Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (мир книг TXT) 📗

Зберігся переказ, що близько трьох тисяч років тому велетень Антигон жив біля річки Схельд (Шельди), саме на тому місці, де тепер стоїть місто Антверпен. У всіх моряків, що пропливали повз його замок, велетень відбирав половину їхніх товарів. Деякі, звичайно, намагалися чинити опір. Тоді Антигон хапав купців і, щоб навчити їх надалі поводитися пристойно, відрубував їм праву руку й кидав у ріку. Слова «ханд верпен» (кидання рук), перетворившись на «Антверпен», дали назву цій місцині. На гербі міста зображено дві руки. Який ще потрібен доказ того, що цей переказ — правдивий, особливо якщо хочеться вірити?..

— Зрештою, — закінчив мейнгеєр, — велетня переміг і кинув у річку Схельд герой на ім’я Брабо, який, у свою чергу, дав назву ще одному округу — Брабанту. Відтоді голландські купці спокійно плавають річкою. Як на мене, я дуже вдячний цьому Антигонові за те, що за його милістю місту приписують таке романтичне походження.

Після того як мейнгеєр ван Генд розповів двома мовами переказ про Антверпен, йому заманулося розповісти й інші легенди — одні англійською, інші голландською. І так хвилини на плечах прудких гномів і велетнів збігали аж до пори сну.

Важко було перервати таку приємну бесіду, але життя в будинку ван Гендів протікало з точністю годинникового механізму. Коли усі щиро побажали один одному «на добраніч», затримуватися на порозі не дозволялося.

А коли наші хлопчики піднімалися сходами, невидимі домашні феї знову кружляли навколо них, шепочучи, що порядок і точність були основою добробуту господаря.

У цьому будинку не було «прекрасних кімнат із трьома ліжками». В деяких спальнях, щоправда, стояло по два ліжка, але кожному гостеві надавалося для сну окреме місце. До ранку можна було сказати, що цього разу не тільки Якоб, а всі хлопчики скидалися на лялечки метеликів; але в усякому разі всі спали вони порізно. І кого-кого, а Пітера це аж ніяк не засмутило.

Бен помітив у кутку вигадливий шнурок від дзвінка, потім, попри втому, почав уважно роздивлятися свою постіль. Його все дивувало: і неймовірно тонка наволочка, облямована дорогими мереживами, із вишитими на ній чудовим гербом і монограмою, і «декбед» — величезна шовкова ковдра на всю ширину ліжка у формі перини на лебединому пусі, і покривала з рожевого атласу, вишиті квітковими гірляндами. Він довго не міг заснути, думаючи про те, яка в нього незвичайна постіль — така зручна й гарна, незважаючи на всю її своєрідність.

Уранці Бен ретельно оглянув і верхнє покривало, тому що хотів описати його в наступному листі додому. Воно було японське, з високоякісної тканини, строкате, яскраве.

Майже всю добре натерту паркетну підлогу вкривав багатий килим, облямований густими чорними торочками. В іншій кімнаті навколо килима виднілася смуга підлоги з атласного дерева. Стіни, оббиті малиновим шовком, були обвішані гобеленами, а золочений карниз над ними віддзеркалював світло на блискучу підлогу.

Над дверима кімнати, де спали Якоб і Бен, було прикріплено бронзового лелеку з витягнутою шиєю, який тримав у дзьобі лампу, що освітлювала гостям шлях. Між двома вузькими ліжками з різьбленого тюльпанового й чорного дерева стояла родинна реліквія ван Гендів — масивне дубове крісло, у якому колись сидів Вільгельм Оранський під час одного із засідань ради. Навпроти стояв комод із тонким різьбленням, добре відполірований, наповнений стосами дорогої білизни. Поруч із ним стояв стіл, на якому лежала велика Біблія, і її величезні золоті застібки здавалися незначними порівняно з міцним ребристим плетінням, здатним пережити шість поколінь.

На камінній полиці стояла модель корабля, а над нею висів старовинний портрет Петра I, який, як вам відомо, колись надав голландським портовим кішкам нагоду подивитися на государя, а це — один із котячих привілеїв. [33]

Петро, хоч і був російським царем, не соромився працювати простим корабельним майстром на саардамських [34] і амстердамських доках, щоб потім у себе на батьківщині застосувати вдосконалені голландські методи кораблебудування. За це прагнення досконало вивчати і відмінно виконувати будь-яку, навіть найменшу справу він і заслужив ім’я Великого.

