Сашко - Смілянський Леонід (читать книги онлайн .TXT) 📗
— А що за люди націоналісти? — спитав я.
— Ти ще не зрозумієш. Це ті, які кажуть, що вони за свій народ, за Україну, а насправді вони продають Україну, зраджують свій народ.
— Що ж тут незрозумілого? — сказав я. — Все зрозуміло. Вони теж фашисти.
— Ну от і добре, що зрозумів. Слухай же тепер… За твоєю допомогою ми довідалися, що Вовчиха шпигунка, вона служить в гестапо й має завдання збирати відомості в цьому районі. Вона це й робить уже давно, з самого приходу фашистів. Це вона тоді вказала гестапівцям на підпільників, і вони впіймали Жениного батька. Вона дещо тоді пронюхала, тільки не знала точно, в якому дворі ловити підпільників. Ти маєш сказати цій жінці, що знаєш одного есесівського офіцера, який продає золоті речі, наприклад, персні, годинники, і що про це тобі сказав офіцерів шофер, якому ти чистиш завжди чоботи.
— Але ж я не знаю такого офіцера.
— А мусиш сказати, що знаєш… І що, коли вона схоче, ти скажеш цьому шоферові, й він приїде за нею на своїй машині, щоб одвезти її до офіцера, бо сам офіцер не може до неї приїхати: це дуже великий чин. Зрозумів?..
Я сказав, що все зрозумів і що я зараз побіжу до неї й зроблю, як він мені наказує, але дядя Михайло взяв мене міцно за плече й знову посадив біля себе.
— Не спіши поперед батька в пекло, — сказав він. — Я сам тобі скажу, коли це треба зробити. Так от… якщо вона скаже тобі, що згодна поїхати до того офіцера, то потім одного разу ти приїдеш у машині з есесівським шофером. Тільки ти не звертайся до нього, бо він у цей час розумітиме тільки по-німецькому. Второпав?
Ще б пак не второпав! Я відразу зрозумів усю задуману операцію, в якій я мав бути головною особою. Ой як це здорово!
Мені не терпілося швидше взятися за діло, але дядя Михайло мені сказав:
— Я тебе покличу і скажу, коли починати. Ти не виходь нікуди з дому і стеж за лікаркою.
Тоді я сказав дяді Михайлові, що я привезу її з шофером, куди буде наказано мені, і навіть допоможу її ліквідувати… Але дядя Михайло сказав, що моя справа — зв’язати лікарку з «есесівським» шофером, а потім вони обійдуться й без мене, і щоб я не сунув свого носа туди, куди мене не просять. Став би я ждати, поки мене кудись попросять! Мабуть, мене нікуди ніколи не просили б.
Коли я йшов від дяді Михайла, на подвір’ї мене схопила за руку Ромка й потягла за будинок у садок.
— Набалакались? — спитала вона сердито.
— Набалакались, — відповів я поважно. — А про що — краще не питай, однаково не скажу.
— Чому?
— Тому, що я вже забув, про що ми говорили.
— Брехун ти, Сашко.
— Нехай і брехун, однаково забув.
— А ти зовсім не товариш мені, коли так.
— А ти теж не товаришка, коли хочеш випитати.
Тоді вона засміялася й сказала, що вона тільки пожартувала, щоб переконатися, чи вмію я держати язик за зубами, чи, може, я базікало, і що її зовсім і не цікавить, про що ми розмовляли з її татом, і що їй наплювати на наші таємниці, що в неї є свої таємниці, про які вона нікому, зовсім нікому не розповість, хіба що тільки мені, якщо я розкажу їй свою сьогоднішню таємницю. Я хотів іти додому, а вона тримала мене за рукав і все казала, що її не цікавить моя таємниця, і що її взагалі ніщо не цікавить, і що я можу собі йти додому, вона мене не триматиме. А проте рукава мого не пускала…
…Після того я почав стежити за лікаркою. До неї протягом цілого дня йшли пацієнти, і я не міг добрати, які з них справді хворі на зуби, а які тільки вдають, що в них болять зуби. Вже надвечір, коли в лікарки нікого не було і вона сама вийшла з дому, я наздогнав її, привітався й спитав, чи дуже вона на мене сердиться за те що я кидаю грудками в її шпіца. Вона сказала, що дуже сердиться і що коли-небудь вона мені наб’є фізіономію, якщо я не облишу її собаку. Тоді я сказав, що більш ніколи не буду кидати грудками в її собаку і що я знаю одного есесівського шофера, який завжди чистить у мене чоботи і який сказав, що його офіцер продає золоті речі — персні, годинники і навіть готові золоті зуби, які можна купити в нього і відразу ж вставляти беззубим людям. Тоді вона спинилася й спитала:
— А як можна побачити того офіцера? Нехай він приїде.
