На коні й під конем - Димаров Анатолий (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
Гудзики, як і всяка порядна монета, були різної вартості. Металеві, обшиті білою матерією, мали найменшу покупну вартість. Потім ішли перламутрові: із сорочок старших братів та маминих кофт. Ці були вдесятеро дорожчі — відповідно до покарання, яке діставав кожен із нас, коли ловивсь на гарячому. Та найбільшу цінність мали великі чорні гудзики, зрізані з пальт або піджаків. Власника такої монети можна було розпізнати одразу: він недбало підходив до ямки, кидав презирливий погляд на купку зашмульганих білизняних гудзиків і пихато казав, не виймаючи руки з кишені:
— Ставлю на всі!
І ми відразу розуміли, що поміж нами з'явився якщо не крез, то його брат або кум.
Всі монети оті діставалися нам нелегко. І не раз той чи інший батько, спросоння шукаючи на підштаниках давно програні гудзики, допитувався сердито у матері:
— Одарко, як ти в чорта їх прала, що всі до одного гудзики поодлітали?!
Коли ж доходила справа до якогось верхнього одягу, до штанів там чи сорочки, у батька починала просинатись підозра:
— Признавайся, песький сину,— ти позрізав?
Отоді нагинай свою спину і мовчки розплачуйся за кожен зрізаний гудзик...
Того літа мені особливо не таланило: я програвався кожного разу дощенту. Щовечора повертався додому з порожніми руками, з однією-однісінькою битою, що, як сирота, теліпалася в кишені.
Першим за мої програші почав розплачуватися Сергійко.
— Ма, — пхинькав він щоранку, — у мене штани не застібаються!
— Чи ти їх ковтаєш, чи гризеш? — сердито допитувалась мама, дістаючи голку та нитку. — Як день — так і немає жодного гудзика!
Сергійко мовчав, я ж, затаївши дух, стежив за маминими руками: ану ж вона помилково пришиє перламутрового гудзика!
Не пришивала. Моя мама ніколи не помилялася. Коли Сергійко збанкрутував, настала мамина черга.
— Толю, — якось звернулася вона до мене, — це не ти споров два гудзики з мого зимового пальта?
— Не я!
— Ану подивись мені у вічі!
Я щосили розкриваю очі і дивлюся на маму. Навіть не зблимну — дивлюся, і мама, похитнувшись у своїй підозрі, досадливо сама себе запитує:
— Коли ж я їх загубила? Х-ху, пронесло!
Лізу до кишені, намацую великий гудзик. Один-єдиний. Другий я вже програв.
Цей теж не довго грів мої долоні.
Убитий горем, я чалапав додому і гірко думав, чому мені так не таланить. Чом інші хлопці виграють, а я ні. Хоч би на сміх коли виграв!
Але ж повинен я врешті-решт колись одігратися! Не може ж того бути, щоб вічно отак не щастило! Та й Ванько, втішаючи мене, сказав:
— Ото на тебе чорна п'ятниця найшла. Треба переждати, поки вона мине.
І я вирішив кілька днів перечекати. Яких це нервів мені коштувало — не буду й розказувати! Врешті знову вийшов на гру.
Цього разу в мене була «монета» величезної вартості: великий гудзик золотистого кольору з потаємним вушком спіднизу. Потерпаючи, я споров його з маминої святкової сукні, яку вона берегла більше од власного життя. Гудзиків отих було аж чотири, нашитих в один ряд, і я зрізав самий нижній, щоб не впало одразу мамі у вічі. До Першого травня лишалось два тижні, я надіявся за цей час відігратись.
Мій гудзик викликав справжній захват. Хлопці простягали по черзі руки, щоб роздивитись, а Микола, намагаючись пригасити жадібні вогники в очах, запитав:
— Скіки?
Тобто, яка його вартість.
Після довгих та палких суперечок оцінили його в п'ять великих чорних гудзиків. Микола дістав їх один по одному з кишені, підкинув на долоні, запитав:
— По одному чи зразу?
В горлі у мене враз пересохло. Я щосили стиснув гудзик, відчайдушно сказав:
— Ставлю на всі!
Коли ми схилились над ямкою, всі хлопці стовпились довкола: такої крупної гри ніхто із них ще не пам'ятав. Микола поклав п'ять чорних гудзиків на один, а я свій уже зверху.
Потім ми відійшли за десять кроків, стали поруч.