Петро, або Пітер, Відносно Маленький того ранку прокинувся першим. Знаючи, як його зять любить порядок, він насамперед подбав про те, щоб ніхто з хлопчиків не проспав. З’ясувалось, що Якоба Поота розбудити не так то й легко. Але Пітер стягнув його з ліжка і, трохи посовавши по кімнаті з допомогою Бена, свого все-таки домігся.

Одягання Якобові далося нелегко, тому що повстяні черевики, надані йому як гостеві, були затісними для його розпухлих ніг, а тим часом Пітер написав у Брук про те, що його загін вдало прибув до Гааги. Окрім того, він попросив свою матір передати Гансові Брінкеру, що лікар Букман ще не приїхав до Лейдена, але листа з проханням Ганса залишили на ім’я лікаря в готелі, де він завжди зупиняється, коли приїздить до міста.

«Скажіть йому також, — писав Пітер, — що я знову зайду в готель, коли повертатимусь через Лейден. Бідолаха, мабуть, не сумнівається, що меєстер кинеться рятувати його батька; але ж ми краще знаємо цього грубого стариганя, і я певен, що до Брінкерів він не прийде. Добре було б негайно послати до них якого-не-будь амстердамського лікаря, якщо тільки юфроу [35] Брінкер погодиться прийняти когось, крім великого короля медиків.

Втім, лікар Букман і справді найкращий з-поміж наших лікарів… Знаєте, мамо, — додав Пітер, — я завжди вважав будинок сестри ван Генд досить тихим і нудним. Але тепер він зовсім не такий. Сестра каже, що ми зігріли його на цілу зиму. Брат ван Генд дуже люб’язний із усіма нами. Він говорить, що, дивлячись на нас, і собі захотів мати повний будинок хлоп’ят. Він обіцяв дозволити нам поїздити верхи на його породистих вороних конях, запевняючи, що вони сумирні, як кошенята, якщо тільки міцно тримати поводи. Бен, за словами Якоба, чудовий вершник, та й ваш син Пітер дещо знається на верховій їзді. Отже, сьогодні вранці ми обоє покатаємося верхи, як лицарі у давнину. Брат ван Генд сказав, що коли ми повернемося, він дасть Якобові свого англійського поні, дістане ще трьох коней, і весь наш загін продефілює по місту чудовою кавалькадою на чолі з хазяїном. Сам він поїде на тому вороному коні, якого батько надіслав йому з Фрісландії. Сестрин кінь, попелястий красень із довгим білим хвостом, закульгав, і сестра не хоче їздити на іншому, а то б і вона поїхала з нами.

Мені ледь вдалося заснути після того, як сестра вчора ввечері сказала про цей проект. Лише думка про бідолашного Ганса Брінкера і його хворого батька тривожила мене; коли б не це, я співав би від радості. Людвіг уже придумав нам назву: «Брукська кавалерія». Ми вихваляємося, що видовище буде приголомшливим, особливо коли ми вишикуємося вервечкою…»

«Брукській кавалерії» не довелось розчаруватися. Мейнгеєр ван Генд швидко дістав гарних коней, тож усі хлопці змогли покататися, хоча жоден із них не їздив верхи так вправно, як Пітер і Бен.

На Гаагу вони надивилися досхочу. Подивилася на них і Гаага, щоразу висловлюючи своє схвалення або вголос — криками хлопчаків і гавкотом запряжених собак, — або мовчки — поглядом ясних оченят. А втім, ці оченята не зазирали надто глибоко, а тому спалахували, побачивши вродливого Карла, або іскрилися сміхом, коли повз них проїжджав якийсь гладкий молодик із обвислими щоками, важко підскакуючи в сідлі.

Повернувшись, хлопчики зібралися біля величезної кахельної грубки у вітальні, одностайно визнавши її досить корисним предметом домашнього інтер’єру, адже навколо неї можна було скупчитися й зігрітися, не обпалюючи собі носа й не застуджуючи спини. Грубка була такою великою, що, хоча стінки її не розпікалися, вона, здавалося, обігрівала весь будинок. Вона була дуже гарна — вся біла, чиста, з полірованими мідними кільцями. Невдячний Бен, який устиг зігрітися біля цієї грубки і тепер чудово почувався, вирішив трохи познущатися із неї в наступному листі і склав таку фразу: «У Голландії печі — як величезні снігові вежі. А як інакше? Адже ця країна — суцільна суперечність».