні дозори ходять по вулиці й ловлять тих людей, хто без перепустки насмілився вийти на вулицю в такий пізній час? Такі дозори ходять щоночі.
— Не знаю, — відповів він, — може, й справді так, як говориш ти, може, й ні. Я ще ніколи на нашій вулиці не бачив цього.
— Постійте тут, — промовила Ромка, — я подивлюся сама. Вони не почують мене.
Вона зникла в дворі, а ми з Юрчиком напружено прислухалися.
Тепер нам здалося, що ми почули далекі кроки десь на Собачці за садами і навіть притишені голоси. А може, це нам тільки здавалося.
Прибігла Ромка.
— Що там? — спитав я в неї сполохано, але вона спочатку не відповіла: вона задихалась від хвилювання й не могла навіть вимовити слова. Нарешті прошепотіла:
— Солдати на вулиці стоять цепом. Я чула їхні голоси і навіть бачила постаті. Це облава. Мені здається, вони оточують наш квартал.
— Ромко, сповісти батька, — наказав я.
Але в цей час ми почули на подвір’ї кроки. Це розходились підпільники. Вони йшли в наш бік, і по тому, як вони поспішали, і по їх перешіптуванню я зрозумів, що вони й без нас уже знають про облаву. Певне, вони таки виставляли свого вартового. Попереду йшов Ромчин батько. Очевидно, він вирішив вивести всіх на пустирі Собачки.
— Тату! — тихо промовила Ромка.
— Це ти, Ромко? Чого ти тут? — спитав він, підходячи до нас. — А ще хто тут? А, це ви, хлоп’ята! Що ви тут робите? Ану ж миттю по домах.
Потім він повернувся до своєї групи, і вони рушили до саду.
– Їх там упіймають, — прошепотів Юрчик.
Але я вже надумав, що треба робити.
– Іди негайно додому, — наказав я. — Щоб не впіймали й тебе на чужому подвір’ї. Ти, Ромко, йди до нас і лягай спати.
Сам я побіг вслід за дядею Михайлом і іншими, що йшли за ним. Почувши мої кроки, вони спинилися. Дядя Михайло впізнав мене. Він ступив мені назустріч:
— Чого ти?
— Дядю Михайле, не можна туди йти, там теж облава. Солдати оточили наші будинки з усіх боків. Коли пішов туди Женин батько, його, мабуть, схопили гестапівці, бо ми чули голоси й постріл.
— Ти не помилився, малий? Який Женин батько? Що ти вигадуєш?
— Ні, я не помилився, дядю Михайле. Не йдіть туди.
— А що ви тут робите?
— Ми просто загулялися допізна. Ніч така гарна, а в хаті задуха. Але не йдіть туди далі, там фашисти підстерігають.
