Малий і Карлсон, що живе на даху - Линдгрен Астрид (читаем книги онлайн бесплатно полностью .txt) 📗
Червневі вечори в Стокгольмі не схожі на жодні інші в цілому світі. Ніде небо не світиться таким дивним сяйвом, ніде смерк не буває такий чарівний, ясний, аж блакитний. І в тому блакитному смерку місто спочиває на своїй блідавій воді, ніби воно виринуло з давньої казки, а не існує насправді.
Такі вечори ніби навмисне створені, щоб улаштовувати бенкети з булочками на Карлсоновому ганочку. Здебільшого Малий не помічав ані ясного неба, ні чарівного смерку, а Карлсон — той ними й зовсім не цікавився. Але тепер, коли вони сиділи разом і пили сік з булочками, то принаймні Малий відчув, що цей вечір не схожий на інші вечори. А Карлсон відчув, що мамині булочки не схожі на інші булочки.
Маленька Карлсонова хатка теж не схожа на інші хати, вважав Малий. Ніде в світі не було такої затишної кімнатки, в такому гарному місці і з таким приємним краєвидом. І ніде не зібрано разом стільки непотребу й мотлоху. Карлсон, наче білка, понаносив повну хатку всякого добра. Малий не знав, звідки він усе те бере, бо мало не щодня з’являлося щось нове. Більшість речей Карлсон порозвішував на стінах, щоб мати їх під рукою, як знадобляться.
— Непотріб у мене праворуч, а мотлох — ліворуч, — пояснив він Малому.
Серед того непотребу й мотлоху висіло ще й два чудові малюнки, які Малий любив роздивлятися. їх намалював Карлсон. На одному зображено півня, і звався він «Портрет дуже самітного півника», а на другому — лисицю, і звався він «Портрет моїх кроликів». Хоч кроликів на малюнкові не видно було, і доводилось, як пояснював Карлсон, уявляти, що вони всередині в лисиці.
— Коли я матиму час, то намалюю ще й «Портрет упертої овечки, що не хоче стрибати», — пообіцяв Карлсон, набивши рот булочками.
Та Малий майже не слухав його. Запахи й звуки ясного літнього вечора так запаморочили його, що аж голова йшла обертом. З вулиці здіймався дух розквітлих лип, і чутно було, як на пішоході вистукували підборами люди, що повиходили на прогулянку, і той стукіт здавався Малому таким літнім! З будинків навколо долинали голоси, бо вечір видався напрочуд тихий і все було чутно дуже виразно — хто розмовляв, хто співав, хто лаявся й кричав, хто сміявся чи плакав, усе впереміш, — і жодне з них не знало, що на даху сидів хлопчик і слухав ті голоси, ніби якусь музику.
З вікна в одній мансарді почувся галас і рев.
— Послухай моїх злодіїв, — сказав Карлсон.
— Яких?.. Філле й Рулле? — запитав Малий.
— Еге, інших злодіїв, наскільки мені відомо, я не маю.
Малий також знав Філле й Рулле. Вони були найгірші волоцюги у Васастаді і такі злодійкуваті, як сороки. Тому Карлсон і звав їх злодіями. Одного вечора торік вони закралися до квартири Свантесонів, але тоді Карлсон грався в привидів і так їх налякав, що вони, напевне, ще й досі того не забули. Їм не вдалося вкрасти жодної срібної ложки.
Тепер, чуючи, як Філле й Рулле виють у мансарді, Карлсон підвівся, обтрусив крихти й сказав:
— Мені здається, що їм час від часу треба трохи наганяти страху. А то вони цупитимуть чужі речі.
І він прудко кинувся по даху до вікна в мансарді. Малий ще зроду не бачив, щоб такими коротенькими товстими ніжками хтось так швидко ходив. Хоч би кому важко було б устигнути за Карлсоном, а Малий ще й не звик лазити по дахах. Але він щодуху побіг за ним.
— Злодії — страшні шахраї, — казав Карлсон на ходу. — Коли я щось десь поцуплю, то відразу плачу п’ять ере, бо я найчесніший у світі. Та скоро мої п’ятаки скінчаться, і я ніяк не придумаю, де мені роздобути трохи нових.
Вікно у Філле й Рулле було відчинене, але заслонене завісками, а з кімнати долинав гучний регіт і крик.
— Зараз побачимо, чого їм так весело, — сказав Карлсон і трохи відслонив завіси, щоб можна було заглянути досередини.
Малий теж зазирнув і побачив Філле й Рулле в їхній неприбраній кімнаті. Вони лежали долілиць на підлозі, розгорнувши перед собою газету, і те, що вони читали, дуже їх тішило.
