Одиниця з обманом - Нестайко Всеволод Зиновьевич (читаемые книги читать .txt) 📗
– Та не штовхайтесь! Дайте глянути!
– Ой! Що це? Ой!
– Посунься, дай і я подивлюсь!
– А кому це? Кому це ти приніс?
Червоніючи і збиваючись від хвилювання, Ярик хрипким голосом промовив:
– Це... вам... усім... Пригощайтесь!.. Будь ласка!..
– Ура-а! — закричав Спасокукоцький.
– Ура-а! — підхопив Кукуевицький.
– Ой, спасибі!
– Ой, молодець!
– Оце здорово!
– Спасибі... спасибі... спасибі...— завирувало, заверещало, загаласувало навколо Ярика.
– А що це? Звідки? Де ти взяв?
– З Німеччини... Тітка привезла... Називається «цукертюте»... цум шульсте... цум гангсте...— він затнувся,— ну коротше, спеціально для школярів... Беріть! Частуйтесь! Будь ласка!..
Зацікавлені галасом, у клас уже забігали учні з інших класів. І Ярик усіх частував, припрошуючи:
– Беріть!.. Будь ласка!.. Нате!.. Нате!.. Беріть!.. І раптом Ярик побачив Ігоря Дмитруху. Ігор стояв осторонь, насупивши брови, і напружено дивився у вікно.
І, несподівано для самого себе, Ярик ступив до нього крок і сказав:
– А ти? Бери! Чого ти? Бери!
Ігор рвучко обернувся і розгублено кліпнув очима. Потім почервонів і криво усміхнувся:
– А... ну... давай... Спа... сибі!..
І, вже жуючи цукерку, весело підморгнув і проспівав:
– Фу-ти! Ну-ти! «Цукертюти»!
Ярик усміхнувся йому у відповідь і знову почав припрошувати:
– Нате!.. Нате!.. Пригощайтесь!
Потім зазирнув у «цукертюте» і побачив, що воно порожнє. Зовсім. Не було навіть тих трьох «Білочок», які він поклав наспід для себе. І тоді Ярик згадав, що сам він так і не попробував жодної цукерки. Але йому й не хотілося. «А! Обійдеться!» — з веселою легкістю, подумав він.
Навколо нього всі шелестіли обгортками цукерок, жували і сміялись. Ярик дивився на них, і серце йога сповнювалося якогось невимовно солодкого щему. Він раптом відчув, як це здорово, як це хороше, як це радісно — давати радість іншим...
* * *
За першою партою біля вікна сидить гарненька кучерявенька дівчинка з пухленькими губенятами і симпатичними ямочками на щоках.
Це — Ляля Іванова.
Поруч з нею сидить дівчинка непоказна — довго-носенька, із скромними рудуватими кісками, в окулярах.
Це — Туся Мороз.
Ляля Іванова і Туся Мороз
Ляля Іванова не просто собі Ляля Іванова.
Ляля Іванова — онука відомого вченого, члена-кореспондента Академії наук професора Іванова.
Першого разу в перший клас вона під'їхала до школи на чорній «Волзі» і з таким букетом квітів, що через той букет не видно було самої Лялі.
Кілька днів Ляля так і їздила в школу машиною. Але потім учителька Ліна Митрофанівна сказала щось Лялиній бабусі, красивій, схожій більше на кіноактрису, а не на бабусю, блондинці, і Ляля стала ходити до школи пішки, як усі. До речі, свою бабусю Ляля називала просто Муся. А дідуся-професора, теж на вигляд молодого й спортивного, називала просто Гриша. Вони її страшенно любили і в усьому їй потурали. Ляля, власне, й виховувалась у дідуся й бабусі. Батьки її були геологи, весь час роз'їжджали десь по Сибіру та Середній Азії, і Ляля їх майже не бачила.
Туся Мороз — просто собі Туся Мороз.
Батьки її — звичайнісінькі собі службовці. Тато — інженер якоїсь ремонтної контори, мама — економіст.
До того ж тато з мамою розлучились, і Туся живе без тата, тільки з мамою та з бабусею, яка працює контролером у заводському Палаці культури. А дідуся нема зовсім. Дідусь, інвалід Вітчизняної війни, помер три роки тому...
Професор Іванов дуже любить тварин. У нього дві собаки — пудель Артемон і сенбернар Дейк; три коти — сибірський — Кузьма, ангорський — Васька і сіамський — Базіліо. А на підвіконні в столовій стоїть величезна клітка, у якій гойдається десять різноколірних папужок. Не кажучи вже про акваріум, де плавають із півсотні швидких блискотливих рибок...
