Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
— Ха-ха-ха, ото було б весело побачити колись у газеті Карлсона, що нюхає в своїй вітальні букет чудових троянд абощо! — пожартував якось Боссе.
— Ти дурний, — відповів йому Малий. — У Карлсона нема ні вітальні, ні троянд, тільки невеличка кімнатка, повна мотлоху.
Врешті, Боссе й сам знав це. Адже він з Бетан і тато з мамою раз були на даху — один-однісінький раз — і бачили Карлсонову хатку. Вони вибралися туди крізь отвір у даху по драбині, що нею лазить сажотрус, і Малий показав їм, як хитро Карлсонова хатка схована за димарем біля самісінької глухої стіни сусіднього будинку.
Мама трохи злякалася, коли, вибравшись на дах, побачила далеко внизу вулицю. В голові їй запаморочилось, і вона схопилася за димар.
— Обіцяй, Малий, що ти ніколи не полізеш сюди сам, — мовила вона.
Малий спершу обміркував свою відповідь.
— Обіцяю, що ніколи не полізу сюди сам, — нарешті сказав він і тихенько додав: — Хоч, може, часом полечу з Карлсоном.
Якщо мама не почула останніх його слів, то ніхто їй не винен. Бо як можна вимагати, щоб Малий ніколи не навідувався до Карлсона? Вона й гадки не мала, як приємно сидіти в Карлсоновій хатці, повній-повнісінькій мотлоху.
«Але тепер усьому буде кінець, — подумав Малий скрушно, — а все через дурних газетярів».
— Скажи Карлсонові, щоб був обережний, — порадив тато. — Ще встигне потім налітатися. Ви могли б сидіти в твоїй кімнаті, і ніхто б його не побачив.
— Та я вижену його, якщо він бешкетуватиме, — додала мама.
Вона поставила на столі перед Малим тарілку каші і Бімбо теж насипала трохи в мисочку.
Тато попрощався й пішов на роботу. Тоді виявилося, що й мамі треба до міста.
— Я тільки загляну в бюро подорожей і побачу, чи вони можуть запропонувати нам щось цікаве на час татової відпустки, — мовила вона й поцілувала Малого. — Я скоро повернуся.
І Малий лишився сам.
Сам із Бімбо, з кашею та своїми думками. І з газетою. Газета лежала коло тарілки, і він подеколи кидав на неї оком. Під заміткою про Карлсона вміщено зображення гарного білого пароплава, що приплив до Стокгольма й тепер став на рейді в Стремені. Малий глянув на нього уважніше. Ох, який гарний! Малий залюбки подивився б на нього насправді й поплавав би на ньому!
Він намагався дивитись тільки на пароплав, та його погляд уперто вертався до того осоружного заголовка:
ЛЕТЮЧЕ БАРИЛЬЦЕ ЧИ ЯКАСЬ ІНША ПРОЯВА?
Малий не на жарт зажурився. Треба якнайшвидше побалакати з Карлсоном, але не дуже наполохати його, о ні. Бо хтозна, чи Карлсон не злякається так, що полетить світ за очі й більше ніколи не вернеться!
Малий зітхнув. Потім знехотя підніс до рота ложку каші, проте не проковтнув її, а тримав на язиці, ніби куштував. Бо Малий був худенький, вутлий хлопчик, що погано їв. Таких тепер багато водиться. Він завжди так довго длубався ложкою в тарілці, що всім терпець уривався.
«Щоб оця каша була надто смачна, то ні», — міркував Малий. Може, вона стане краща, як усипати більше цукру? Він сягнув рукою по цукорницю, але ту мить за вікном загув мотор і до кухні влетів Карлсон.
— Привіт, Малий! — гукнув він. — Угадай, хто в світі найкращий із найкращих, і вгадай, чого я прилетів саме тепер?
Малий швиденько проковтнув кашу.
— Звісно, найкращий із найкращих — це ти, Карлсоне, а от чого ти прилетів саме тепер…
— Вгадай одне з трьох, — мовив Карлсон. — Чи тому, що я знудився за тобою, дурне хлоп’я, чи що просто не туди потрапив, а насправді мав облетіти Королівський парк, чи тому, що мені вчулося, ніби тут запахло кашею? Ану відгадай!
У Малого обличчя засяяло з радощів.
— Тому, що ти знудився за мною, — скромно сказав він.
— Ні, — відповів Карлсон. — І в Королівський парк я теж не збирався летіти, цього можеш не вгадувати.
«Королівський парк! О, туди Карлсонові нізащо не можна літати, — подумав Малий. — І ні в яке інше місце, де повно-повнісінько людей. Його можуть побачити. Треба нарешті йому пояснити це».
