Рiднi дiти - Иваненко Оксана Дмитриевна (библиотека электронных книг .txt) 📗
Завпед, скромна, маленька, старенька жінка, одразу хотіла повести Галину Олексіївну в класи.
– Посидьте у нас на уроках, подивіться, як у нас прекрасно вчаться діти. Вони ж так зрадіють, що ви приїхали; допоможіть нам, щоб із педінституту з факультету дефектології надіслали комсомольців для піонерроботи – адже тут потрібний не просто комсомолець, а спеціаліст логопед, щоб і йому було цікаво. Нам ще дуже потрібні матеріали для художніх гуртків. Ходімо подивитеся, як наші діти чудово малюють і ліплять. Коли б їх познайомити із справжніми художниками!
– Почекайте, – зупинив її директор, – я попросив би товаришку спочатку оглянути наші записи, будинок і наші майстерні для дітей. Адже треба, щоб діти мали якесь ремесло в руках, а от матеріали для майстерень, верстатики просиш, просиш – і ніяк не допросишся. А як я їх у життя випущу без спеціальності? Мені ж доручила партія, Радянська влада з них повноцінних людей зробити!
Хоча Галина Олексіївна прийшла несподівано – усе господарство було в порядку: і кладові, і кухня. Скрізь поводив її директор. Скрізь було чисто, але бідненько, і видно було, що своїми силами намагалися створити затишок.
– Це все роботи наших рукодільниць, – показав директор на вишиті марлеві завісочки, полотняні серветочки, покривальця. – У нас чудові діти, – додав він, – от подивитеся самі. А ці полички вже наші теслярі самі в майстерні зробили.
Діти були на уроках, але під час перерви вибігли в залу. Галині Олексіївні кинулося одразу в очі, що всі вони веселі, дуже рухливі, жваві, і хоча одягнені дуже скромно, але чистенько і охайно і зовсім не мають ні пригніченого, ні бідного вигляду.
У директора, коли він побачив дітей, очі враз потепліли і прояснились. Діти підбігли до нього і почали з ним розмовляти на пальцях.
Але завпед раптом зробила суворе обличчя і сказала директорові:
– Ну, що ви порушуєте мою роботу? Адже ми боремося за те, щоб діти розмовляли словами, щоб розуміли вас по артикуляції губ. От ви почуєте, Галино Олексіївно, як вони відповідають на уроках, як розуміють все без пальців.
– Ну, я мусив їм швидше пояснити, хто до них у гості приїхав,- виправдовувався з винуватою усмішкою директор. – А сам я дуже швидко тут уже вивчився розмовляти пальцями. Я ж не спеціаліст, – додав він. – Але партія мене послала на цю роботу – як же я можу, щоб моїм дітям було гірше, ніж іншим? Ви вже допоможіть нам, Галино Олексіївно. От цими днями у нас бій буде і за кошторис, і за наші вимоги, – скажіть своє слово, і хай мене лають, хай мені догани пропишуть за порушення статей, я не поступлюся інтересами дітей.
– У цій справі найбільше душа потрібна, – розповідала дома Тані Галина Олексіївна, – і справжня любов до дітей. Там, у «обдарованих», директор лише думає, щоб його похвалили, усе про зовнішній бік дбає, і талановиті, здібні діти одержать зовсім не те, що їм потрібно. Я навіть не певна, що їхні здібності розвиватимуться там. А тут стільки відповідальності, боління, щоб дітям добре було, щоб з них вийшли повноцінні члени суспільства. Ні, я обов'язково все це докладно напишу в доповідній записці і піду на засідання виконкому, щоб підтримати його вимоги. От нібито дрібниці – казани, ягоди, матеріали для майстерень, а в цьому виявляється і людина, і робота. І все-таки як добре, що посилають нас перевіряти, контролювати – може ж і можна буде допомогти. Добре, що весь народ піклується! Зараз же сяду і про все, про все напишу.
Залишився ще один будинок на околиці міста. Туди вже Галина Олексіївна їхала досить спокійно, озброєна досвідом перевірки попередніх двох будинків. Це був, здається, звичайний собі спецбудинок, бо коли його давали їй, інспектор сказав:
– Хочете, цей візьміть, а хочете – на Куренівці, нам треба обстежити і звичайні собі спецбудинки.
– А чому ж він спец? – здивувалася Галина Олексіївна.
– А тому, що це для дітей, батьки яких загинули на фронті, – таких будинків багато.
Так випадково Галина Олексіївна потрапила в будинок, де директором була Марина Петрівна, де працювала Ліна Косовська, де жили діти, вивезені з фашистських концтаборів.
