На коні й під конем - Димаров Анатолий (читать книги бесплатно полные версии TXT) 📗
В той час наша армія ще не мала вдосталь машин, навіть гармати тягали коні. Зараз, коли я дивлюсь на солдатів, які їдуть на могутніх машинах, то завжди думаю, що слово «піхота» давно вже втратило попередній свій зміст.
Перед війною ж наша піхота покладалася більше на власні ноги, ніж на гумові колеса. Того не вважали б бійцем, хто не навчився ходити, долаючи запросто по тридцять і сорок кілометрів.
Я написав: «запросто» і мимоволі задумався. Бо пригадав, як давалось нам оте «запросто».
Ще звечора готуємося до походу. Командири снують поміж ліжками: перевіряють, чи все ми наготували на завтра, чи не забули чого. Їх особливо турбують наші ноги. Хоч ми вже й навчилися взуватися — обгортати ногу онучею, мов лялечку, командири не втомлюються повторювати:
— Глядіть же: буде хоч складочка — розітрете ногу до м'яса.
Помкомвзводу ж перевіряє в основному наші речові мішки. Справа не тільки в тому, щоб там було все, чому належиться бути. Речовий мішок повинен важити рівно два пуди, і помкомвзводу не спустить ні грама.
Крім речового мішка, боєць несе у поході шанцеву лопату, патронташі, набиті учбовими патронами, протигаз і гвинтівку, а влітку ще й скатану ковбасою шинелю. Все те висне, давить, важчає з кожним кілометром. Недаремно ж у армії На той час дуже популярний був анекдот про те, яким боєць вирушав у похід і яким повертався з походу.
Вирушаючи в похід, гукав бадьорим голосом:
— Гей, дядьку, прибери воза з дороги, а то перескочу!
Повертаючись із походу, ледь тягне:
— Дядю, забери батога: не перелізу…
— Це ще вам повезло, — втішали нас «старики». — Зараз що: осінь, сонце не пече… А спробували б улітку! Повернешся з походу, скинеш гімнастерку, а вона стоїть коробом. Побіліє од солі, хоч ногою футболь…
Що таке мокра од поту гімнастерка, нам було відомо. Нас уже разів зо три ганяли форсованим маршем: через яри та горби, не питаючи доріг, в такому темпі, що й спортсмен не кожен витримав би. Коли в грудях аж горить, і як не розтуляєш запаленого рота — не вистачає повітря.
В кінці хотілося лише впасти на землю. Лежати і дихати, доки повітря у грудях хоч трохи охолоне. Бо ми ж не просто собі бігли, а висувалися на вогневий рубіж, назустріч «ворогові». І тепер його атакуємо. Падаємо і намагаємося хоч трохи полежати, прикриваючись шанцевими лопатами не стільки од «ворожих» куль, скільки од командирів.
На той час ми не розуміли, для чого так мучитись. Нам здавалося, що командири навмисне ганяють нас. Лише потім, уже під час війни, ми оцінили по–справжньому оту круту науку.
Поки що ж ми про це навіть не думаємо — нам просто важко. Пронизливий вітер зриває з хмар дрібні краплини дощу, і невдовзі весь одяг наш стає мокрим і важким. З нас валує пара, уже давно болять ноги, а дорозі кінця–краю немає, вона пливе під ногами то слизькою розмоченою глиною, то набухлим в'язким чорноземом.
Врешті лунає довгождана команда:
— Привал!
Сповзаємо з дороги, сідаємо просто на землю. Всі три батальйони, весь полк блаженствує, випроставши натруджені ноги. Той уже лаштує цигарку, той потай, щоб не помітили командири, гризе виданий на обід сухар, той схилився на речовий мішок — дрімає. І чути натомлені, тихі розмови:
— Ех, оце б чайку гарячого!
— Або миску борщу… — А обід скоро буде?
— Спитай помкомвзводу — він тебе нагодує одразу!
— Скільки нам іще кілометрів іти? — це хтось із тих, хто найбільше втомився.
— Не журись: усі твої будуть!
— Зараз що, — знову хтось із «стариків». — Зараз хоч пити не хочеться. А спробували б посеред літа!
— А ви хіба не проходили мимо колодязів?
— Колодязі — то не для нас! Поки не настане великий привал — краплі води не дадуть…
Розмови, розмови, розмови. Весь полк перепочиває: повзводно, поротно, побатальйонно. А на спорожнілій дорозі з'являються поодинокі постаті. Це ті, що не витримали темпу, відстали.
