Срібні ковзани - Додж Мери Мейп (мир книг TXT) 📗

Карл буркнув щось на зразок: «Добре, що в них вистачило глузду зупинитися й відпочити», — і всі четверо мовчки покотили доганяти товаришів.

Тим часом Карл потай жалкував, що не побіг разом із Пітером і Беном: він був упевнений, що легко обігнав би їх. На ковзанах він бігав дуже швидко, хоча й незграбно.

Бен дивився на Пітера зі змішаним почуттям досади, замилування й подиву, і це помітили інші, коли хлопці підкотили до них.

Вони чули, як Бен сказав англійською:

— Ти на льоду як птах, Пітере ван Хольп. Ти перший, хто обігнав мене в чесному змаганні, можеш мені повірити!

Пітер розумів англійську краще, ніж говорив цією мовою, і тому на Бенову похвалу лише віджартувався. Можливо, він не встиг перевести дух…

— Бенджаміне, що ж ти робиш із собою? Розжарився, як цеглина в грубці… Це недобре, — жалібно промовив Якоб.

— Пусте! — відгукнувся Бен. — На такому морозі я скоро охолону. Я не стомився.

— Але ж і здолали тебе, друзяко, — сказав Ламберт англійською, — і як здолали! Цікаво, що ж буде в день великих змагань?

Бен спалахнув і кинув на його гордий, зухвалий погляд, наче хотів сказати: «Зараз ми тільки бавилися. Хай там як, а я твердо вирішив перемогти…»

Розділ XXXI

Хлопчики й дівчатка

Коли хлопчики дісталися до села Вооргоут неподалік від Великого каналу, приблизно на півшляху між Гаагою й Гаарлемом, їм довелося зупинитися на нараду. Спочатку слабкий вітер набирав сили і нарешті подув так, що бігти проти нього стало важко. Здавалося, що в країні змовилися всі флюгери.

— Не варто боротися з таким ураганом, — сказав Людвіг. — Він урізається в горлянку, як ніж.

— Ну то не роззявляй рота, — пробурчав «лагідний» Карл, груди в якого були міцними, мов у бичка. — Я наполягаю на тому, щоб рухатися далі.

— У такому разі, — втрутився Пітер, — треба запитувати найслабкішого в команді, а не найсильнішого.

Принципи в капітана були правильні, але його слова зачепили самолюбство Людвіга, наймолодшого в загоні. Знизавши плечима, він заперечив:

— А хто в нас слабкий? Не я, це точно… Але вітер сильніший за кожного з нас. Сподіваюся, ви чесно визнаєте це!

— Ха-ха-ха! — розреготався ван Моунен, ледь тримаючись на ногах. — І справді.

Тут флюгери, судомно сіпнулись, щось протелеграфували один одному… і зненацька налетів вихор. Він мало не збив міцногрудого Карла, мало не задушив Якоба, а Людвіга просто звалив з ніг.

— Вирішено! — закричав Пітер. — Знімайте ковзани! Підемо у Вооргоут.

У Вооргоуті вони відшукали маленький готель із просторим двором. Двір був добре вимощений цеглою і, на їхнє щастя, там був повний набір кеглів, тож хлопчики швидко перетворили своє мимовільне ув’язнення на веселу розвагу. Вітер був неприємним навіть у цьому захищеному місці, але тепер вони твердо стояли на ногах і не звертали на нього уваги.

Спочатку — ситний обід, потім — гра. Маючи кеглі завдовжки з руку, кулі завбільшки з голову, силу в надлишку й вільний простір завдовжки у шістдесят ярдів для катання цих куль, хлопчики, що й не дивно, були задоволені.

Цієї ночі капітан Пітер і його супутники спали міцно. Ніякий грабіжник не прокрався до них, щоб потривожити їхній сон, а оскільки хлопців розмістили по різних кімнатах, вранці їм навіть не вдалося влаштувати бій постільними валиками.

Скільки вони з’їли на сніданок! Хазяїн аж злякався. Запитавши, звідки вони родом, він вирішив, що мешканці Брука морять голодом своїх дітей. Яка ганьба! Та ще для таких приємних молодих людей!

На щастя, вітер нарешті вщух і влігся спати у величезній морській колисці за дюнами. Усе вказувало на те, що скоро піде сніг, але, загалом, погода була чудова.

