Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович (читать книги txt) 📗

Василь Лисенко

НАКАЗ ЛЕЙТЕНАНТА ВЕРШИНИ

Розділ перший

АРХІВ СИВОЛАПА

Повінь, що вирувала в квітні, відійшла раптово. Ще звечора вода сягала вікон і руді хвилі раз у раз стукали прив'язаними віконницями, а вранці на городі та в саду лишилися неглибокі озерця, в яких хлюпотіло чимало дрібної риби. Якихось два-три роки тому Юрко з нетерпінням чекав такої пори, щоб половити рибу. Тепер на сходці староста оголосив наказ коменданта, що тих, котрі без дозволу німецьких властей ловитимуть рибу, шмагатимуть нагайками. Люди ловили, але вночі, коли поблизу не було поліцаїв. Село, ще восени обібране фашистами, голодувало, жило на самій картоплі. Давалася взнаки нестача солі. Зрідка приходили в село міняльники з Києва, просили за склянку фунт сала або пуд картоплі.

Відходила повінь — люди поверталися до своїх домівок, топили печі, просушували житла. Повернулися й Берегові. Спали на горищі, чекали, поки протряхне відсиріла хата, висохне скособочена, перехняблена піч. Мати вранці і ввечері топила її, а потім побілила хату, вимила стіл, лавки, мисник.

Юркові теж вистачало роботи — виносив з повітки дрова і, поскладавши їх у високі «колодязі», просушував на вітрі, на сонці.

Настала неділя. Комендант Штарк дозволив людям в цей день не працювати. Виступаючи на сходці, він наказав у неділю ходити до церкви, молитися богу, вчитися терпінню та покорі. До церкви люди не поспішали, бо треба було поратися на своїх власних городах — вивозити гній, копати грядки.

Увечері Юрко вирішив провідати Вовку. Позавчора зустрілися на вулиці, і Вовка сказав, що знає щось цікаве, але не встигли поговорити, бо хлопець поспішав на поле. Там розкопали кагати, треба було перебирати примерзлу картоплю.

Голова так званого громадського господарства, створеного гітлерівцями, Саченко не заперечував, щоб люди брали собі мерзлу. Жінки терли її, робили крохмаль, з якого пекли млинці.

Юркові не давала спокою Вовчина таємниця. Той не звик обманювати, не вміє він вигадувати небилиці. Він натякав на схованку в крамниці, казав, що припаси самі до рук просяться і проґавити таку можливість не можна.

Юрко був певен, що потикатися туди небезпечно, — поряд поліція. Помітять «бобики», так у селі називали поліцаїв, пристрелять або впіймають і відшмагають батогами.

Хлопець вийшов на ґанок, глянув на високі «колодязі» дров, усміхнувся. І тоді рипнула хвіртка, на подвір'я зайшла висока жінка — сільська лікарка Оксана Василівна Потужна. Вона була одягнена в зелене пальто, на ногах гумові боти, голова запнута легкою сірою хусткою, з-під якої вибивалося пасмо русявого волосся. Раніше у лікарки сині привітні очі завжди промінилися ласкавістю та добротою.

Юрко глянув на гостю, помітив, що вона схудла, змарніла. Привітався, запросив до хати. Лікарка зронила заклопотано:

— Ніяк не могла до вас дістатися — на вашій вулиці справжнє море розлилося.

— Мати вас недавно згадувала, казала, що давно не бачила.

— Зачекай хвилинку, — прошепотіла Оксана Василівна, — мені з тобою поговорити треба. Вершина наказав, щоб ти сьогодні обов'язково прийшов о першій годині ночі до Мавриного дуба.

Обличчя в Юрка проясніло.

— А ви, Оксано Василівно, давно його бачили?

— Недавно.

— Як він там?

— Заклопотаний дуже. Фашисти оточують Васильківські Дачі. На минулому тижні була велика облава. Цілий день тривав бій.

— Партизани відбилися?

— У Білорусію відійшли! Прорвалися, вийшли з оточення… Як ви тут пережили велику воду? Такої повені я ще ніколи не бачила! Півсела Прип'ять затопила, — увійшовши до хати, заговорила лікарка.

Мати сиділа за столом біля відчиненого вікна, уважно дивилася на гостю, ніби намагалася проникнути в її думки, збагнути, чого завітала Оксана Василівна. Завжди спокійна, врівноважена, мати ніколи не поспішає, не метушиться, говорить поволі, ніби обмірковує кожне слово.

