Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
— Самі, — підтвердив Генка.
— Ну от, а то фабричний, справжній, їх виробляють в Італії. Якщо хочете, я попрошу на певний час, ви послухаєте, може, скопіюєте щось.
— Спасибі, ми спробуємо свій, — відповів Миша.
— Бажаю успіху, — сказав Навроцький.
11
Той же комод, вкритий білою серветкою з мереживною оборкою, квадратне дзеркало з зеленою пелюсткою в кутку, моток ниток, простромлений довгою голкою, старовинні фотографії в овальних рамках з тисненими золотом прізвищами фотографів. Мало що змінилося в цій кімнаті. Тільки замість широкого ліжка з гіркою подушок стояли дві вузькі койки: одна, відгороджена завіскою, для тітки, друга для Генки. На маленькому столику в кутку — детекторний приймач, пачки тонкого шнура в білій обмотці, шурупи, гайки, гвинти, викрутка.
Генка приєднав антену до приймача, надів на голову навушники і, обережно доторкаючись вістрям голки до камінців, намагався спіймати яку-небудь станцію. З навушників долинали шипіння, хрип, свист. Генка поклав навушники в склянку. Крізь хрип і свист долинув далекий глухий голос:
«З Парижа передають: уряд Пенлеве-Бріана-Кайо порушив в палаті депутатів питання про довір'я…»
— Ну що? — тріумфуюче запитав Генка.
— Чудеса!
— Краса!
Однак знову хрипіння, свист, тріскотіння і шум…
— Дарма, — сказав Генка, — працюватиме не гірше італійського.
— А ти його бачив, італійський? — запитав Славка.
— Розповідав тут один тип, Валентин Валентинович, навіть пропонував. Даремно ти, Миша, відмовився. Була б хоч користь від непмана.
— Він не непман, а агент по постачанню.
— Їх сам чорт не розбере! Глянь на костюм, галстук, лаковані черевики.
— Ти примітивний соціолог, — зауважив Миша, — для тебе одяг головна ознака класової приналежності.
— Більше того! — підхопив Генка. — Ознака його психології. Людина, що підносить у культ лаковані черевики, пуста, мов барабан.
— Культом можуть стати й стоптані чоботи.
— Просто в мене інших нема.
— Можливо, Валентин Валентинович не такий уже й поганий, — втрутився Славка. — Тоді з Вітькою інший би побоявся встрявати, а він вийшов і сказав правду.
— Це так, — погодився Миша, — і все ж… Прилизаний, солодкий, обхідливий…
— Комерсант, він і має бути обхідливий.
— Зимін наказав затримати його вагон, а Красавцев відправив. Потім я їх бачив разом у ресторані. В чому суть оборудки?
— Дає Красавцеву в лапу, а той якнайшвидше відпускає йому товар, — пояснив Славка.
— Спокійно ти про це говориш…
— А що?! Стогнати, лементувати, посипати голову попелом? Тільки сліпий не бачить, що коїться. Хапають, деруть, таскають, дають хабарі, беруть хабарі. Дрібнота звалює все на чотири «у»: усушка, утруска, угар, убуток; крупняки стають мільйонерами на чотирьох «без»: безгосподарність, безвідповідальність, безграмотність, бездіяльність. Яке мені діло до Навроцького, до Красавцева, коли їх тисячі.
— Рано ти складаєш зброю.
— Просто я бачу трохи більше. Інший, знаєш, майданчик.
— Естрада для оркестру.
— Ти хочеш мене образити?
— Просто хочу сказати, що ресторан не такий уже високий майданчик для огляду життя.
— Тоді лишається додати, що я гнилий інтелігент.
— Не треба говорити за мене, — заперечив Миша. — Я можу сказати сам за себе…
— Будь ласка, говори!
— Охоче. Не слід власні злигодні перетворювати в барометр, у мірило життя всього людства. Тобі зараз кепсько, так, кепсько, важко. Та це не означає, що настав світовий потоп. Він ще не настав. Ти бачиш непманів, аферистів, хабарників, але життя — це не тільки ресторан «Ермітаж», життя значно більше, ніж ресторан «Ермітаж». І якщо купка паразитів, саме купка, обкрадає державу, розкрадає й розтягує народне добро, навряд чи можна бути байдужим.
Ця розмова рано чи пізно мала відбутися, її просто відкладали. Все ж Генка примирливо сказав:
— Думаю, що ви обидва неправі. Безумовно, ти, Славку, суб'єктивний. Неп — це тимчасово, і не можна так узагальнювати. Та й сушити голову над їхніми дільцями теж не варто. Нам у їхній комерції не розібратися, до того ж, є кому розібратися без нас. У нас свої завдання й свої обов'язки, ми ухиляємося від них, прямо скажу. Юра та Люда вештаються по ресторанах — хіба їм місце в радянській школі? А ми мовчимо, ми стоїмо осторонь. Вітька Буров розбещує учнів нашої школи, малолітніх, зважте, — ми знову осторонь, знову мовчимо.
— Їм цікаво з Вітькою, — сказав Славка, — він їх зачарував Кримом.
— Ти ба! У нього, у Вітьки, значить, романтика, а в нас нудна проза. Це ти хочеш сказати?
— Саме це, — підтвердив Славка.
— Ну, знаєш… Захищати Вітьку… — розвів руками Генка.
— А що такого? По суті, він не злий хлопець.
— Він гультяй! — сказав Миша.
— Не забувай, що в нього вдома, — нагадав Славка.
— Еге ж, батько алкоголік, це — виправдання?
— Не виправдання, а пояснення.
— Вітька Буров досить доросла людина, щоб відповідати за себе самому, а не ховатися за батька-алкоголіка, і не сидіти на материній шиї, і…
Генка перепинив Мишу:
— Тихше, тихше! Чуєте? