Сашко - Смілянський Леонід (читать книги онлайн .TXT) 📗
Раптом мені в шию влучила грудка снігу; ззаду нас наздогнала юрба хлопців на чолі з Грицьком Мірошниченком. Вони закидали нас сніжками. Ми з Ромкою повішали портфелі на паркан і прийняли бій. Грудки з мокрого снігу били так дошкульно, що кожен з нас хапався за вражене місце. На Ромку напосіло кілька хлопчаків, але вона відбивалася здорово, ще й мене підбадьорювала. Хлопців було значно більше, але коло них було мало снігу, а біля нас досить. Я, натягнувши шапку на вуха, перестав кидати і швидко почав ліпити сніжки. Ромка люто відбивала напад, хоч її вже оточили й обкидали незліпленим снігом. Тоді з великим запасом сніжок я знову втрутився в бій, хлопчаки відступили, бо я тоді схожий був на кулемет: не ліпив сніжок, а кидав готові безперервно. І в цю мить в тилу нападаючих з’явився Юрчик і з ним кілька учнів нашого класу. Вони кинулися в атаку, і перемога була за нами. Хлопці примушені були розбігтися по чужих дворах, тільки Гриша Мірошниченко, що вчився теж у нашому класі, підійшов до нас. Ромка була мокра, але вона на те не зважала й дзвінко сміялася.
— А ти молодець, хоробра, — сказав їй Гриша.
Його мати працювала за кухаря в санаторії під Києвом. Вона не щодня бувала дома, і Гришу нікому було примушувати, щоб він робив уроки. Він після школи цілими днями пропадав на вулиці, і вже добре знав тут усіх дітей, і знав, хто з них хоробрий, а хто боягуз.
Одного разу ми з Гришею ковзалися на потемнілому вже льоду у глибокій балці під заводом «Арсенал». Там був невеличкий ставок з острівцем посередині. Скільки разів ми каталися на ньому в човнику! Тепер лід біля берегів був уже підмитий, тріщав під ногами, і тріщини розбігалися в усі боки, нагадуючи величезне павутиння. Гриша побіг до острівця. Раптом лід під ним проломився. Гриша з переляку закричав не своїм голосом і враз опинився в воді до самих плечей. Шапка злетіла в нього з голови. Волосся розпатлалось і закрило йому очі: «Рятуйте!» Він пробував лягти грудьми на кригу, але вона враз ламалася під ним. Я згадав, що він улітку ще тільки вчився плавати.
— Тримайся! — гукнув я до нього.
Мені, звичайно, не було часу думати. Я скинув з себе теплу сукняну сорочку і, лігши на кригу, поповз до потопаючого Гриші. Лід коловся піді мною, і розколини розбігалися павутинням від мене в різні боки. На льоду піді мною враз з’явилась вода. Напевне, вона була дуже холодна, але я в цей момент не відчував цього. Я думав тільки про те, щоб схопити Гришу до того, як він пірне востаннє під воду. Видно, я був важчий за нього, бо за якихось три-чотири кроки від берега лід проломився піді мною. Я вмів добре плавати і тримався на поверхні води, намагаючись грудьми підім’яти під себе тонкий лід. Гриша вже не пробував лягти на лід, а тільки хапався за нього ослаблими руками. Погано було те, що я почав раптом відчувати страшний холод, і руки мої, через те що я ламав ними лід, вкрилися кров’ю і буквально заклякли. Нарешті я наблизився до Гриші на таку віддаль, що зміг подати йому руку.
Тепер я підгрібав однією рукою, а другою тягнув за собою по пролому до берега Гришу, який борсався у воді, силкуючись триматись на поверхні. Мені навіть здалося, що він таки плив за мною… Принаймні дуже скоро ми були вже біля самого берега, де було неглибоко. Сторож по самий пояс увійшов у воду назустріч нам і, простягнувши руки, схопив нас обох за шивороти.
— Ану, марш на завод в амбулаторію!.. Швидше!.. — гукнув він на нас.
Але я одягнув пальто й помчав щодуху додому, незважаючи на те, що на мені був мокрий одяг, а надворі був мороз і вітер.
Матері не було дома. Електрика світила тьмяним світлом, і бабуся нічого не помітила. Мокрий одяг я заховав. Почував я себе добре, мені зовсім не було холодно. Я ще довго робив уроки, потім повечеряв і ліг спати. Мені здалося, що я прокинувся незабаром. На своєму обличчі я крізь сон відчув холодну долоню. То повернулась додому мати. Я прокинувся. Мати докоряла бабусі за те, що вона недогледіла, як я прийшов мокрий. Вона відразу знайшла мій одяг.