— Слухай, Карлсоне, — почав Малий, але відразу ж затнувся, раптом завваживши, що Карлсон чимось невдоволений. Він надув губи й позирав на Малого спідлоба.
— Тут ходиш голодний, як пес, — сказав він, — а дехто, напнувши нагрудника, сидить коло повної тарілки каші і примовляє собі, що треба з’їсти ложку за маму, ложку за тата, ложку за тітку Августу…
— А хто це — тітка Августа? — зацікавлено спитав Малий.
— Звідки я знаю?
— Ну, то й не треба за неї їсти, — засміявся Малий.
Проте Карлсонові не було смішно.
— Еге ж, це тобі так здається! Еге ж, як на чиюсь думку, то ти собі вмри з голоду тільки тому, що не знаєш усіх тіток на світі, які сидять і плещуть язиками десь у Синьоморії, чи Синьогорії, чи ще бозна-де.
Малий поспішився дістати тарілку й запросив Карлсона насипати собі з горщика каші. Карлсон, іще трохи насуплений, заходився насипати кашу, аж поки висипав усю, та ще й пальцем витер у горщику вінця.
— Твоя мама золотко, — сказав Карлсон. — Шкода тільки, що безнадійно скупа. Зроду я ще не бачив так мало каші, хоч уже стільки разів у своєму житті їв її.
Він спорожнив цукорницю в свою тарілку і взявся їсти. Якийсь час у кухні чутно було тільки плямкання, ик завжди, коли хтось швидко вминає кашу.
— На жаль, не вистачило ложки за тітку Августу, — врешті сказав Карлсон і витер губи. — Але я бачу, що тут є булочки. Спокійно, тільки спокійно, люба тітонько Августо, сидіть собі цілком спокійно в Синьоморії, я замість каші можу вм’яти дві булочки. Або й три… або чотири чи п’ять!
Поки він їв булочки, Малий міркував, як би найкраще його попередити. «Мабуть, хай сам прочитає замітку та й годі», — подумав він і нерішуче підсунув Карлсонові газету.
— Глянь на першу сторінку, — сумно сказав Малий.
І Карлсон глянув, навіть дуже зацікавився. Потім коротеньким пухким пальчиком тицьнув на білий пароплав:
— Ой-ой-ой, корабель перевернувся! Нещастя за нещастям!
— Та ти тримаєш газету догори ногами, — сказав Малий.
Він уже давно мав підозру, що Карлсон не дуже вміє читати. Але що був чемний хлопчик і нікому не хотів робити прикрості, а надто Карлсонові, то не вигукнув: «Ха-ха-ха, отже ти не вмієш читати!», а тільки поклав газету з малюнком як слід, аби Карлсон побачив, що пароплав не перевернувся.
— Але тут пишеться про інші нещастя, — сказав Малий. — Ось послухай-но!
І він уголос прочитав Карлсонові про летюче барильце, про невеличкого таємничого шпигуна, що його хотіли спіймати, про винагороду та про все інше.
— «Принесіть ту прояву до нашої редакції, і ви відразу одержите гроші», — закінчив Малий і зітхнув.
Зате Карлсон не зітхнув, а втішився.
— Гей-гей! — загукав він, аж підстрибуючи з радощів. — Гей-гей! Вважай, що того невеличкого таємничого шпигуна вже майже спіймано. Мерщій зателефонуй до редакції і скажи, що я здам ту прояву нині ж таки після обіду.
— Що ти задумав? — злякано спитав Малий.
— Відгадай, хто найкращий у світі ловець шпигунів? — мовив Карлсон і гордовито показав на себе. — Нижчепідписаний Карлсон. Хай тільки я візьму свого сачка ловити комах. І якщо той таємничий шпигун літає тут, над Васастадом, то він ще до вечора втрапить у сачок, будь певен… до речі, в тебе є така торбина, щоб у неї вмістилося десять тисяч крон?
Малий знову зітхнув. Отже, Карлсонові ще важче пояснити все, ніж він собі уявляв. Бо той нічого не второпав.
— Любий Карлсоне, невже ти не розумієш, що це ти летюче барильце й що це тебе вони хочуть спіймати? Збагнув?
Карлсон так і завмер на місці. В горлі йому забулькало, ніби він чимось удавився. Він люто витріщився на Малого й крикнув:
— Летюче барильце? Ти звеш мене летючим барильцем? І щоб я був до тебе ласкавий, фе!
Він випростався, щоб стати якомога вищим, і чимдуж ввібрав живота.
— Ти, здається, не помітив, — пихато сказав він, — що я вродливий, розумний і до міри затовстий чоловік в розквіті сил. Цього ти, здається, не помітив, га?