Горохове чудо - Харчук Борис (бесплатные книги полный формат TXT) 📗
Матрац спускається на воду. Розставивши руки, заходить у воду дівчинка. А вівчарка метається берегом. Вона начеб справжній плавач — набирає розгону. Шубовсть! Марта пронизливо верещить. Роздався ставок, встали хвилі, забризкуючи голову, очі, плечі, груди, вона ще не встигла скупнутися, бризки такі неприємні, осоружні. Пірнає у воду, наздоганяє матраца і, вигулькнувши, всідається на ньому. Діана пливе до неї. Гребе лапами, морда поверх води, хвіст розпущений, як стерно. Дівчинка подає їй руку, а вона — лапу. Вмощується на матраці. Збиті хвилі відігнали його.
Кругом вода і сонце. Берег далеко. А вони сидять собі, як на синьому плавучому острівці. Вівчарка висолоплює язика. Задоволена. Та вона непосидюща. Тягнеться язиком до води. Синій острівець схитнувся — обоє під ним. Борсаються, бризкають водою, скидаються, як риба. Перекинувши матрац, вилізли на нього, погойдуються на червоному острівці, перепочивають, поки знову не попадають і їх не накриють збурені хвилі. Зі ставка й не виженеш: ловлять останні дні ясного літа, яке обмиває їх чистою водою.
Матрац-острівець неохоче причалює. Ще вернуться до нього. І не один раз. Дівчинка, пірнувши, розплющить на мить під водою очі: цікаво глянути, як живе вода, що там, у ній? А вівчарка, шубовснувши з розгону, попливе, подаватиме лапу — витягуй на пливун-острівець!
Щоб скоріше просохнути, Марта витерлася на березі рушником. Діана розставила лапи, стріпнулася. Високо сипонули бризки. Наче дощ, дивний дощ — знявся угору. Дощ — навпаки. Берег і ставок осяяла веселка. Дівчинка і вівчарка стояли в її брамі.
— Віддайте мені Діану… — сказав доглядач за ставком.
Своє прохання він висловив зніяковілим голосом, впрошуючи.
Вівчарка не просто йому подобалася, а була потрібна для діла. Десь-то він прочув, що вона не зможе жити в бабусі, що стара не дасть їй ради і що дівчинка, яка приїхала на канікули, не може забрати її з собою.
— Їй-бо, я її не зобиджатиму, — поклявся він, забожившись. І додав: — Слово честі! — А потім ще раз: — Їй-бо!
Його називали Севою, Севкою або Стівою — залежно від того, коли і як ставився до сільських рибалок.
Він молодий, але чомусь нахмурений: ознака суворості його посади. Засмаглий, аж чорний. Густий чуб лізе в очі, й не знати, які вони, що в них? На його грудях чорний польовий бінокль; Він не наводиться. Стіва добре бачить очима, але бінокль завжди у нього на грудях. Для авторитету.
Коли висловив своє прохання, Діана наблизилася до дівчинки. Сева-Севка-Стіва їй не сподобався. Але хіба вона могла це сказати?
Він пообіцяв хоч зараз нагодувати її м’ясом.
— Хочеш м’яса? — звертався до неї.— У сажалках форель. А форель знаєш чим годують? М’ясом. М’ясом і печінкою…
Вівчарка знала слово «м’ясо», як і «молоко». Сиділа коло Мартиних ніг і облизувалася.
Рушили греблею. Діана начеб вела дівчинку до джерела. Доглядач чвалав за ними.
Наближалися до сітчаної загорожі, Сева обігнав їх, вийняв ключа і відімкнув залізні ворота.
Діана мимоволі зупинилася. Стіва запрошував, кланяючись, розставивши руки. Коливнувся густий чуб — глянули відлиглі вологі очі.
Марта увійшла першою, а вівчарка за нею.
Береги сажалок скошені, і сажалки — як поналивані басейни. Над ними хата — вікна на всі боки. Під нею ні вишеньки, ні горішка, і хата аж потріскалася на сонці. Горою, терасами ліс — сосни з гігантськими кронами.
За хатою, у бік лісу, стоїть фургон-холодильник. Севка так і метнувся до нього, розчинив і, стоячи на приступці, почав запопадливо й хапливо кидати шматки м’яса.
Діана підхопила один, другий. Сподобалося. Сева усміхався.
Вона наковталася м’яса, і нею почало трусити. М’ясо морожене. Її повне черевце стало як холодильник. Отож Марті й Стіві довелося ласунку-ненажеру розтирати.