— Кидай! — скомандував Микола.
Я вицілився і кинув. Бита покотилась, покотилась і лягла на край ямки!
— Урра! — аж застрибав Ванько, радий за мене.
Я ж, стримуючи радісний усміх, переможно звернувся до свого суперника:
— Тепер кидай ти!
Микола почервонів як буряк. Він потер свою биту об рукав, потім поплював на неї і, розмахнувшись, кинув...
— Ух!
Цього разу Ванько вигукнув з розпачу: клятий Микола вцілив у самісіньку ямку...
Проводжаючи мене додому, Ванько вже не пробував і втішати. Він тільки сердито бубонів:
— Дурню дурний! Треба було по одному, а ти поставив на всі. Ну, що ти теперечки робитимеш?
Я не відповідав, хоч уже знав, що маю робити. У мене не було іншого виходу, як спороти решту гудзиків і завтра віч-на-віч стати перед Миколою.
І я таки став і програвся дощенту. І єдине, що мене потім іще тримало на білому світі, це несмілива надія, що на Перше травня випаде сніг і мама замість отієї сукні надіне зимове пальто.
Адже повинна бути хоч якась справедливість на світі.
ЛІТНІ КАНІКУЛИ
Літні канікули завжди пахли нам луговими травами, розігрітим піском, світлими дощами і далекими мандрами.
Знудьгувавшись за партами, ще з весни виглядали ми ті канікули гаряче й нетерпляче. І чим вище і дальше розсувалося небо, впоєне сонячним теплом, тим похмурнішими здавалися нам стіни класу, тим нижче опускалася на наші стрижені, як в арештантів, голови прокіптюжена стеля.
І ми, вкрай змучені зимовим сидінням у класах, починали бунтувати.
То позапускаємо собі волосся та кричимо в один голос, що вдома немає ножиць, що батькам ніколи нас стригти. Тоді Віктор Михайлович приносить із собою машинку, стає після останнього уроку в дверях та й вистригав підряд усім хлопцям великі хрести: од вуха до вуха, од чола до потилиці. То все частіше починаємо запізнюватись на уроки, і як потім не докоряють нам учителі, вони безсилі очистити наші очі од весняного дурману. А то на перерві підіймем такий гармидер, що хоч світ за очі втікай. І довго доводиться черговому вчителеві стояти у дверях, поки ми його помітимо та якось втихомиримось.
Нарешті настає довгожданий день, коли нас відпускають із школи.
На довгі, безмежно довгі літні канікули!
Коли з раннього ранку до самого смеркання можеш робити все, що тільки тобі заманеться. Ганяти лісом, мандрувати луками, влаштовувати розбійницькі напади на садки та городи, ловити руками по мілких, що пересихають, озерцях карасів і линів, виганяти на пашу колгоспних коней, сидячи верхи на Буланому чи Мушці, і повертатись додому разом із сутінками. Коли дорослі давно вже повечеряли та й сидять на порозі або на колодці, розмовляючи, тихо і втомлено.
— І де тебе цілісінький день носило? — запитав, зовсім не сердячись, мати.
А батько жартома додасть:
— От оженю лобуряку, тоді взнаєш, по чім ківш лиха!
Ти не скажеш нічого — мовчки прошмигнеш до хати, де стоїть на столі приготовлене для тебе матусею запашне молоко, де лежить отакенний окраєць хліба. І, виголодавшись у тих мандрах, підметеш усе, що на столі, та й поплентаєш сонно до ліжка, весь налитий солодкою втомою.
І як же спиться після того цілоденного бігання! До самого ранку, коли сонце загляне у вікно та й залоскоче твої міцно стулені повіки:
— Гей, просипайся! Проснися, кажу, бо побіжу далі без тебе!
І ти підхопишся, і вийдеш надвір, студячи розпашілі вві сні щоки свої об ранкову прохолоду.
Наші літні канікули найтісніше пов'язані з річкою.
Незавидна доля тих дітей, які ростуть далеко від річок або озер. Все живе вийшло з води, і мені здається, що люди, які росли біля світлих веселих річок, не можуть бути злими або похмурими. Вони веселої, доброї вдачі, у них світлі очі і м'яке вилужене волосся. І вони завжди щедрі: на усміх, на щирий душевний порив, на товариство і дружбу.
До нашої річки треба було йти два кілометри луками. Ранньої весни бігали ми до неї дивитись, як скресає крига.