Я відчув, що мати міряла мені температуру. Потім я заснув, і мені снилися якісь страшні і тяжкі сни… Я часто прокидався і бачив у напівтемряві матір, що сиділа коло мого ліжка, мабуть, ні на мить не склепивши очей. Раз у раз я почував її руку на своєму чолі. Видно в мене була температура.
Ще пам’ятаю, як, прокинувшись раз, я побачив на стелі наді мною якісь рухливі кола, які мінилися різними барвами… А вся стеля хиталася над моїм ліжком. Я на мить підхопився. Мати сиділа на стільці коло мене й стежила за моїми рухами, а бабусі не було — певне, вона спала в другій кімнаті. Мати обережно обняла мене і поклала в ліжко, притулившись обличчям до мого чола.
Я лежав нерухомо, і барвисті рухливі кола на стелі почали зникати. Я не помітив, як заснув.
Вранці прийшла лікарка. Вона довго вислухувала мене, а потім сказала, що в мене запалення легенів.
Того дня мені було дуже погано. Після уроків приходили Юрчик і Ромка, але мати наказала бабусі нікого з дітей до мене не пускати, і я їх не бачив. А ввечері, коли мати повернулася з роботи і сиділа біля мене, тулячи долоню до мого чола, несподівано прийшла Марина Пилипівна. Я чув, як вітер шпурляв у шибки сніг з дощем. Пальто в Марини Пилипівни було мокре. Вона, мабуть, замерзла, бо довго терла руку об руку. Мати допомогла їй скинути пальто, потім сказала, що напоїть її гарячим чаєм.
Я немов боровся зі сном і, коли на хвилину розплющував очі, бачив учительку, що стояла посеред кімнати. Вона тримала в руці блюдечко, а в другій склянку і, позираючи на мене, поволі ковтала гарячий чай.
І я знову заплющував очі і наче падав у глибокий сон чи забуття.
Але через кілька днів мені стало краще. Я швидко видужував. Звичайно, мені не дозволяли ходити, і бабуся, мабуть, знаючи мою вдачу, зовсім не виходила з дому: вона боялася, щоб я не скочив з ліжка й не почав ганяти по хаті. Але про що я міг говорити з бабусею? А ні з ким не говорити я теж не міг.
Добре, що Ласун став балакучий на старість і раз у раз белькотав щось. Коли бабуся приносила мені їжу до ліжка й ставила на стілець, Ласун раптом струшувався і промовляв:
— Попка їсти! Попка їсти! Попка їсти!..
І тоді ми вдвох починали верзти всіляку нісенітницю, бо мені було дуже нудно самому.
— Попка хоче каші? — питав я.
Ласун стріпував крильми й хапався дзьобом за дротинки. Він щось белькотав незрозуміле.
— З маслом? — питав я.
— Попка їсти! — вигукував Ласун.
— А що Попка їв, коли жив у графині п’ятдесят літ назад?
— Графині нема дома! Графині нема дома!
– І більш не буде її дома, — підказував я. — А ти, Попко, старий дурень!
— Старий дурень! Старий дурень! — кричав Ласун.
— Звичайно, дурень, — переконував я його. — Адже ти досі не можеш забути про свою графиню, ваше сіятельство, по-дурному кричиш «караул»…
— Караул! — раптом вигукнув Ласун.
Тоді я підхоплювався з ногами на ліжку і теж кричав: «Караул, караул!»
— Караул! Караул! — кричав і собі Ласун.
Ми здіймали вдвох такий галас, що бабуся прибігала з кухні. Тоді в кімнаті на деякий час ставало тихо.
І що день, то важче було бабусі вгамовувати нас. Тим часом мені не дозволяли виходити з хати.
Одного разу до нас прийшли Ромка і Юрчик. Я так зрадів, що навіть підхопився на ліжку, але бабуся сказала, що не пустить до мене нікого, якщо я без дозволу лікарки буду вставати. Довелось послухатись.
Вони спочатку говорили зі мною так, наче я і справді ще й досі був хворий. Потім вони розповіли мені про всі новини в школі. Ромка розказала про те, що Гриша хоче прийти до мене, але боїться, що я його прожену. Він після купання в крижаному озері чомусь навіть не захворів. Щоправда, йому таки добре перепало від матері за те, що він провалився на льоду і вимочив свій одяг.
Нарешті настав день, коли лікарка сказала матері: «Завтра Сашкові можна йти до школи…» Не встигла вона вийти з кімнати, як з’явилась Ромка. Я відразу догадався, що вона хоче сказати мені щось цікаве.
