Сашко - Смілянський Леонід (читать книги онлайн .TXT) 📗
В казанку хлопці варили суп з перепеленятами, яких вони повидирали з гнізд і самі випатрали. Пташенята були зовсім малі, голопуп’янки, але юшка була дуже смачна. Мені дали ложку, і я підсів до казанка. Побачивши, що я їм юшку без хліба, рудий розломив свій шматок надвоє і більший кусень дав мені. І я почував, як разом з перепелячою юшкою вливається в моє тіло втрачена в дорозі сила й бадьорість. Перший обід у подорожі я заробив своїм трудом, як артист.
Потім я проспівав хлопчикам нашу пісню:
Пісня їм дуже сподобалась, і я навчив їх співати її.
День був великий. Я поспішав пройти якнайбільше, поки настане вечір. Мої кишені були напхані тепер цибулею, вареною картоплею, огірками. Це все надавали мені пастушки, довідавшись, що я пішки йтиму дуже далеко і що зі мною немає ніякої їжі. Їм було жалко розлучатися зі мною. Один із них подарував мені пару печених яєць і порадив ночувати в ближчому селі, де в нього була сестра. Він розповів, як її знайти, щоб не блукати по селу. Який я був вдячний цьому хлопцеві!
Я й справді легко розшукав сестру того пастушка, і вона відразу дозволила мені ночувати в них. Чоловік її був у Червоній Армії, а вона залишилася сама з двома дітьми: хлопчиком років дев’яти й дівчинкою років на три молодшою за брата. Вечеряв я разом з ними. Після вечері діти так розгулялися зі мною, що довго не хотіли лягати спати, бо я таки вмів гратися.
Господарка повкладала всіх спати на полу, а сама лягла на лаві біля вікна. Втомлений тяжким для мене днем, я враз міцно заснув.
Сонце ще тільки зводилось над обрієм, як я рушив далі. Та враз я відчув, що вчора попідбивав собі ноги, йдучи босий. Вони боліли. Я не звик стільки ходити та ще босоніж. Ні, я таки не був певен, що дійду, якщо не трапиться машина. Їжа тепер непокоїла мене менше. Хазяйка, де я ночував, не пустила мене в дорогу без їжі. Вона повісила мені через плече невеличку торбу, поклала туди хліба, картоплі і навіть пляшку молока.
Проходили машини, і я знову просив підвезти мене. Не брали. Я відпочивав щодалі частіше і відчував, як раз у раз мені важче зводитись на ноги і йти, йти…
Проходячи села, я вже не розмовляв ні з ким, а тільки розпитувався, як вийти мені на стовповий шлях, щоб іти попід залізницею, яка, звичайно, не працювала. На деякі машини я вже не звертав уваги і навіть не обертався в їх бік. І ось раптом з однієї машини хтось гукнув на мене:
— Хлопшику! Хлопшику!
Це їхали вантажною машиною фашистські солдати.
— Куди йшов? — спитали вони мене.
Я махнув рукою вперед. Вони закивали до мене, закликаючи в машину. Я не повірив, але все ж підійшов. Вони втягли мене в машину й поїхали.
На дошках у кузові машини сиділо більше десятка солдатів. Вони щойно пообідали й були веселі від випитого спирту. Вони почали про щось питати мене, показуючи в різні боки руками й вимовляючи назви сіл. Я, звичайно, не розумів нічого і показав рукою вперед, туди, куди мені було треба.
Машини мчали з великою швидкістю. Ми проїхали багато кілометрів і нарешті прибули до одного великого села, де вже стояли на майдані такі ж машини з солдатами.
Я пішов по селу. В одної тітки я попросив напитися. Поки я пив, вона когось лаяла:
— А бодай би ви без голів отут позалишалися!.. Щоб на вас холера напала!
— Кого це ви лаєте, тьотю? — спитав я.
— Та вже ж нікого… як не отих ненажерливих фріців. Думаєш, чого вони поприїздили? Заготівлі скоту село не виконало, от вони й приїхали… Бачиш, оточили село — це щоб ніхто й теляти не вигнав у степ. Почнеться, сину, таке тут зараз, що краще б і не бачити, й не чути…
Я зрозумів усе. Про таку заготівлю скоту мені вже розповідали вчора пастухи. Зараз почнуться арешти селян, биття їх у сільуправі, грабунок, а може, й палитимуть хати. Швидше, швидше звідси! Я маю своє завдання і тільки про нього мушу думати. І я вийшов з села знову на стовповий шлях, відчуваючи, як слабнуть мої ноги і як боляче мені ступати.