— У діда Захарка переживали повінь, — відповіла мати, — а Юрка лишили на господарстві. А ви, Оксано Василівно, як себе почуваєте? Чомусь змарніли… Чи, бува, не хворіли?

— Лікарі не мають права хворіти, — жартома озвалася гостя, зняла з голови хустку, пригладила рукою непокірне русяве волосся, підійшла до дзеркала, пильно глянула на себе, — це я збагнула, як тільки почала працювати. Приїхала я у ваше село, викликали мене до хворого аж на Новоселицю. Тоді теж весна була. Промочила ноги, застудилася, злягла. А в цей час прийшла у лікарню стара бабуся, питає доктора. Санітарка й відповідає: «Нема її, хворіє». — «Як це хворіє,— здивувалася бабуся, — доктор же! До такої лікарки і звертатися не варто!» З тих пір і стараюся не хворіти. А тепер мене цілий місяць пропасниця трусила.

— Пропасниця? — здивувалася мати. — Чого це вона до вас причепилася? Давно про неї не доводилося чути. А мені ніхто й не сказав, що ви хворієте. Якось санітарку питала, вона й слова не зронила про пропасницю.

— І я нікому не казала, бо сама на себе хворість накликала. На собі вирішила випробувати дідове зілля.

— Яке?

— Пила я, Маріє Федорівно, білу траву.

— Навіщо? То ж отрута, може всю душу з людини витрясти! Навіщо ж ви пили?

— Не вивчене воно і не досліджене. Нема про нього згадки в жодному посібнику для лікарів. От я й вирішила переконатися, що шкоди від нього особливої немає,— стомлено відповіла лікарка, — потрясе людину, висипка на шкірі з'явиться, шлунок поболить та й усе. Краше таке лихо, ніж їхати на фашистську каторгу.

— Звісно, краще, — погодилася мати. — Кому на каторгу хочеться? А хіба знову будуть в Німеччину людей забирати?

— Комендант оголосив, що через місяць почнеться… З району вісімсот чоловік, а з нашого села сорок. — Лікарка важко зітхнула, дістала з брезентової сумки невеличкий конверт: — Страшна для наших людей Німеччина. Я вчора була в районі, дали мені в бургомістраті лист, адресований Марині Чемерді. Їй дочка Катя з Німеччини написала. А лист і віддати нікому. Марина ще восени померла — поліцай прикладом по голові ударив. Так я й прочитала цей лист. І ви послухайте, почуєте, що нашим людям доводиться переживати на чужині.

Мати встала з-за столу, відчинила двері до кімнати, покликала:

— Галю! Лесю! Галино Іванівно, ідіть сюди, тут Оксана Василівна лист від Каті Чемерди принесла.

Увійшли Галя, Юркова сестра, Леся та її мати Галина Іванівна. Привіталися з лікаркою, з сумом глянули на жовтуватий аркушик паперу, який вона тримала в руках.

Лікарка присунулася до вікна, почала читати глухим тремтячим голосом:

— «Добрий день, матусю моя рідненька! Пишу тобі листа з Німеччини. Я працюю на фабриці. Виходимо на роботу, як починає світати, а повертаємось, як стемніє. Моїй подружці з Чорнобиля, Марині, «пощастило». Поїхала в гості до дядька Федора. Там їй буде легше. Це вже п'ята дівчина виїхала з фабрики останнім часом. За мене, мамо, не турбуйся! Не я перша, не я й остання. Передай усім моїм подругам привіт, розкажи, як п'ять наших дівчат зустрілися з дядьком Федором. Мамочко, кажуть, ніби з дому можна прислати на рік одну посилку. Якщо це правда, вишли мені часнику і цибулі. У мене хворі ясна, хитаються зуби. Вишли невеличку гілочку з моєї вишні, хай вона тут нагадує мені про тебе, про рідну землю. Учора мені сповнилося сімнадцять років. Прощай, моя матусю, бережи себе. Як зустрінеш татка, дай йому прочитати мій лист. Передаю і йому великий привіт. Дуже скучаю за тобою, за рідною землею. Прощай, мамо, твоя Катя. 5 лютого 1942 року».

Лікарка дочитала листа, обережно згорнула його, засунула в конверт, поклала в сумку, сказала зажурено:

— Дядько Федір — це брат Катиної матері. Він загинув, як фашисти бомбардували переправу, — осколок у голову влучив. От дівчина й пише, що її подруги поїхали в гості до дядька Федора. Треба рятувати наших людей від страшної каторги. Краще вже тут загинути, ніж там, на чужині, від голоду та побоїв конати!