Оживаємо під час великого привалу. По–перше, півдороги позаду, а по–друге, — обід. Сухим пайком, одержаним ще учора ввечері. Небачена новинка: м'ясні консерви, одна банка на чотирьох, і тверді, як каміння, сухарі. Нетерпляче одкриваємо банки, вивуджуємо все до крихітки м'ясо, ділимо на чотири ідеально рівні пайки.
Їмо. Трощимо сухарі, аж іскри сиплються, присмачуємо м'ясом.
— Отакого б побільше… По банці на брата…
— Позич із НЗ!
НЗ — недоторканний запас, що лежить у речовому мішкові: банка консервованого м'яса, десяток сухарів. Повернемося з походу — здамо помкомвзводові. Та краще б його не було. Ідеш — тільки про нього й думаєш. Особливо під вечір, під кінець маршу. Коли навіть розмов на привалах не чутно…
Врешті у вечірньому мороці виринають казарми. Які ж вони зараз бажані й милі! Світять великими вікнами, обіцяють відпочинок і сон. До них іще добрих три кілометри, ще треба спуститися в балку, а потім видиратися вгору, і сил уже більше немає, і от–от упадеш, та все ж веселішаєш. А тут іще й музика, що вибухає раптово попереду. Полковий оркестр, висланий нам назустріч! Бадьорий марш розриває темряву, гримотить понад головами, і колони підтягуються, і крок стає бадьорішим, пружнішим.
— Ногу!.. Ногу!.. Ать–два! — враз ожили, заметушилися командири. — Рівняння направо!
Повертаємо голови. Проходимо стройовою повз оркестр, повз групу командирів на чолі з полковником, і мимоволі випинаються груди, в єдиному помахові злітають і опускаються сотні рук.
Ще трохи… ще… Ось нарешті й казарми. І така бажана, довгождана команда:
— Р–розійдись!
Не встигаємо роздягтися, передихнути після важкої дороги, а вже лунає команда:
— Чистіть зброю!
Чистимо. Аж хитаємось од утоми — чистимо. Завченими рухами розбираємо, протираємо, змащуємо, і цього разу не чутно навіть приглушеного гомону: всі мовчать, як понімілі.
Нарешті — відбій. Падаємо у ліжка, у важкий кам'яний сон.
На ранок ледь спинаємось на ноги: так усе болить. Але минає день, другий, всі муки, перенесені під час маршу–походу, забуваються, і ми вже готові з виглядом бувалих вояків казати новобранцям:
— Марш — це що! Звечора підготувалися, всім запаслися, а вранці встали й пішли… От спробували б ви уночі та по тривозі!
Бо ми уже пробували й цього. Коли серед ночі підхопить тебе з постелі голос днювального:
— В ружйо!
А за вікном тривожно, як на пожежу, заливається горн. Зірвешся і не знаєш, що й хапати. Не встигнеш домотати обмотку, а вже нова команда:
— Виходь строїтись! Бігом!
Удягнувсь, не вдягнувсь — хапай гвинтівку і лети надвір. Спершу, бувало, вискакували: той лопату забув, той ремінь, а той без обмоток. А тут завдання: ворог напав на наш гарнізон, окопався за три кілометри. Вибити й знищити!
Вибили ворога, розгромили ущент і знову в казарми — спати.
Так що звичайний марш ще нічого. По тривозі скуштуйте!
Відколи існує армія, відтоді лунає над нею пісня. Подивіться, як проходять солдати вулицями вашого міста, містечка, села. Заспівувач–тенор попереду, командир–орел збоку, руки злітають наче одна, ноги — ррра! ррра! — в такт дружній пісні. Вискакують розчервонілі дівчата, липнуть до вікон молодиці, біжать, обганяючи стрій, дітлахи. А солдати ідуть, співаючи, і мовби не помічають нічого.
Переконаний, що перший у світі загін, перша когорта, фаланга, дружина, перші люди, які озброєні стали в стрій, рушили в свій перший похід із піснею.
Ми, звичайно, не знали, яких пісень співали у ті давні часи. В нас були свої бойові, революційні пісні, і вони лунали над нами, коли ми вирушали з казарми у поле чи коли поверталися з навчань.
Скільки було в нашім полку взводів, стільки й лунало пісень. У кожного взводу, а точніше — у кожного командира була своя улюблена пісня. Тож її найчастіше й виконували.
У другому взводі, наприклад, особливо полюбляли співати про трьох танкістів:
