До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод Зиновьевич (первая книга TXT) 📗
— Що ви?! — підхопив Вітасик. — Не бійтеся.
— Ми… — Женя заперечливо похитав головою.
— Та вже нікуди не дінешся, — зітхнув капітан. — Справа ускладнюється тим, що, дізнавшися, мабуть, про наш приїзд, Дармовис разом із Шуриком поквапливо зірвався вчора й поїхав кудись машиною. Не додому, бо дома його нема. А збирався ночувати на дачі.
— Точно! Збирався! — вигукнув Женя.
— Шурик про це якраз говорив: «Тато збирається сьогодні ночувати», — вигукнув Вітасик.
— От бачите, — похитав головою Степан Іванович. — Снаряди лягають все ближче, як каже Анатолій Петрович. А що за хлопець ваш Шурик?
Женя й Вітасик перезирнулися.
— Я не знаю… — знизав Женя плечима.
— Нормальний, по-моєму, — сказав Вітасик.
— Не фантазер? Не вигадник?
— Та ні! Який там фантазер! — Женя махнув рукою. — Навіть коли треба, збрехати не вміє. Як уроку не вивчить, одне й те саме плете: «Мама захворіла, в аптеку бігав».
— А чого ви питаєте? — поцікавився Вітасик.
— Ну… міркую просто, фантазую… Про те, як Нолик однією рукою залізобетонний блок переставляв, він вам сказав? Ви ж самі не бачили?
— Не бачили, — погодився Женя.
— То, може, цього й не було? Вигадка.
— А для чого? — спитав Вітасик.
— От давайте поміркуємо разом… А що як Шурик і Нолик з однієї, так би мовити, компанії? І мета їхня, ну, не зовсім їхня, а тих, хто їх інструктує, в тому, щоб відвернути увагу слідства від крадіжки в особливо великих масштабах. Спрямувати слідство на манівці. Щоб устигнути сховати кінці у воду. От чого Нолик звернувся саме до вас? Чого? Випадково? Не думаю… Шурик знає, що ви знайомі зі мною? Знає. Весь клас знає. А я веду справу крадіжки у магазині, де працює його тато. Не будемо ігнорувати цього факту. Ставка на те, що ви обов’язково розкажете мені…
— Але хто такий Нолик? — спитав Женя.
— Цього ми поки що не знаємо. І це обов’язково треба з’ясувати. От чого він з’являється саме на кладовищі біля склепу, яким ви цікавитеся, бо там підземний хід і вам дуже кортить розгадати таємницю монастирських підземель?
Хлопці почервоніли.
— Ви вважаєте, що все це пов’язано між собою? — пробурмотів Женя.
— Я поки що міркую, фантазую разом із вами. А вважати будемо, коли матимемо факти, докази. І перш за все, мабуть, треба обстежити підземелля.
— Ой! — прохопився Женя.
— Ми б… нам… — благально глянув на капітана Вітасик.
— Стривайте, я ще сам не маю транспорту. Моя машина в ремонті, службові всі в розгоні, — Степан Іванович зняв трубку і вже набирав номер. — Алло! Капітан Попенко? Здоров, Толю!.. Ти вчора говорив, якщо буде крайня потреба, я можу… Так от, здається, така потреба виникла… У мене зараз хлопці Женя й Вітасик. Так-так, по-моєму, знову неймовірний детектив. Вони просто запрограмовані на різні неймовірності… Я буду тобі дуже вдячний… Чекаю…
— Ну що? — з надією спитав Женя.
— Капітан Попенко обіцяв виручити. Правда, він трохи порушує дисципліну. Та в нього зараз запарки нема, справи посуваються успішно, швидше ніж унормовано, може собі дозволити… Але, хлопці дорогі!.. А що ж будемо робити з вашими батьками? Де дозвіл на відрядження? Без батьківських віз нічого не буде. Це, хлопці, не жарти, це кримінальна справа.
— Степане Івановичу! — приклав руки до грудей Женя.
— Подзвоніть! Будь ласка! — скривився Вітасик.
Капітан примружився, зітхнув і взявся рукою за телефон. Із Жениним татом домовилися досить швидко.
Він був у курсі справи і тільки попросив, щоб Женя поки що мамі нічого не говорив — не хвилював даремно.
А от з Вітасиковим татом зв’язатися довго не могли. Він не брав трубки. Капітан хотів подзвонити мамі, але Вітасик грудьми кинувся на телефон:
— Ні-ні! Ні в якому разі! Мама не пустить! Нізащо! Після того мого зникнення, після тієї історії з Граціанським… Ні-ні! Тільки татові.
Нарешті Степан Іванович додзвонився до Віталикового тата, і після тривалих пояснень і переговорів дозвіл було одержано. Як тепер кажуть, рейтинг капітана Горбатюка у батьків був високий.