Звичайно, хоч м’яса тут було багато, але дівчинка не могла так відразу подарувати пестунку. Вони й назавтра прийшли до фургона-холодильника. Діана сама підступила до приступки. Сева заздалегідь розморозив м’ясо, очікував. Вхопивши порцію, вона сховалася під фургон-холодильник — єдине місце, де могла знайти затінок, і там обідала.
Потім Марта залишила її на три дні, щоб звикла. Ці дні минали дуже довго, тяглися, як сліпці.
Дівчинка постановила собі не ходити до джерела, не купатися ні коло мосту, ні під кущами.
А завбачливий Стіва взяв і прив’язав Діану. Але вона зірвалася з прив’язу, обірвавши ланцюжка. Він її ледве впіймав. Нізащо не далася б до рук, якби форельне господарство та не було обтягнуте густою сіткою. Їй довелося ночувати в комірчині.
Улюблена їжа — м’ясце — не смакувало. Стіва накидав його в комірчину, але шматочки так і лежали коло порога. Майбутній господар затурбувався. Він здогадався, що Діана сумує, і, щоб їй догодити, насмажив риби. В бабусі, у Марти вона їла рибу з кісточками, голови ковтала цілком. Сева припрошував — не понюхала. Вирішив прогуляти її, держачи на повідку.
Бабуся запевнювала онуку, що над сажалками собаці вестиметься не гірше, а ще ліпше, ніж у них, і раділа, що так склалося. То був найліпший вихід.
— Наша Діана буде, як у раю, — сказала вона.
Дівчинка примирювалася. Не ходила до джерела, на ставок. Не порушувала свого зароку.
Минав третій день розлуки. Марта не стрималася, подалася на греблю: із самісінького ранку чогось нило серце. Вона стала на мосту, схилилася на поручні й дивилася, як кипить і вирує вода.
Не бачила, як греблею замиготіло, не почула, як вищало, заливаючись. Дівчинка не встигла отямитися — вівчарка плигнула на неї, мало не збивши її з ніг. Поклала на груди лапи, прилипла мордочкою, тоскно заскімлила. А з її шиї звисав обірваний повідець.
Прибіг, задихавшись, Стіва.
— Я не міг її втримати! — вигукнув. — Побачила тебе, дівчинко, на мосту і як рвоне, як кинеться з усіх ніг! Не міг стримати — нізащо! — Й оповідав: — А я ж їй і вуса обстриг… Але брешуть, що ніби в собаки нюх у вусах. По-моєму, він і в собаки не лише в носі. У голові! — і стукнув себе по чолі.— В душі! — Приклав руку до грудей і видихнув: — Як у всіх нас…
Марта побачила, що в Діани обстрижено вуса, і безпорадно похитала головою.
Так і не вибула Діана три дні над сажалками. Ночувала третю ніч дома.
Дівчинці несила було відвести Діану над сажалки, до джерела. Коли її забрали, вбігла до хати, сховала обличчя у подушку й плачучи заснула.
На цей раз Стіва поводився розумніше. Не прив’язав вівчарку. Намагався завжди і скрізь бути з нею. Не зачиняв у комірчині, впустив до хати. Вони снідали, обідали і вечеряли з одного столу. Стіва їв м’ясо смажене або варене, а їй сире. Лише вона засумує, він давав цукерку.
Жилося Діані добре. Де ще так їй жилося б?
Настало останнє прощання. Напередодні від’їзду під вечір Марта навідалася до джерела. Коли йшла греблею, вівчарка її не помітила: сито розляглася під фургоном-холодильником, а її новий хазяїн сидів на приступці.
— Діано! — покликала вона, вступивши у прорвану сітку.
Вівчарку прожогом винесло з-під фургона-холодильника.
Вони спустилися до джерела. Постояли. Дівчинка напилася з долоні, Діана лизнула воду язиком. Постояли ще. Шумів Ясинець.
Марта верталася додому не греблею, а через форельне господарство. Обігнувши сажалку, пішла до воріт. Холодна джерельна сажалка зеленіла й голубіла. Косячками плавала, сріблячись, форель.
Діана не побігла, огинаючи сажалку. Вихопившись із Стівиних рук, а він обіймав її за шию, кинулася, шубовснула в крижану воду і пливла, пливла до дівчинки, виявляючи наостанку свою вірну відданість.
Вранці Марта поїхала. Над ставком зависав туман. Він лягав долиною. Заступав Городище. Не було видно річки, лісу. В купчатому сивому тумані чувся вихлюп хвиль і гомін дерев.
Бабуся залишилася сама.
У світлиці, де спала онука і де стояв телевізор, по вечорах не світилося. Бабуся обходилася кухнею і верандою. Осінь лихоманила роботою: встигнути, вихопити усе з городу до в’їдливої сльоти, до перших заморозків. Не до телевізора.
