Чудеса в Гарбузянах - Нестайко Всеволод Зиновьевич (книга читать онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
І коли підійшли й побачили серед руїн голову Сашка Цигана, вигук розпачу й співчуття вирвався в усіх трьох, наче з одних грудей.
— Хлопче! Ти живий?— кинувся до Сашка Цигана пошрамований.
Циган тільки простогнав у відповідь.
Вони знову заговорили по-німецькому, після чого пошрамований спитав:
— Ти один чи ще хтось там є?
— Ще двоє...
Знову кілька слів німецькою, і старий "ковбой" та лисуватий кинулися до "мерседеса". Загурчав мотор, засвітилися фари, і машина рушила до поваленої хати.
Витягли з багажника лопату, сокиру, троси і у світлі фар почали обережно розчищати, розтягати завал.
Бровко спершу мотався по подвір'ю, потім сів навпроти свого господаря і тільки раз у раз подавав голос.
Так сталося, що Марусика й Журавля вивільнили раніше, ніж Сашка Цигана. Хоч Сашка Цигана було видно, а хлопців тільки чути, як гудуть, наче з-під землі. Бо розтягали згори, з даху, і тільки-но Марусик і Журавель побачили світло, побачили, що утворилася дірка, самі полізли й видряпалися на волю.
Та нарешті обережно витягли з-під уламків і Сашка Цигана. Він кривився від болю й робив страшенні зусилля, щоб не стогнати. Але стогін мимохіть виривався з його грудей.
Бровко тужливо завив. — Треба в лікарню. Негайно!— сказав пошрамований. Старий "ковбой" обережно ніс на руках Сашка Цигана до машини.
— Гайда, хлопці, з нами! Покажете, де лікарня,— пошрамований уже одчиняв дверцята "мерседеса".— Швидше!
Машина розвернулася і з місця рвонула вперед. Бровко, дзвякаючи уривком ланцюга, кинувся слідом. Хлопці заніміли, з жахом дивлячись на дорогу...
От зараз... зараз... зараз...
— Доннер веттер!— лайнувся лисуватий, який сидів за кермом, різко гальмуючи.
— Що таке?! Дорогу перекопано! Цього ж не було!— пошрамований обернувся до хлопців, які сиділи на задньому сидінні поряд із старим "ковбоєм",— той тримав на руках Сашка Цигана.
Хлопці втягли голови в плечі й мовчали. "Мерседес" почав розвертатися, щоб їхати назад. І тоді Журавель не витримав:
— Не треба!.. Там теж... Дайте лопату! Ми... ми... закидаємо. Ми...
Пошрамований щось сказав німецького мовою, відчинив дверцята й вийшов з машини. Дістав з багажника лопату й заходився закидати рів.
Хлопці теж вискочили з машини і, ставши навколішки, почали руками згортати в рів мокрі, але тверді грудки землі, які ще зовсім недавно вони з таким трудом видлубували з битого шляху.
Хто ж знав, що таке станеться?
По обличчях струменіли патьоки, у яких сльози змішувалися з дощем.
Бровко дивився на них, і від очей його теж текли краплі.
Здавалося, що він плаче.
Засипали тільки у двох місцях, щоб можна було проїхати. Нарешті...
— Досить. Проїде... І справді, "мерседес" трохи пробуксував, але проїхав.
Бровко довго біг за машиною, поки нарешті не відстав.
Потім, брудні, мокрі, хлопці сиділи поряд з іноземцями в коридорі на білому дерев'яному диванчику і чекали.
Пахло тим особливим запахом лікарні, який завжди примушує відчувати себе неспокійно, тривожно і самотньо.
Пошрамований мовчав, нічого не розпитував, і хлопці були вдячні йому за це.
"Звідки він знає нашу мову?— подумав Марусик і вирішив:— Певне, був у полоні..." Вій не раз читав про це у книжках.
Т от вийшов високий вусатий лікар. Обличчя в нього було заклопотане й суворе.
— Добре, що одразу привезли. Перелом гомілки, рвані рани стегна. Ще трохи — і міг бути сепсис, тобто зараження.—• Лікар перехопив перелякані погляди хлопців і додав, втомлено усміхнувшись:— Але нічого страшного, жити буде, стрибати буде, у футбол гратиме. Тільки доведеться трохи полежати... Рани вже промили, зашили. Зараз гіпс накладають. Не хвилюйтесь, хлопці! Могло бути гірше,— він знову спохмурнів.— Але чого вас понесло у ту аварійну розвалюху? У негоду, серед ночі... Чого?
Марусик і Журавель опустили очі й мовчали...