Для хлопців, які добре відпочили, біг до Лейдена був дитячою забавкою. Тут вони трохи затрималися, бо Пітерові конче треба було зайти до «Золотого Орла». З міста він пішов заспокоєний: лікар Букман побував у готелі, прочитав записку, в якій було викладено Гансове прохання, і вирушив до Брука.

— Однак я не можу напевно сказати, що він так раптово виїхав саме через те, що прочитав вашу записку, — пояснив хазяїн готелю. — У Бруці раптово занедужала якась пані, і по нього одразу ж послали людину.

Пітер сполотнів.

— Як її прізвище? — запитав він.

— Та, бачите, в одне вухо влетіло, через друге вилетіло… Ніяк не пригадаю — забув. Чума їх забирай, тих людей, що просто не мають сил бачити приїжджого в зручному готелі: не встигнеш оком зморгнути, як його вже тягнуть геть!

— Ви сказали, ця пані живе в Бруці?

— Так! — грубо буркнув у відповідь хазяїн. — Вам ще щось потрібно, паничу?

— Ні, хазяїне… Тільки непогано було б нам із товаришами перехопити у вас чогось і випити гарячої кави.

— Перехопити ви можете — тепер уже дуже люб’язно відповів хазяїн, — та й кави випити — найкращої в усьому Лейдені. Ідіть до грубки, добродії… Тепер згадую… Це була вдова… Здається, з Роттердама… Вона гостює в якогось ван Ступеля, якщо не помиляюся.

— Так, так, — промовив Пітер, у якого камінь із плечей упав. — Вони живуть у білому будинку біля Схолоссенського млина… Ну, мейнгеєре, тепер будьте ласкаві подати нам кави.

«Який я дурень! — думав він, коли загін вийшов із «Золотого Орла». — Адже я був упевнений, що це моя мати… Втім, можливо, ця бідолашна жінка теж чиясь мати. Цікаво, хто б це міг бути?»

Того дня на каналі між Лейденом і Гаарлемом було небагато люду. Але коли хлопчики наблизилися до Амстердама, вони знову потрапили в самісіньку гущавину рухливої юрби. Вперше за зиму на каналі почав працювати великий ейсбреєкер [38], але місця для ковзанярів залишалося достатньо.

— Триразове «ура» на честь рідного дому! — крикнув ван Моунен, коли вдалині завиднівся величезний Західний Док (Вестлейк-Дочі).

— Ура! Ура! — закричали всі в один голос. — Ура! Ура!

Звичай кричати «ура» був закордонним нововведенням. Його з Англії привіз Ламберт ван Моунен. Хлопці завжди кричали «ура» на англійський лад; їм це так подобалося, що вони несамовито кричали за будь-якої зручної нагоди — на превеликий подив своїх співвітчизників, які полюбляють тишу й спокій.

Ось чому їхнє прибуття до Амстердама викликало цілу сенсацію, особливо серед хлоп’ят на верфі.

Хлопці перетнули Ай і опинилися на Брукському каналі.

Спочатку підійшли до будинку Ламберта.

— Бувайте, хлопці! — крикнув він товаришам на прощання. — Ми повеселилися, як ніхто й ніколи в Голландії!

— Що правда, то правда, ван Моунене! — відповіли хлопці.

— До побачення!

Пітер гукнув Ламберта:

— Слухай-но, ван Моунене, уроки в школі починаються завтра!

— Знаю. Наші канікули добігли кінця. Ще раз до побачення!

— Бувай!

Попереду з’явився Брук. Які люди! Катрінка каталася на каналі. Карл був у захваті, коли її побачив. Гільда також була тут. До Пітера одразу ж повернулися сили. І Ріхі була тут. Людвіг і Якоб ледве не позбивали один одного, поспішаючи потиснути їй руку.

Дівчата-голландки скромні й зазвичай поводяться спокійно, але очі в них дуже веселі. Певний час важко було вирішити, хто з них найщасливіша: Гільда, Ріхі чи Катрінка.

Анні Боуман теж була на каналі й у своєму селянському костюмі здавалася навіть гарнішою за інших дівчат. Але вона не долучалася до компанії Ріхі, і обличчя в неї було не дуже щасливе.

Серед хлопців не було того, кого вона хотіла бачити. Та його взагалі не було на каналі. Треба сказати, що Анні не з’являлася в Бруці від передодня святого Ніколааса. Весь цей час вона гостювала у своєї хворої бабусі в Амстердамі. Але зараз їй надали коротку «годину відпочинку», як висловилася бабуся, за те, що вона була такою відданою маленькою доглядальницею.