Чарівний талісман (збірник) - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читать полные книги онлайн бесплатно .TXT) 📗
Й от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:
— Дорогі друзі! Родичі, близькі й знайомі! Безумство! Не будемо забагато говорити… За здоров'я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує всіх, хто її любить, тобто нас із вами, своєю неповторною усмішкою…
На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або «тамадує», як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.
Мама-іменинниця, як і кожна порядна іменинниця-господиня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:
– Їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидку, але все свіженьке…
— Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато. Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:
— Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте
— Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця
– І все-таки в Америці, подейкують, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидами та іншою бекою
— Любий Василю Денисовичу, — зі зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна, — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все, що стоїть на цьому розкішному столі Замість нас поїли б усе довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете
Почалася одвічна суперечка «фізиків» і «ліриків» Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки
— Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович. — Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне… І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі…
— Ну, то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович
— Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.
— А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.
— Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні пращури, безіменні художники.
— А… а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки
Тут «тамада» Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господиню ланів, вічно молоду й чарівну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану
Знову забрязкали ножі й виделки І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.
Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:
— Друзі! Громадяни! Чому мовчимо?. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!
— Не треба йому вогню. Досить з нього Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.
— Що?!
Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича
— Та пожежу гасив Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече. — На ганчір'я довелось пошматувати
— Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович. — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!
— Та що там розказувать? Нема чого розказувать, — зашарівся, як хлопчик, Іван Семенович
— Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана
— Та ну… — опустив очі дід. — Ну… йду я, значить, додому з поля… повз Солов'їний же якраз гай…
Дід подивився на Лесика і тицьнув указівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід вирізнив саме його.
— Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже А я ще зранку бачив, як «Жигуль» з гаю вирулював У нас часто в Солов'їному «жигулянти» з міста намети ставлять, ночують Лесик знає… — (Лесик іще більше почервонів від задоволення) — І одразу мені в серце — коль! «Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!» А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така… Кинувся я… ну і… Ще б трохи, якихось півгодини — кепські були б справи… Саме вчасно нагодився…
Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван… Аж тут підрулює червоний «Жигуль», вискакують із нього здоровенні, з бандитськими пиками «жигулянти» (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою…
— Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!
— Та якутам медаль… — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав Самі петельки лишилися…
— А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків, — Іван Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому селі хліб зайнявся. Ледве загасили Там клуня згоріла, там, кажуть, вагончик механізаторів
— Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михайлівна. — А в хімічній промисловості — то взагалі… Варто одній іскринці десь проскочити і…
— Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів того вогню, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам Отже, і за прогрес, за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей…
— Ой! Слухайте, люди! — ляснув себе по лобі Василь Денисович. — Я ж хотів розказати. Безумство! Я ж із такою цінною людиною нещодавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп із їхньої школи. Про-ме-тей!. Справжнє ім'я! Безумство! Ну!..
— Ну й що? — знизав плечима Геннадій Максимович. — Яких тільки імен не буває. Я, наприклад, зустрічався з однією Табшмітаркою Семенівною, Табшмітарка, Абревіатура — Табір Шмідта в Арктиці. У двадцяті-тридцяті роки було модно називати дітей не зовсім звичайно, такий був час…
— До речі, мушу вам сказати… — почала Зоя Михайлівна.
Розділ III,
у якому ви знайомитеся з Прометеєм Гавриловичем
Прометей Гаврилович з'явився в школі майже перед самісіньким кінцем минулого навчального року — у четвертій чверті.
Поява його була викликана абсолютною історичною необхідністю.
Колишній шкільний завгосп Федір Іванович, або просто Федя, як його називали у школі всі, навіть учні молодших класів, несподівано подав заяву і буквально у двадцять чотири години зірвався з місця і гайнув на Далеку Північ Лев Парамонович, хоча й здивувався, але затримувати його не став.
Федір Іванович (або просто Федя) був молодий, на вигляд як старшокласник, невисокий, із настовбурченим кучерявим чубом Мабуть, щоб здаватися вищим, він ходив підстрибом, і чуб при кожному кроці весь час кумедно підскакував. Ніхто в школі всерйоз до Феді не ставився Бо хоч людина він був, може, й непогана, але завгосп вельми кепський. Лампочки майже ніде не горіли, двері не зачинялися, вікна були повибивані, паркет випинався з підлоги й випадав, східці пощерблені… А учні — народ такий: на дверях катаються, паркетини підфутболюють І Федя тільки те й робив, що бігав підстрибом по коридорах і кричав на учнів. Та справи од цього не покращувалися…