РОЗДІЛ СЬОМИЙ,
заключний, в якому з'ясовується, нарешті, хто такі пасажири таємничого "мерседеса" і чого вони приїхали. "Палата героїв".
Тоді вночі так нічого й не з'ясувалося.
Іноземці одвезли хлопців додому, на Бамбури, потиснули їм руки, підбадьорливо поплескали по плечах. Ті двоє сказали: "Гут! Гут! Гут нахт!" А пошрамований сказав: "На добраніч!" І поїхали у Липки, так нічого й не сказавши, хто вони і чого приїхали. Оскільки вони нічого не питали хлопців, то й хлопцям розпитувати було незручно. Та й виснажені були вкрай і Марусик, і Журавель.
Хлопці попросили, щоб їх не підвозили до самої хати, а висадили десь за півкілометра, щоб не розбудити маму й бабусю. Але мама й бабуся, схвильовані й мокрі, зустріли їх на подвір'ї.
Як ті мами відчувають, що з їхніми дітьми щось негаразд, що їх примушує прокидатися вночі, і дряпатися на горище, і пересвідчуватися, що там нікого нема, і годинами стояти під дощем, чекаючи,— пояснити вам не берусь. Це одна з таємниць і загадок природи.
Т довелося хлопцям усе геть-чисто розказати: і про іноземців, і про перекопування дороги, і про катастрофу в старій хаті, і про несподівану появу Бровка, і про те, як їх вирятували...
Мати й бабуся тільки ахали й сплескували руками. А почувши, що сталося з Сашком Циганом, мати так забідкалася, так заголосила, що аж бабуся змушена була її заспокоювати. Вона навіть хотіла негайно їхати у район в лікарню. Ледве її відрадили.
Бабуся й мати нашвидку одмили хлопців від бруду і вклали спати,— вони ледве трималися на ногах.
Останнє, що спитав, уже засинаючи, Журавель:
— А де Бровко?
Бровка не було.
Бровко зник...
З іноземцями все з'ясувалося вранці, коли повернулися з Києва ті, хто їздив на весілля.
Іноземці приїхали до голови колгоспу Максима Богдановича Танасієнка, той зібрав правління (бо не щодня ж приїздять у Гарбузяни гості з Німецької Демократичної Республіки і з Федеративної Республіки Німеччини), і на правлінні відбулася щира розмова. І тоді...
Але послухаємо краще разом із Сашком Циганом (хлопцеві ж теж не терпиться!), як про все це розказували йому надвечір у лікарні Журавель та Марусик.
Сашко Циган уже пережив удень відвідини батька й матері, материні сльози й батькові зітхання, співчутливі айайкання Марусикових батьків та Журавлевих матері й бабусі... І тепер, забувши про загіпсовану ногу, забинтовані рани, про свої болі й переживання, нетерпляче квапив друзів, щоб швидше розповідали.
— Ну... ну, по-перше,— почав Марусик.— По-перше, той пошрамований — зовсім не іноземець.
— Як?!
— А отак. То підполковник у відставці, активіст Комітету ветеранів війни Андрій Васильович Дідух. Він воював у нашому районі, визволяв наше село.
— А яке ж він має відношення до тих іноземців?
— Та почекай! Не все зразу. Зараз розкажемо. Отой старший "ковбой" то... як його... підкажи Журавель.
— Пауль Беккер. Із Федеративної Німеччини.
— О! Я ж казав! "Мерседес"!
— Ага! А той лисуватий — то Рудольф... як його, от не запам'ятовую я прізвищ, хоч ти вбий. Журавель!
— Рудольф Грос. Із Німецької Демократичної... З Веймара, де жив Гете, той, що написав "Ерлькьоніг"— "Лісовий король",— ми вчили, пам'ятаєш: "Вер райтет зо ишет дурх нахт унд вінд..."
— "...Ес іст дер фатер міт зайнем кінд..."
— Точно!
— Так вони з різних країн?
— Виходить.
— А чому ж?..
— Та почекай, дай же розказати. Не перебивай! Хворий, називається...
— Ну, розповідайте, я мовчатиму.
— Ну так от... Виявляється, батько Рудольфа Гроса...
— Гюнтер Грос.
— Так, Гюнтер Грос загинув тут у нас, у Гарбузянах, Причому як загинув! Його розстріляли фашисти.
— Ну-у!..
— Ага. Він був солдат, але антифашист. Допомагав нашим партизанам. Йому наказали розстріляти ти знаєш кого? Параску, Тайфун Марусину бабусю... Вона була зв'язковою у партизанів, її схопили. І він, Гюнтер Грос, її відпустив. І тоді його...