І тільки Степан Іванович поклав трубку, як двері кабінету рвучко відчинились і зайшов капітан Попенко:
— Привіт, хлопці!.. Ну що — по конях?.. Спершу заїдемо, Стьопо, на автовокзал, віддамо гроші, а тоді — на курс!
Розділ XVII
«Тато не винен! Це все Ангел!»
Але вийти з кабінету вони не встигли. Задзвонив телефон. Степан Іванович зняв трубку:
— Капітан Горбатюк слухає!
І враз без привітання, без звертання почув відчайдушне хлоп’яче:
— Тато не винен! Це все Ангел! Ангел!
— Який Ангел? — здивовано спитав Горбатюк.
— Той, що у «Центральному» співає. Але я вам нічого не говорив, — хлопчик схлипнув і поклав трубку.
— Ти вже й з ангелами балакаєш? — усміхнувся капітан Попенко.
Степан Іванович переказав щойну розмову.
— Та-ак! — зосереджено насупив брови Анатолій Петрович. — Снаряди лягають все ближче. Знову «Центральний». Значить, і Боря… А відтак і Дармовис…
— Це Шурик дзвонив! — вигукнув Женя.
— Схоже, — погодився капітан Горбатюк. — Треба негайно розшукати того Ангела.
— Якщо він іще не в небесах! Не летить міжнародним рейсом, — сказав капітан Попенко.
— В усякому разі встановити його особу необхідно.
— Авжеж.
— Доведеться розділитися. Ти з хлопцями гайнеш у Троянду, у Завалійки. А я… Тільки під землю сам не лізь. Підключи місцеві кадри, старшого сержанта Бодню, ще когось…
— Звичайно.
І тут знову задзвонив телефон.
— Алло! Степане Івановичу! Слава Богу, ще не поїхали… Це Григорій Тарасович Дорошенко, тато Вітасика.
— А-а, здрастуйте-здрастуйте, Григорію Тарасовичу.
— Я вас прошу, візьміть і мене, якщо можна. Все-таки хлопці… У мене якраз є можливість. Може, я вам і в пригоді стану.
— Ви знаєте, ваше прохання дуже доречне. Бо я поїхати зараз не зможу. Анатолій Петрович, я думаю, з задоволенням скористається з вашої пропозиції. Передаю йому трубку.
— Григорій Тарасович! Я вас вітаю! — весело загукав у трубку капітан Попенко. — Знову доля зводить нас в одну оперативну групу. Дуже радий. Кажіть адресу, зараз за вами заїдемо.
…Ресторан «Центральний» щойно відчинився. Відвідувачів майже не було.
Побачивши капітана Горбатюка, Боря Ультразвук зблід і втягнув голову в плечі.
— Ви сьогодні з музикою? — привітавшись, спитав капітан.
— З… з музикою, — прошелестів Боря.
— Ангел співає?
— Ангел?.. — ледь чутно, самими губами перепитав Боря.
— Ангел, — кивнув капітан.
— Ні! — якось панічно заперечливо похитав головою Боря.
— Чому?
— А… а він у нас уже не працює.
— Як? Давно?
— З… з учорашнього дня.
— Чого раптом?
— Не знаю. У лабухів спитайте. Он якраз на сцені Льова Левандовський з апаратурою возиться.
Керівник оркестру Льова Левандовський скривив, опустив губи і підняв брови:
— Ангел? Звідки я знаю? Нічого я не знаю. Мав учора бути й не був. І нікого не попередив. Я гадаю, щось «серйозне». Яка-небудь краля з бабками. Ангел — це ж король.
— Король?
— Козирний! А ви його що — не бачили?
— Ні.
— Га! То що з вами говорити! Рембо! Супермен!
— І добре співає?
Льова зам’явся:
— Ну… Співає… Під фанеру.
— Під фанеру?
— Ну, під фонограму. Але так натурально. Ви б ніколи не сказали. Артист!.. До речі… Між нами, дівчатами… Ви тільки нікому не кажіть… фанера навіть не його… Я навіть не знаю чия… Хтось йому «плюс» записав.
— Яке його справжнє прізвище?
— А як ви догадалися?.. Авжеж — хто б став слухати Васю Рябошапку! А так — Ангел Богов. Усі думають, що він болгарин.
У відділі кадрів капітан уважно розглядав анкету.
Рябошапка Василь Степанович. 1973 року народження. Золотоноша. Освіта середня. ПТУ. Працював слюсарем, сантехніком, кочегаром, у трудовій книжці пропуски. Останній запис півтора року тому. Сантехнік… І раптом — соліст ансамблю під керівництвом Льови Левандовського.