Малята гуляли в саду, середні і старші були в школі, Марина Петрівна сиділа з Софією Миронівною і Ліною в кімнаті завпеда – розглядала план виховної роботи.
Якось у перші дні, тихим вечором, коли діти вже спали, Ліна розповіла Марині Петрівні коротко про себе.
– І у вас, Ліно, нікого нема? – спитала вона її.
– Ні, крім цих дітей, нікого. У мене була дуже близька подруга, вся їхня родина мене дуже любила. Недавно я пішла до них, але мені сказали, що вони виїхали. Чи можу я лишитися працювати у вас? У мене, правда, незакінчена навіть середня освіта, але я б хотіла вчитися заочно.
– Де, Ліно? – зацікавилася Марина Петрівна.
– Раніше я ніколи не думала про це, а от тепер мене тягне ваша робота, – сказала, почервонівши, Ліна. – Я б хотіла вступити до педінституту. Я б хотіла бути вихователькою в дитбудинку.
Вона ніби сама дивувалася своєму бажанню, а Марину Петрівну це не дивувало. Вона помітила – Ліна була організована, витримана, у неї був природний такт, і діти її поважали і слухались. Хоча в неї не було закінченої середньої освіти, вона була дуже розвиненою, начитаною дівчиною, до того ж дуже добре грала на роялі – це завжди великий плюс в роботі з дітьми. Коли у неї є стремління до педагогічної роботи, треба це підтримати і допомогти.
Марина Петрівна порадилася з міським відділом наросвіти, лишила Ліну вихователькою і допомогла вступити на підготовчі курси. Тепер Ліна не мала жодної вільної хвилинки. Вечорами, коли не чергувала, інколи цілі ночі вона сиділа над книжками і зошитами, так само, як Леночка Лебединська, яка не хотіла «подарувати фашистам» жодного пропущеного дня в школі!
І дивно – це впливало надзвичайно на всіх дітей! Старші бачили, що Лена і Ліна Павлівна вчилися з якимось азартом і запалом, і намагалися наслідувати їх. Середні, звичайно, у всьому намагалися не відставати від старших.
– У нас просто якийсь культ навчання! – з задоволенням казала Софія Миронівна Марині Петрівні. – Ти добре, Марино, зробила, що лишила і Лену, і Ліну, хоча й наполягали, щоб Лену, як переростка, не лишати в дитбудинку.
Ліні і Лені залюбки допомагали і Софія Миронівна, і Марина Петрівна.
Ліна після перших схвильованих днів повернення до Києва внутрішньо заспокоїлась. Була робота – потрібна, цікава, власне, не робота, а своє життя, своя сім'я; була мета – вступ до інституту; і крім всього, була іще одна таємна радість, про яку лише трошки догадувалися Лена та гостроноса поштарочка, – листи Віті Таращанського.
Які великі, одверті листи вони писали один одному, хоча й досі Ліна не послала своєї фотокартки. І він не надсилав своєї, та однаково вони вже добре знали одне одного. Вітя знав про всі радості і тривоги Ліни, знав, що вона була в полоні і навіть боялася зустрітися з Танею. Він знав, як вона багато працює і наполегливо вчиться, як вона боїться фізики і математики, і дуже шкодував, що між ними така велика відстань і він не може допомогти їй, адже ці предмети він дуже любив і в військовому училищі склав на «відмінно».
От і зараз, коли Ліна сиділа з старшими педагогами і Мариною Петрівною, у неї в кишені синього робочого халата лежав ще не читаний і навіть не розпечатаний лист від Віті. Тому вона була в особливо піднесеному настрої і жваво брала участь у обговоренні плану.
До кімнати зайшла няня тьотя Феня і повідомила:
– Марино Петрівно, до вас якась жінка приїхала, з міськради, з обслідуванням.
– Попросіть до мого кабінету, я зараз. Власне, ми вже закінчили, – звернулась Марина Петрівна до виховательок, – а Ліну Павлівну попросимо переписати план з усіма додатками, які зараз внесли.
– Зараз переписати?
– Так, будь ласка, зараз.
І Ліна лишилася переписувати план, а Марина Петрівна пішла до жінки з міськради.
В будинку не було так парадно, як у першому, але було по-сімейному затишно і спокійно. Саме так – спокійно. Сліди жіночих дбайливих рук лежали на всьому. Квіти в недорогих горщиках, по всіх сходах широкі доріжки, подушки на канапі, в залі картини на стінах, великий портрет юного Леніна і букет квітів перед ним, фото, на роялі розкриті ноти, куточок з роботами дітей. Пройшли дві дівчинки в коричневих формах, чемно вклонилися. Галину Олексіївну провели в кабінет завідувачки.
