Збігло літо - Боден Ніна (читать книги без регистрации полные TXT) 📗
— Тримайся, хлопче! — загудів голос дядька Хорейса в порожнечі грота. — Незабаром будеш у ліжку.
Мері уткнулась обличчям в стіну. Ще хвилина — і вони всі поїдуть. Всі. А тітка Еліс навіть не згадала про неї.
Почувся плескіт весел, голоси стали віддалятися. Потім зовсім затихли. Запала тиша. Вона залишилася сама. Вони поїхали й забули про неї. І хоча якраз про це вона мріяла — залишитися самотинно на острові, — на очах у неї виступили сльози.
— Мері! — раптом почувся голос тітки Еліс.
Мері визирнула у віконце. Тітка Еліс стояла біля входу в грот.
— Мері, де ти, голубонько моя?
Мері затамувала подих.
— По-моєму, в нього апендицит, — голосно, ніби з кимось розмовляючи, сказала тітка Еліс. — Бідний хлопчина! Містер Трампет відвезе його в лікарню на своїй машині. Саймон подзвонив йому в крамничку, й він одразу ж приїхав.
Вона замовкла, прислуховуючись. Потім знову гукнула:
— Мері!
Мері й не поворухнулася.
— Знаєш, у твоєму віці я часто тут бувала, — знову заговорила тітка Еліс. — Міст тоді був ще не поламаний, але сюди ніхто не заходив. Я приїздила сюди на велосипеді й залишала його біля воріт. Стежка відтоді трохи заросла, й такої високої кропиви я не пригадую. Але добре пам’ятаю, що я відчувала тоді. Я приїздила сюди сама й тут відчувала себе зовсім іншою. Мені здавалося, що я дуже гарна й розумна, що мої батьки ніби мені й не рідні, а лишень удочерили мене, і що насправді я дочка герцога. Мабуть, то були просто безглузді фантазії.
Вона помовчала, видно чекала, що Мері відгукнеться. У Мері засвербіло в носі. Вона притисла пальцем верхню губу, щоб не чхнути.
— Я навіть іноді чужим людям розказувала про це А потім боялась, що мої батьки дізнаються. А ночами мене душили кошмари… — Вона засміялась дзвінким нервовим сміхом, який перейшов у кашель. — Якщо ти не вийдеш, моя люба, мені доведеться повертатися самій. Хоча я не певна, що перейду місток.
Мері вдалося стримати чхання. Вона, нарешті, повільно видихнула повітря.
Тітка Еліс повернулася й пішла. Чути було, як під ногами в неї шурхотіли камінці, коли вона підіймалася схилом.
Мері рушила за нею на деякій відстані. Терен чіплявся за одежу. Тітка Еліс не оглядалась.
«А раптом тітка впаде з мосту?» — думала Мері. Тоді вона кинеться у воду й урятує її. Вона витягне її на берег, а сама впаде знесилена, і її засмокче мулом. Вона сама помре, рятуючи від смерті тітку Еліс…
Тітка Еліс несподівано скрикнула, і в Мері впало серце. Але сплеску не чути було. Тітка Еліс ще й не ступила на міст. І коли Мері кинулася на допомогу, вона побачила, що тітку налякав Ноакс. Він вискочив із кущів і став поперек стежки, вигнувши спину й наїжачивши шерсть. Вигляд у нього був загрозливий…
— Не бійтесь, тітонько Еліс! — крикнула Мері, — це Ноакс!
Тітка Еліс озирнулася, і Мері зупинилась біля неї як укопана.
— Ноакс? — перепитала тітка Еліс.
— Мій кіт.
— Он що!
Тітка Еліс глянула на нього. Він помахував хвостом і тихо нявчав. Відтак стрибнув у кущі.
— Він на вас не напав би, — сказала Мері. — Просто він трішечки нервовий.
— Нервовий?
— Він з тих котів, які не люблять, щоб їх гладили.
— А я і не збиралась його гладити, — сказала тітка Еліс.
Мері не знала, що казати далі. Адже не можуть вони весь час розмовляти тільки про Ноакса!
Тітка Еліс зніяковіло глянула на неї, немов подумала те саме.
— Якщо хочете, я переведу вас через міст, — запропонувала Мері.
— Ти зможеш, люба? — Ніс у тітки Еліс порожевів, а нижня щелепа сіпнулася. — Тоді нам час іти. Містер Трампет повернеться за нами, і ми поїдемо в лікарню.