— Десять тисяч все одно, що в нашій кишені! — кричав Рулле.
— І він літає тут, у Васастаді! Щоб я так здоров був! — кричав Філле, аж булькаючи сміхом.
— Бачиш, Філле, — казав Рулле, — я знаю такого, що думає негайно заробити десять тисяч, га-га-га!
— Ти диви, Рулле, — й собі кричав Філле, — я теж знаю такого, що думає негайно спіймати таємничого шпигуна, го-го-го!
Малий аж побілів з жаху, коли почув їхню мову, а Карлсон тільки зневажливо пирхнув.
— А я знаю такого, що думає негайно трохи пожартувати, — сказав він і бабахнув з пістолета. Понад дахами покотилася луна, а Карлсон гукнув: — Відчиняйте, поліція!
Рулле й Філле зірвалися з підлоги, ніби їм сипнули жару в штани.
— Струлле, рибай! — крикнув Філле.
Він хотів сказати «Рулле, стрибай», але з ляку не міг говорити як слід.
— Мерщій до фаши! — гукнув він.
Удвох вони кинулись до шафи, зачинили за собою дверці й принишкли. Тоді зсередини почувся наляканий голос Філле:
— Мене просили сказати, що Рілле і Фулле нема дома! Так, їх нема, кудись пішли!
Потім, коли Карлсон з Малим вернулися на ганочок, Малий сів, схилив голову й посумнішав. Він уявив собі, як йому буде важко охороняти Карлсона, такого необережного, та ще й не від будь-кого, а від Рулле й Філле. А тут ще панна Цап і дядько Юліус… ой, та він забув сказати про дядька!
— Слухай, Карлсоне… — почав Малий.
Та Карлсон не слухав. Він знов узявся бенкетувати і саме тепер пив сік з голубого кухлика, що колись належав Малому і що його Малий подарував Карлсонові на попередні іменини три місяці тому.
Він міцно тримав кухлика обома руками, достоту як малі діти, а все ж таки впустив його, так само, як упускають малі діти.
— Ой! — злякався Малий, бо то був такий гарний голубий кухлик, що шкода б, якби він розбився.
Та кухлик не розбився. Як він котився повз Карлсонові ноги, той спритно спіймав його великими пальцями. Карлсон був без черевиків, і великі пальці витикалися з дірок у червоних смугастих шкарпетках, немов дві чорні ковбаски.
— Відгадай, у кого найкращі великі пальці? — сказав Карлсон.
Він замилувано дивився на свої чорні ковбаски і якусь хвилину розважався тим, що ховав їх, втягаючи в шкарпетки, а тоді знов випростував.
— Слухай, Карлсоне… — ще раз спробував Малий, та Карлсон перебив йому:
— От ти вмієш рахувати. Коли я весь вартий десять тисяч крон, то скільки п’ятиерових монет я міг би, по-твоєму, дістати за свої великі пальці?
Малий засміявся.
— Не знаю. А ти хочеш їх продати?
— Авжеж, — відповів Карлсон. — Тобі. Ти дістанеш їх дешево, оскільки вони вже не нові і… — трохи подумавши, він додав: — Не дуже чисті.
— Що ти верзеш! — сказав Малий. — Як же ти обійдешся без великих пальців?
— А хіба я сказав, що обійдуся? — спитав Карлсон. — Вони залишаться в мене, але взагалі будуть твої. Я їх просто позичу в тебе.
Він поклав ноги Малому на коліна, аби той переконався, що великі пальці вже однаково, що його власні.
— Уяви собі, що кожного разу, побачивши їх, ти міг би сказати: «Оті великі пальці належать мені». Хіба це не вигідно? — переконував він Малого.
Та Малий не хотів торгувати пальцями. Він пообіцяв і так віддати Карлсонові всі п’ятаки, які в нього є в скарбничці.
А тоді нарешті сказав те, що давно вже поривався сказати:
— Слухай, Карлсоне, ти міг би вгадати, хто мене доглядатиме, коли мама з татом будуть у відпустці?
— Найкращий у світі доглядач, — відповів Карлсон.
— Ти маєш на думці себе? — запитав Малий, хоч і сам добре знав, що Карлсон мав на думці якраз себе.
Карлсон кивнув головою:
— Авжеж. А як ти знаєш ще кращого доглядача, то я дам тобі п’ять ере.
— Панна Цап, — сказав Малий.
Він боявся, що Карлсон розсердиться на маму: нащо вона закликала панну Цап, коли на їхньому даху живе найкращий у світі доглядач? Та, на диво, Карлсон утішився і навіть пожвавішав.
— Гей-гей! — тільки й вигукнув він.
— Що означає «гей-гей»? — занепокоєно спитав Малий.
