Горохове чудо - Харчук Борис (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
Собачка ставала на задні лапки, служила передніми: не розуміла, чого від неї вимагають.
Дівчинка присаджувала її за загривок, простягувала руку і вимагала подати праву лапу. Діана стригла вухами, наставляла очі. А коли кволо підняла праву лапу, Марта зворушливо потисла її й дозволила лизати свою руку. Щоб наука йшла успішніше, палець намазувала повидлом.
Скоро вона подала лапу й бабусі, лизнувши і їй руку.
— Ти бач, — дивувалася бабуся, — і лапу дає, і в руку цілує. Чемна, як діти за давніх часів.
Вона, напевно, згадала своє дитинство, коли хлопчики і дівчатка, зустрічаючись зі своїми дідусями і бабусями, з дядьками і тітками, зі старшими взагалі, завжди чемно цілували їх у руки, виявляючи пошану.
Хоч собачка й навчилася вітатися, але не кожному виявляла свою ввічливість.
На сусіда Котька, наприклад, вона гавкала. Правда, не дуже. Всього раз-два, начеб сповіщала, що він тут, уже заявився на подвір’ї. Він сердився і плювався.
Котько був товстелезний. Сторожував на сушзаводі, тому заявлявся серед білого дня. Босий, без майки, у самих облізлих бавовняних спортовцях, одна штанка на дощ, друга на погоду. Нагадував собою засмальцьовану на двох рухливих стовпцях-підпорах пузату цистерну. А що в його чорних, прогірклих зубах вічно стирчала цигарка, до нижньої відкопиленої губи поприлипав тютюн, а з рота чаділо, як із тютюнової фабрики, то здавалося, що ця людина-цистерна в будь-яку мить спалахне і вибухне. Він ліньки тягнув ногу за ногою, пильно навколо роздивляючись. Важив чимало, тягнув пудів на сім із гаком. Подейкували: не любить пройти мимо, коли щось лежить на видноті. Мабуть, подейкували правду. Котько ніколи не вертався з нічного чергування трасою, сунув, як бульдозер, з-над ставу, начеб випливши чудернацькою амфібією з води, прихопивши коли не дошки, то щось у мішечку. Через цю нечистість на руку, незважаючи на ваговиту «цистерність», село називало його Котьком, а не Костем, не Костянтином, даючи на розум, що він ще не доріс до людської гідності.
Звичайно, з його мерзотною пикою на волячій шиї, із заплилими підлобистими очицями ліпше не стрічатися. Ліпше обійти, сплюнувши, щоб потвора не приверзлася у сні.
Котько ластився до Діани, не міг зігнутися, тому присідав, намагаючись її погладити, а вона гарчала.
— Ну чого ти?.. Чого?.. — пихтів він. — Цить! Мої зарази почують…
«Заразами» він називав своїх домочадців, які благали його допомогти на городі. Сунув під бабусин хлівець із видовженим дахом, бо туди не заглядало сонце, і серед білого дня розлягався голічерева просто на землі.
Не дуже поважала Діана й Михалка. І тоді, коли була цуценям, і тоді, коли підросла. Її ставлення до нього залишалося незмінне. Воно було однакове, якщо Михалко похмурий, коли не вип’є, і якщо веселий, хвалькуватий, коли йому з рота відгонить винцем. А під чарочкою або, як він сам казав: «Я у гуморі», Михалко ставав таким добрим, хоч клади його до рани. Із своїх глибоких кишень, довго у них подлубавшись, він витягав обліплену брудом липку цукерочку, простягав собачці, але вона все одно не бажала подавати йому свою лапку. Він упрошував, йдучи навприсядки, — дзуськи! Кидав липку цукерочку за поріг і, виступивши із шкарбунів, залишивши їх на порозі,— вихований! — простував на веранду випрошувати в бабусі наливочки, вишневого чи яблуневого винця у набір за рибу, яку колись наловить, чи за рис, якщо тільки його привезуть на склад, де він за «грущика».
Бабуся не скупилася, хоч і не дуже йняла віри Михалкові-обіцяльнику.
— Ти й не дихнеш, як не збрехнеш, — зустрічала його, дістаючи скляночку.
Він не ображався, усміхаючись собі. Брав повним-повну скляночку, вигукував: «Будьмо!» — випивав залпом, «закушував», витершись рукавом, й аж тоді відповідав на бабусину догану:
— А як би я випив?.. — Але недоказував — коли б не збрехав. Адже обіцяти й брехати — не одне й те ж. Обіцяного три роки чекають.
Бабуся вважала його «добрящим», так і казала: Михалко добрящий.