У лікарні було дуже тепло, і скрізь горіло яскраве світло. Тітка Еліс і дядько Хорейс пішли в супроводі медсестри в накрохмаленому до скрипу халаті, а їхні племінник і племінниця залишилися в приймальні, заставленій порожніми стільцями та столами, на яких лежали старі журнали. Мері перегорнула два-три журнали, але нічого цікавого в них не знайшла. Їй хотілося побалакати із Саймоном, та він мовчав і тримався відчужено:
чи то був наляканий, чи то не в гуморі.
Повз двері, заглянувши до приймальні, пройшла групка медсестер. Вони про щось шепотілися й хихотіли, і Мері почула, як одна з них сказала:
— Це ті двоє?
— Вони говорять про нас, — сказала вона. — Яке зухвальство!
Саймон стенув плечима.
— Звикай. Не виключено, що ми ще й у газети потрапимо.
Це здавалося мені неправдоподібним, але вона прийшла в захват.
— І по телевізору нас покажуть? — запитала вона, але Саймон лишень простогнав у відповідь і обхопив голову руками.
Саймон і Мері просиділи в приймальні більше години. Коли тітка Еліс та дядько Хорейс повернулися, вони обоє дрімали в кріслах.
— От так, — сказав дядько Хорейс, — Через півгодини йому зроблять операцію. Їм удалося розшукати містера Пателя.
.
Дядько Хорейс був огрядний лисий чоловік із сивою бородою, що нерівно росла на всі боки, мов стара швабра. На ньому був червоний жилет, — щоправда, весь у плямах, — гудзики якого ледь стримували натиск великого черева. Коли він нагнувся, щоб узяти свого плаща, один з кількох останніх гудзиків із тріском відлетів.
Саймон підняв його. А дядько Хорейс сказав:
— Ну, хлопче, нам уже час додому. Треба розказати твоєму батькові, що ти тут натворив.
Саймон зблід.
— Цю справу краще не відкладати, — додав дядько Хорейс, поклавши велику руку на плече племінника.
— Саймонів тато — поліцейський, — пошепки повідомила Мері свою тітку, коли вони вийшли за ними з лікарні.
Цікаво, чи справді Саймон боїться свого батька, чи просто його знову почали мучити докори сумління після того, як вони покинули острів?
— Ми повинні були сховати Крішну, тітонько Еліс, — сказала Мері. — Це наш обов’язок!
— О, я розумію! — відповіла тітка. — Та є люди, які думали інакше, і ви про це мали знати.
Вже стемніло й почався дощ. Нагнувши голови, вони побігли по калюжах до стоянки машин.
— А вирізати апендицит — це однаково що вирізати гланди? — запитала Мері.
— Навіть легше. Горло потім не болить. Не хвилюйся, люба.
— Я не хвилююсь. По-моєму, Кришні пощастило. — Мері сподобалося в лікарні, коли їй виривали гланди, й вона додала, зітхнувши: — Тепер за ним доглядатимуть, як за малою дитиною.
Тітка Еліс схопила руку Мері й притисла до себе.
Мері пригорнулася до тітки. В цю мить їй було так приємно під холодним дощем.
— Що тепер буде, тітонько Еліс? — запитала вона.
— Ну, — непевно почала тітка Еліс, — мені здається, що з тобою захоче порозмовляти поліцейський. Просто поставить тобі кілька запитань. Але ти не бійся. З тобою буду я або дідусь.
— О, я не проти! Це буде надзвичайно цікаво, — сказала Мері, а сама подумала: «Просто дивно, чому дорослі вважають, що діти мають боятися таких речей?»
І додала: — Але я не про себе хотіла запитати. Що буде з Крішною?
— Це вирішить міністр внутрішніх справ, — сказав дідусь. — Взагалі дітям не дозволяють приїжджати до Англії і жити тут без батьків. Може, міністр зробить для Крішни виняток, хоча я в цьому сумніваюсь.
— Краще б він зробив, — сказала Мері. — Після всього, що ми зробили! Я не розумію, при чому тут його батьки? Адже він має тут дядька й може жити в нього, правда ж?
— Боюсь, що це не те, що батько чи мати.
— Дядьки й тітки іноді бувають кращі за батьків, — заперечила Мері.
Дідусь усміхнувся й запалив свою люльку.
— Я маю на увазі юридичний бік справи, — сказав він. — Існує закон. — Димок вився біля його дитячого обличчя, поки він розмірковував про утриманців, тобто про дітей і родичів, які самі не здатні заробити собі на хліб, про імміграційні закони та квоти. Хоча Мері вже почало хилити на сон після гарячої ванни й щедрої вечері, але вона удавала, що слухає, бо дідусь пояснював з таким задоволенням, з яким вона розповідала перед тим йому й тітці Еліс, як вона власноручно врятувала Крішну від двох чоловіків, що викрали його, як переховувала його, годувала…
