Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Сестро, а хто він хоч тобі такий, вибач? — тихо спитав Петро Васильович.
Гапка знітилася:
— Приятель... Абштифікант, як у нас кажуть. Потім, потім колись розкажу...— І одвернулась, не бажаючи продовжувати розмову.
Витягли абштифіканту Фішеру розкладушку на город і поставили, за його настійливою вимогою, біля самісінької ями.
— Диви, щоб він тобі вночі в яму не беркицьнувся,— сказала Гапці Катерина Семенівна.
— Най би його шляк трафив! — махнула рукою Гапка. Така реакція Катерину Семенівну трохи здивувала, але вона не сказала нічого (які тільки стосунки не бувають навіть між найближчими людьми!).
Цю їхню розмову чув Тимофій Гузь, який давно вже крутився на городі, хоч ніхто його у поняті не запрошував і брати участь у пошуках скарбу не просив.
Коли Катерина Семенівна і Люба пішли до хати лаштуватися на ночівлю і Гапка лишилася на якусь хвилю сама, Тимофій Гузь негайно скористався з цього, підгріб до неї й почав, співчутливо зітхаючи:
— Вельмишановна пані, щиро вам співчуваю. Я бачу, у пані тонка ніжна натура. Пані не розуміють. Я бачу, як
ставиться до пані той, пробачте, її приятель, абштифікант. Йому лише скарб у голові. Лише золото, гроші... Гапка зітхнула, на очі їй навернулися сльози.
— То страшенно боляче, коли тебе не розуміють,— побачивши це, активізувався Гузь.— Ох, як я те відчуваю! Як відчуваю! Мені самому довелося в житті... Повірте...
Гапка знову зітхнула і з вдячністю подивилася на Гузя.
— Я одразу відчув до пані душевний потяг, щиру симпатію... Як до рідної, близької душі... То байдуже, що пані, може, на кілька років старша за мене...
— Прецінь, якщо років двадцять — то кілька...— усміхнулася Гапка.— Мені, прошу пана, сорок сім...
— А мені тридцять... сім...— збрехав на десять років Гузь.
— Пан дуже файно зберігся...
На тому розмова обірвалася, бо підійшов Петро Васильович, який ходив з Олексієнком та Павлентієм Кандибою купатися на річку.
Ту ніч не спав ніхто.
Спершу всі повкладалися, затихли.
Гапка крутилася-крутилася, тоді не витримала, накинула халат і навшпиньках вийшла надвір.
Ніч була місячна, чудова.
Десь у кущах солодко й закохано витьохкував соловейко. З липового гаю йому відповідав другий, третій...
Гапка зітхнула.
І раптом з кущів почувся жаркий шепіт Тимофія Гузя:
— О! Пані!.. Який я щасливий! Я знав, що пані вийде... Я недаремно чекав...
Гапка здригнулася:
— Чи пан звар'ював, чи що?!
Але дармоїда вже неможливо було зупинити:
— О! Пані!.. Я полюбив вас з дертого погляду!.. Я бачу — пані нещаслива з своїм приятелем... Я чесний чоловік. Я оженюсь на пані... Я художник... Мені не потрібні гроші...
— Та най пан забирається звідси геть! Прецінь, почують родичі... Що пан собі дозволяє! — обурено зашепотіла Гапка, але замість того, щоб вернутися в хату, чомусь потяглася у садок до городу.
— О! Пані! Пані така файна... така пре... прекраснуйонца! Шкандибаючи, на відстані за Гапкою по садку й по городу і бурмочучи свої палкі визнання, Гузь у темряві не помітив ями і — ой! — шугонув туди сторч головою.
— Вай! — підкинувся на розкладушці містер Фішер і верескливо загаласував по-англійському.
З хати повискакували Бойко й Олексієнко. На всьому кутку безладно завалували собаки.
Як витягали з ями безталанного Гузя, як він марно намагався довести, що й гадки не мав таємно уночі викопувати скарб, як, не ймучи йому віри, містер Фішер згарячу копнув його ногою, а той відчайдушно заверещав: "Дивіться! Класовий ворог, капіталіст б'ється! Тримайте мене, бо я зараз учиню міжнародний скандал!"—про це гарбузянські старожили любили розповідати з мальовничими подробицями, яких щороку ставало дедалі більше.
Отака-то була вікопомна ніч.
А вранці, коли копачі знову взялися до справи, приїхав дід Коцюба (він три дні був у Києві в родичів).
— Овва! Що це, Петре, в тебе таке робиться? Атомне бомбосховище копаєте, чи що? — здивовано спитав він.
— Та...— почухав потилицю Петро Васильович.— Скарб шукаємо. Діда Стефана... Виявляється...