У неї росте картопля, доспіє, дивись, добрящий зглянеться, допоможе звозити до льоху…
Михалко пив швидко, а сидів потім довго. Хмелів і любив побалакати. А тим часом з його шкарбунами повторювалася одна й та ж історія.
Діана спочатку, начеб бридкуючи, відкидала з-за порога липку цукерку. Геть за паркан! Тоді хапала в зуби шкарбуни й заносила їх деінде. Михалко знаходив їх як не на дровітні, то у кропиві. Ці шкарбуни, очевидно, смерділи випарами перегару.
— Збитошна! — сварився Михалко, погрожуючи пальцем.
Собачка з горбочка прискалювала то одне око, то друге, «усміхаючись», як захмеліла кума на весіллі. Вміла пожартувати.
Але кого вона не любила, просто ненавиділа, так це дядька Петруня. Не лише на нього самого не хотіла дивитися, а навіть у його бік.
Він миршавий і богомільний. У селі здавна відмовилися від церкви, а дядько Петрунь узяв і обібрався за попа. Розуміється на читанні старослов’янською в’яззю.
Піп з нього хоч куди: одягнений у солдатську гімнастерку, в солдатські коверкотові штани з напуском та ще й з червоними смужками у швах. Його син надстроковик.
Гімнастерка без погонів, але дядько Петрунь понад усе хизується петельками, які позалишалися на плечиках.
Він має роботу — пасти корову. Власне, і не пасе її, водить над ставок до припону.
Як і той дротяний припон, така ж у нього «закидушка»: ловити рибу. Закидає її щодня, але ще ні разу нічого не впіймав, хоч би тобі верховодку. В нього не бере. Жінка вичитує: «Малі діти он ловлять! Діти спритніші за тебе!» Дядько Петрунь, ображений такою неповагою, засмикує під гімнастерку «святу книгу», начеб у дерев’яних табличних палітурках, і рушає кутком у смиренному сподіванні впіймати когось на своє слово, яке видає за слово боже.
Йому подобається лава навпроти веранди. Лава під вишнею — у холодку. Прителіжившись, крекнувши, перш ніж усістися, поводить зарослим оком на одне плече, а сівши і висмикнувши свою книгу, стукнувши по її табличних палітурках щиколотками, скидає оком на друге своє плече, мовляв, у мене петельочки!
«Святої книги» дядько Петруньо, правдоподібно, ніколи не читає. Тільки й того, що носиться з нею. У його повсякденнім житті вона відіграє ту ж саму роль, що й петельки без погонів. Вмостившись на лаві, виклавши «святу книгу» на коліна, він передрікає:
— Надходить, да, уже наближається послідняя треть… — туманно, але не без погрози. Яка третина і чого саме, вважає за доцільне з, погляду філософського не пояснювати. Його пальці торкаються цупких листків книги, на яких рябіють чорні рядки тексту й червоні заголовки. Ті його пальці начеб бавляться. Він і мигцем не загляне в книгу і випалює: — Основа премудрості — страх! — Табличні палітурки хлопають, підтверджуючи своїм хлопанням далекорозумність цієї головної тези дядька Петруня. А сам він, позиркнувши на свої плечики, втишеним голосом, який розростається й розростається, починає загрожувати карою не комусь одному, немало й небагато — усьому людству, якщо воно не покається. У чому? Навіщо? Цього він і сам добре не знає, а тому для певності своїх доказів покладається на власні давні сни, на циганку, яка ворожила йому ще малому, і наче забиває слухачеві у голову цвяха, згадавши ім’я премудрого Соломона, раптом притуливши його ні сіло ні впало: — Істинно: занехай усе і вознесись, як цар Соломон!.. — але не запускає очей до неба — знову на свої плечики.
Обійстя у дядька Петруня ого-го! — хата на підвалі, у хлівах ремигає і кувікає, на подвір’ї кахкає і сокоче. Йому вигідно богомольствувати і прикидатися казанською сиротою. Він вдає, що живе в постійному страху, що завжди в чомусь розкаюється. Щоб зачепив щось чуже, щоб гримнув на опецькуватого вітрогона, коли той і наробить шкоди? Боже збав. З його губів мовби капле нектар. Спробуй такому в чомусь відмовити! Не пусти до хати, загляне у вікно й ласкаво: «Сла Йсу…» або: «Драстуйте»… — кому що.
Він і кришок пристарається за безцінь на сушзаводі, йому і жому випишуть з пільгочкою у колгоспній конторі. Скрізь доступиться. Домігшись свого, каже: «Ще якось колись зійдемося…» — низько вклоняється. Мастить маслом, а в нього й торішнього снігу не випросиш.
