Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (библиотека электронных книг .txt) 📗
На третій день дівчинка відкрила очі. У нас з'явилася надія, що вона житиме! Ми навіть спитали її «матір», як її назвати.
– Валечкою, Валюшкою, – сказала вона і почервоніла. – Так чоловік хоче, – і додала: – Мене звуть Валентиною.
Потім вона розповіла, що мрія про «Валюшку», про власну Валюшку, була у них з молодих років.
– Якби ви знали, як і він турбується, щоб Валюшка здорова була, щоб її швидше додому забрати. А скоро це можна буде?
– Не раніше як через вісім тижнів, – сказала Саша. – Які б ви умови не створили дома, це буде не те, що тут, де і лікарі, і досвідчені сестри, і лабораторія до послуг такої тяжко хворої дитини. А за два місяці ви візьмете її цілком спокійно.
Я думаю, це було у неї, у Валентини Дмитрівни, як вагітність і роди – уся наша боротьба за Валющине життя. А дівчинка, між іншим, чудесна. За ці дні її й пізнати не можна. Вона вже оформилася з синьої грудочки в справжню дитину, і такі тонкі у неї риси обличчя, правильні, носик наче виточений, вушка крихітні, акуратненькі, як черепашки на річці, і тоненькі чорненькі брівки.
Та от знову не все рівно і гладко. Раптом на десятий день їй знову стало погано. Ми знову цілу ніч не спали, носили кисневі подушки, і Саша теж не їздила додому.
Валентина Дмитрівна так і сиділа цілий день і цілу ніч у кабінеті. На ранок Валюшці стало краще, і Саша дозволила Валентині Дмитрівні одягти халат і зайти з нами в ізолятор. Валюшка спокійно спала, ледь ворушачи губками.
– Я так за неї хвилювалася, – призналася жінка, – ніби я справді її родила.
Мелася Яремівна поводила її по всьому будинку, розказала, як треба глядіти немовлят, показала, як їх пеленають, купають, годують. Познайомила з годувальницею, молоко якої даємо Валюшці. Але Валентину Дмитрівну все тягло до ліжка Валюшки.
Вона у нас добрий курс охматдиту пройде.
Заходжу я до Валюшки і бачу – Валентина Дмитрівна сама не своя. Сміється й плаче:
– Надечко, дивіться, вона всміхається, вона подивилася на мене і всміхнулася.
Справді, Валюшка витріщила свої сині очиці і всміхалась. Власне, їй час було вже всміхатись, як усім дітям такого віку.
От і настав чудесний квітневий день. До будинку під'їхала машина, звідти вийшли полковник і його дружина з великим чемоданом.
Ой, яке придане привезли вони Валюшці! Тут були: рожева атласна ковдрочка, білосніжні простирадлочка, пелюшки, підгузнички, все вимережене, вишито, з помітками «В. Н.» – Валя Навроцька. Мереживна сорочечка, чепчик, плаття, капор.
– Я все сама зробила, – сказала Валентина Дмитрівна. – А що її вдома чекає!
Я уявляю, що її чекає дома!
– Позавтра ми їдемо до Москви. А там уже всі родичі знають, що у мене народилась дочка, і всі чекають нетерпляче, щоб її побачити. А потім ми їдемо до Німеччини. Зараз, Альошо, і ти її побачиш, – сказала вона чоловікові – високому полковнику з сивими вусами.
Коли я одягла Валюшку у її шикарне придане (до чого я люблю одягати їх!), загорнула в атласну ковдрочку з мережаним підодіяльничком, винесла її у кабінет, у полковника затремтіли сиві вуса, але він намагався засміятися.
А дружина, звичайно, заплакала.
Валентина Дмитрівна привезла всім цукерок і мандаринок. Нас усіх вона перецілувала, обіцяла писати з Москви і дякувала всім за Валюшку.
Уже сідаючи в машину, вона раптом дала нам два пакунки. На одному було написано: «Меласі Яремівні від Валющиної мами», а на другому «Надії Петрівні від Валющиної мами». Це були відрізи на плаття. Меласі Яремівні чорна шерсть, а мені фіалковий оксамит. От чудачка!
А Саші вона додому прислала корзину квітів.
І ми дуже всі раділи за Валюшку. З такою мамою їй буде щасливе життя.
Оленка
До чого мені не хотілося віддавати Оленку!
Я завжди, коли чергую вночі, сиджу в якійсь із спалень, а не в кімнаті для чергових.
Мені завжди хочеться, коли дитина раптом прокинеться, щоб вона відчула, що тут хтось є рідний, близький.