— Ясно! — перебив його дід Коцюба й рішуче махнув рукою.— Закидайте яму! Нема там нічого. Викопали давно, ще у війну.
— Як?! Хто?!
— Матка боска!..— розпачливо притисла руки до грудей Гапка.
— Батько твій, друзяка мій Василь...— Дід Коцюба зітхнув.— У сорок четвертому влітку приїхали ми з ним після поранення на поправку в село. І тут саме й відшукав його лист з Америки, в якому написано було про той скарб. Ти саме у Германії тоді був — звідки міг про це знати. А ми з батьком знову на фронт. Так він і загинув, не побачившися з тобою...
— А ви... чого ж ви мені нічого не розказали? Чого? — вигукнув Петро Васильович.
— Не хотів він, щоб ти знав...— зітхнув дід Коцюба.— Соромно йому було за свого батька. Душу йому пекли ті гроші. Всі до копієчки віддав державі — для фронту. І просив, щоб нікому... Не хотів він, щоб ти навіть знав, що є в тебе в Америці дід.
— То що, дід Стефан забув про той свій лист, чи що? Не розумію.
— Може, тому, що батько не хотів писати дідові, а просив, щоб одіслали того листа назад, в Америку, і написали, що село було партизанське й жителів фашисти розстріляли. Дід, мабуть, вирішив, що й батька твого вбито і нікого нема живого.
— І не боявся дід, що хтось інший прочитає листа й викопає скарб?
— А в тому листі так хитро було написано, що тільки батько міг розшифрувати, де закопано. "Десять кроків на захід від того, синку, місця, де ти колись на мене плюнув, а я тобі зуба переднього вибив". Отакий орієнтир! Щоб ніхто, крім Василя, не розшолопав.
— А чого дід взагалі листа прислав?
— Та захворів, сердега, боявся, що не встане. Думав одкупитися від кирпатої свашки. А тоді вичуняв.
Занепокоєний містер Фішер щось заджерґотав до Гапки. Вона не відповіла, навіть бровою не повела в його бік. Закам'яніла, втупивши очі в землю.
— Батько спершу не хотів і відкопувати. А я кажу: "То гроші нормальні, чого ти, то народні гроші... Де Стефан їх узяв? У народу наторгував. І виходить, так, наче предки наші, що несли у шинок своє горе, тепер, у скрутну годину, помагають нам. Ворога помагають вибити, село наше з руїн підняти..." Отакечки! '
— Прецінь, нема скарбу...— тихо вимовила нарешті Гапка.— Нема... нема... Йой! Що ж тепер?! Що?
— Вибачай, сестро! Сама бачиш, сама чула, як воно вийшло. Я тут не винен.
— Я виджу, виджу... Ніхто не винен... Певно! Тоті гроші, нагендльовані від села, правдиво повернулися до села. То є, мабуть, справедливо. Так... Але... що ж я маю робити? — В голосі її бринів відчай.
Містер Фішер знову роздратовано заджерґотав, розмахуючи руками.
— Що таке? Чого це він? — здивовано спитав Олексіенко в Гапки.— Каже, що той скарб його. Але ж заповіт на ваше ім'я.
— То є правда! Його! — Гапка скрушно похитала головою.— Прецінь, таку підписала угоду, контракт: дев'яносто відсотків йому і лише десять мені. А що я мала робити? Що?! Хіба я могла сама дістатися сюди? Могла? Як, прецінь, два роки я ніде не працюю. Но... Ви знаєте, що то є таке в Америці два роки без роботи? Два роки!
— Ой лишенько! — сплеснула руками Катерина Семенівна.
— Як ото Юлько кинув мене, знайшов собі багату вдовицю, і опинилась я натурально на вулиці, найнялася в ресторацію мити посуд. А два роки тому через того фацета,— вона кивнула на Фішера,— най би його шляк трафив!.. Я, видиш, розбила йому гіпсову фігурку. Поставив її на підлозі, а я йшла з повною тацею посуду, не бачила, перечепилася і... У вісімсот доларів оцінив. Стара паршива фігурка якоїсь голої кралі. А то, видиш, антикваріат. Де б то я взяла такі гроші? Тільки й мала, що дідів заповіт. Та й той трохи не викинула — не брала його всерйоз. А він,— знову кивнула на Фішера,— враз загорівся. Казав, що один емігрант з Росії торік їздив і одержав спадок. Ну і написав контракт... І на дорогу позичку документом оформив — тисячу двісті. Не по скарб, видіте, їхала... Запродала той скарб. Щоб хоч день прожити на рідній землі... на Україні. Тепер можна й до цюпи...