На відміну від свого дідуся, Ляля до всього цього зоопарку абсолютно байдужа.
А от Туся...
Коли Туся вперше прийшла в гості до Лялі, вона оніміла від захоплення. Вона не могла вимовити й слова. Вона кидалася від кота Васьки до пуделя Артемона, від пуделя Артемона до папужок, від папужок до кота Базіліо. І тільки ойкала.
А перед сенбернаром Дейком вона просто закам'яніла.
Сенбернар справді був надзвичайний: здоровенницький, як гора, з величезною, як у теляти, головою, він дивився добрими розумними очима і, здавалося, хотів Щось сказати.
– Ой! — тихо зітхнула Ту ся, молитовно склала на грудях руки і присіла навпочіпки. Наче то був не пес, а якесь східне божество.
– Ха-ха-ха! — зрозумівши це по-своєму, дзвінко засміялася Ляля.— Що — злякалася?.. Та він же смирний. Як овечка. Дивись!..
Ляля підбігла до сенбернара, схопила його за вухо й щосили смикнула.
Дейк покірно нагнув голову. Потім вищірився, наче усміхнувся.
Туся й собі простягла руку і, ледь-ледь торкаючись густої шерсті, ніжно погладила Дейка. І в очах її була така радість і втіха, що Ляля знову засміялася:
– Ох ти ж смішнячка! Собак не бачила, чи що?.. Ходімо, я тобі краще свої іграшки покажу.
По дорозі Ляля штовхнула ногою Артемона («Тікай!»), прогнала з крісла Базіліо («Розсівся тут!») і кинула диванну подушечку в Кузьму («Ану геть!»), їй було приємно показувати свою владу над тими, хто викликав таке захоплення в Тусі.
Лялині іграшки особливого враження на Тусю не справили.
Ні заводний слон з Індії, ні ляльковий будиночок з Америки, ні лялька з Японії, що вміла говорити.
Туся байдуже слухала Лялині пояснення і позирала то на Артемона, то на Базіліо, то на папужок.
Зрештою, Ляля помітила це й сказала:
– Ану тебе! Нічого ти не тямиш у іграшках. Ходімо погуляємо з Дейком і Артемоном.
Туся аж підскочила від радості:
– Ой! А можна?
– Ха! Питаєш!..— пересмикнула плечиком Ляля й гукнула через усі кімнати: — Мусю! Ми йдемо гуляти з Дейком і Артемоном!
– Добре-добре, Лялечко,— почулося з кухні.— їх якраз треба вивести. Тільки довго не ходіть, скоро будемо обідати.
– Скільки захочемо, стільки й будемо,— пхикнула Ляля й підморгнула Тусі.— Нікуди обід не втече.
Бабуся з кухні цього не чула, але якби й чула, то, мабуть, нічого своїй коханій онуці не сказала б. Так тут було заведено.
Туся, певно, ніколи в житті не відчувала себе такою гордою й щасливою, як оце зараз, ідучи поряд з Дейком і тримаючи його за поводок.
Перехожі зупинялись, обертались і ахали.
А Туся йшла, і їй здавалось, що її ноги не торкаються землі.
...Відтоді Туся стала часто приходити в гості до Лялі. Вони готували разом уроки, гралися, малювали (і Ляля, і Туся любили малювати). Дейк, Артемон, Васька, Кузьма й Базіліо звикли до Тусі і вже пізнавали її. Дейк і Артемон привітпо махали хвостами, Васька і Кузьма лащилися, а Базіліо, який лащитися не любив, просто вигинав спину.
Туся, коли приходила, неодмінно віталася з кожним із них окремо. Але найдужче все-таки вона любила сенбернара Дейка. Вона щоразу намагалася принести щось смачненьке, щоб почастувати його,— шматочок
ковбаси, цукерку абощо. І частувала так, щоб не бачили ні Артемон, ні Васька, ні Кузьма, ні Базіліо. А перед ними вона, зітхаючи, вибачалася. Справді, не могла ж вона приносити стільки, щоб вистачило для всіх.
Дейк обережно, наче самими губами, брав у неї з рук частування, ковтав і схиляв голову, мовби кивав, дякуючи.
А вона обіймала його обома руками і ховала своє обличчя в його м'якій шерсті...
...Якось, коли Туся й Ляля ішли зі школи, Ляля раптом зупинилася й сказала:
– Тусько, понеси мій портфель трохи. А то у мене так руки болять. Будь ласка!