Пізніше мені пощастило впроситися на якусь порожню вантажну машину. Машина пройшла ряд сіл, в одному з них спинилася і далі не пішла. До сусіднього села було вісім кілометрів. Сонце вже було низько над далеким лісом, та я вирішив іти. Не можна було гаятися. За всяку ціну треба було завтра прийти на станцію, де я мав передати зашиту записку.
Я пройшов менше половини дороги до ближчого села, як уже стемніло. Я міг би йти і вночі, коли б не втомлені й підбиті ноги. Вони вже зовсім відмовлялися йти. Коли виходив з останнього села, я не помітив на обрії грозової хмари, яка швидко росла й застилала все небо. Це через неї так рано стемніло. Незабаром шлях розійшовся на два боки, і я не знав, яким піти. Я звернув ліворуч і пішов, хоч і не знав, чи йду туди, куди слід. Було вже темно, і я не бачив, чи є десь поблизу залізнична колія, від якої я весь час намагався триматись недалеко, бо вона мала напевне привести мене до моєї станції. Почалася гроза, і настала така темінь, що я не міг бачити й за п’ять кроків поперед себе. На щастя, дощ був теплий, і я зовсім не змерз. Тільки ногам йти було ще важче.
Десятки блискавиць раз у раз пронизували хмари, немовби падаючи на мене, небо вибухало громами. Тяжко було мені й моторошно самому в полі, та ще, мабуть, збившись з дороги. Я спробував був заспівати, та з пересохлого горла вирвався якийсь не чутний навіть самому мені хрип і враз обірвався. Я не мав сили не те що співати, а навіть голосно промовити слово.
Злива незабаром минула. Далі й далі спалахували блискавиці, слабше гримів грім. Вже давно закінчився мощений шлях, і я йшов понад звичайною польовою дорогою.
В небі засяяли зірки. Стало трохи видніше, і я побачив перед собою величезну калюжу. Треба було обійти її. Я взяв просто в поле і незабаром побачив, як щось зачорніло поперед мене.
— Гей там! — гукнув я, зібравши всі сили.
Але ніхто не відгукнувся. Тим часом на горбі щось вимальовувалось схоже на невеличку хатку. Мені так хотілося зустріти якесь житло з людьми, що я твердо вірив у те, ніби на горбі хата, і прямував на неї. Кілька разів я падав у якусь високу траву, спотикаючись, у борознах. Нарешті дійшов, тільки сили мені вже не вистачало, щоб знайти вікно й постукати. Я підняв руку і, ледве доторкнувся до чогось твердого й холодного, опустився безсилий тут же, пірнаючи в забуття. Останнє, що я відчув, була вогка й тепла земля піді мною. «Треба пошукати…» — промайнуло в моїй голові, але так і не встиг я подумати, що саме треба пошукати… Земля, здавалося, почала падати піді мною, і якась солодка втома раптом налила мене вщерть.
…Коли я прокинувся, то не враз пригадав, де я і чому тут опинився. Наді мною миготіли вже збляклі зірки, сіріло на сході, та кругом була ще темрява. Я обмацав землю навколо себе. Тепер зрозумів: я напівлежав, обіпершись об розбитий танк, покинутий серед ячменів.
А навколо мене буяло життя, незважаючи на те, що світанку ще не було. Настирливо кричав десь зовсім недалеко деркач, наче дратувався зі мною. Підпадьомкало враз кілька перепелів, високо десь не перестаючи торжествував жайворонок, у недалекому лужку гуділа птиця бугай. Птахи наче змагалися один з одним, і здавалося, що деякі кричать тут, біля моїх ніг. Я навіть обережно підвів голову, щоб подивитись, і раптом побачив двох зайченят, що гралися коло мене. Потім над нами закричав сич, і зайці зникли в хлібах.
Я спробував поворухнутись і відчув у всьому тілі непереможну втому й біль. Ноги були неначе прикуті до землі. І я вирішив лежати так і не ворушитись, щоб до ранку набратися сили. І ось почало уявлятися мені, що я лежу біля танка тяжко поранений і прощаюся з життям, і мені солодко слухати останню, мабуть, тільки для мене розпочату пісню жайворонка вгорі, і перепелячий марш, і настирливе й наче зловтішне деркачеве: «Прощай! Прощай!..» І радісно мені, героєві бойової слави, вмирати отут, під своїм танком, на полі бою за свій народ…