— Ні, — відповів я, — це дуже високий чин, і він сам не може приїхати, але може послати за вами свого шофера з машиною.
— То нехай посилає шофера. Я поїду до нього. Спитай шофера, коли він може приїхати.
— Добре. Коли він буде чистити в мене чоботи, я його спитаю. Але він чистить не щодня…
— Обов’язково спитай, Сашко. Тільки нікому про це не кажи. Нехай приїздить завтра надвечір або нехай сам призначить час. А ти, Сашко, теж матимеш з цього користь, обов’язково. Я тобі віддячу.
Коли вона зникла на вулиці, я пішов до дяді Михайла.
— Ну? — спитав він, побачивши мене на порозі.
Я розказав йому про свою розмову з Вовчихою.
— Ну й гаразд, — сказав дядя Михайло і, подумавши, додав: — Призначай на завтра, на вечір. Скажи, що офіцер удень зайнятий, а надвечір буде вільний і чекатиме її в своєму особняку. Але ти не знаєш, де його особняк, шофер, мовляв, одвезе, то вона сама побачить, де живе офіцер.
— А як вона мене братиме з собою?
Дядя Михайло подумав. Він над кожним словом думав.
— Нащо ти їй здався? А проте… гаразд, коли братиме, їдь…
Тої ночі я заснув не відразу. Я довго лежав з розкритими очима й думав. Так, тепер уже дядя Михайло не скаже, що я дикий… Я беру участь у важливій операції. Адже дядя Михайло так і сказав: призначай на завтра. Цебто щоб я призначив… Ой, як усе це таємниче, як це небезпечно і як прекрасно!..
З самого ранку я взяв свою скриньку з щітками й гуталіном і пішов до міста. Гриша цього дня теж прийшов. Він підсів до мене, і ми разом закликали на вулиці до себе клієнтів чистити чоботи. Коли настав обідній час, я заявив Гриші, що вже піду додому. Він дуже дивувався, бо саме настав час, коли особливо багато було бажаючих чистити взуття, та я сказав, що в мене хвора бабуся і я мушу бути дома, щоб нагодувати її.
Я сказав лікарці, що за нею приїде машина від есесівського офіцера цього вечора о восьмій годині. Вона ласкаво подякувала й дала мені п’ять німецьких марок. Я спитав її, чи хоче вона, щоб і я поїхав з нею. Вона сказала:
— Ти хочеш покататися в машині? Гаразд, сядеш зі мною, але до офіцера я, звичайно, піду без тебе.
Поки що все йшло добре. Погано тільки було те, що я нічого не міг розповісти Ромці, і хоч вона ні про що вже не питала мене, але очі її тепер нагадували мені два великих знаки запитання… Моя таємниця мучила її, і я це читав у її очах.
Рівно о восьмій до наших воріт під’їхало авто. Шофер побачив мене коло воріт і крізь віконце кивнув мені.
— Мадам доктор? — питався він, не вміючи висловитися по-нашому.
Я відразу зрозумів, що це і є той шофер, який повезе лікарку в останню її подорож. Я побіг за нею. Лікарка вже чекала. Шофер привітав її по-німецькому, і вона відповіла теж по-німецькому. Потім вона щось сказала йому, показуючи на мене. Шофер кивнув мені, і я вмить вмостився поруч нього біля руля. Було вже темно, і ніхто не бачив, як я сів у машину. Шофер щось запитав у лікарки, вона кивнула головою на знак згоди. Машина рушила…
— Тра-ля-ля… Тра-ля-ля… — наспівувала Вовчиха.
Дивно мені було їхати цією машиною. Я навіть часом думав, чи не привиділося все це мені вві сні, таке все було таємниче: і цей невідомий шофер в есесівській формі, і ця пасажирка, яку я дуже вміло обдурив, щоб помститися і за її зраду, і за смерть багатьох наших людей, і за смерть Жениного батька особливо, і ці нічні вулиці, й дорога до невідомих людей. «Як усе це відбудеться?» — запитував я сам себе. І не уявляв усього до кінця…
Десь аж на Шулявці ми спинилися перед ворітьми. Поночі я побачив в глибині садка невеличкий будиночок. Біля воріт стояв есесівський вартовий. Він заглянув у вікно машини до шофера й щось запитав у нього по-німецькому. Той відповів. На одну мить промайнула в моїй голові думка: «А чи не вліз я сам у лапи гестапівців? Цей фашистський шофер і фашистський вартовий…» Але я багато не думав. До того ж не було часу багато думати. Нас повели крізь хвіртку до садка. Потім лікарку пропустили в двері будиночка, а мені наказали чекати біля ґанку.