А може, воно чогось злякається!
– Ти дурниці верзеш! – каже мені Саша.
Але ж коли Петрусик був малий, його ліжечко завжди стояло біля мого.
Коли я сиджу в спальні, я завжди сама собі щось вигадую про кожну дитину. Я придумую їм їхнє майбутнє, мені хочеться вгадати їхні характери. А що, уже в три-чотири місяці, не кажучи вже про рік-два, кожен мас певний характер.
От Оленка, наприклад. О! Це буде дівка! Вона вся як налите яблуко, за нею тільки дивись! Семи місяців почала ходити і по манежику крокує, як хазяйка. А як їсть! Її годують манною кашкою, а вона схопить ложечку, затисне в кулачок та по блюдечку, по блюдечку ляп-ляп, а сама сміється.
І от уже цілий тиждень до нас ходить одна жінка. Чоловік її працює охоронником у якійсь клініці, а вона швачка. Така худенька, маленька, скромно, але охайно вдягнена. Уже зібрала всі документи – посвідки про здоров'я, про квартиру, дозвіл райради – і хоче обов'язково в цю суботу взяти дитину, обов'язково дівчинку. Хтось без мене вже показав їй Оленку, і вона, по-моєму, на неї накивує.
Їй ще Настуся подобається. Настуся лагідна така, спокійна. Мелася Яремівна розмовляла з нею, каже, що вона славна жінка, а мені чомусь не хочеться віддавати їй Оленку.
У п'ятницю приходить вона знову і каже:
– Так завтра обов'язково ми прийдемо з чоловіком і заберемо дівчинку. Я вже й хату побілила, і завтра гості будуть, хай наче хрестини справляємо. Чоловік завтра вихідний.
У суботу запізнилися, прийшли по обіді, уже дітей ми вкладали спати. Мабуть, поспішали, захекалися обоє. Обоє причепурені, у святкових, видно, вбраннях. Та його, чоловіка, і вишита сорочка, і фетрова шляпа не прикрашують! Ну такий насуплений, мовчазний, ніби на всіх сердиться. Як такому Оленку віддаси!
Мелася Яремівна, мабуть, помітила по моєму обличчю, що я вагаюсь. Але жінка вже бачила Оленку і каже:
– Хочу, щоб і чоловік подивився. Будь ласка, покажіть Оленку! Няня винесла Оленку. А чоловік стоїть позаду і тільки скоса зиркає
і ближче підійти не насмілюється, і ніби байдужий до всього.
Жінка і за нього, і за себе старається, говорить, говорить, метушиться.
– Може, ще й Настусю подивишся? Тут ще Настуся є.
Я швидше Оленку на руки – і в спальню, і в ліжко. А вона ж така у нас привчена, просто години знає. Тільки на подушку, потяглася трохи і – бачу, зараз засне.
Няня Настусю винесла.
Чоловік знову ніби й не дивиться. Та хитрує, мабуть! Жінка його питає:
– Ну, яку, яку ти хочеш?
А чоловік убік дивиться і кидає, ніби байдуже:
– Олену.
Та це, мабуть, було законом для жінки – його бажання.
– Будь ласка, – заметушилася знову жінка, – будь ласка, візьмемо Оленку. Давайте її нам.
Няня пішла знову по Оленку і виходить з порожніми руками.
– Вона вже спить. Треба було бачити їх обох!
– Та ні, та як же!
– Шкода дитину будити, – кажу я, – може, завтра прийдете?
– Що ви, що ви, пані доктор, він же звільнився спеціально, і гості сьогодні, і штруделі напекла. Будь ласка, ми її обережно понесемо!
І сама трохи не плаче і суне вузлик з червоною ковдрою. Чоловік тільки мовчки стоїть, з таким виглядом, ніби кислицю з'їв. Мелася Яремівна мені пошепки каже:
– Що поробиш! Не годиться, а треба Оленку одягти і їм дати.
Ну що ж, я одягла сонну Оленку. Думаю: «Хай я сама піду за тиждень, перевірю, як там Оленці!» Тільки винесла в коридор, як підскочить чоловік до мене, як схопить Оленку та швидше за двері.
Жінка з нами похапцем прощається і за ним поспішає, а він дременув по вулиці, притулюючи до себе Оленку, наче її відняти хтось хоче. І обличчя радісне і таке горде – мовляв, не підступайтеся, не віддам.
Ми глянули з Меласею Яремівною одна на одну і розсміялися.
Кілька днів не могли зібратися до них піти. Коля диспепсією захворів, у Бориса нежить, хіба мине день, щоб усе спокійно?
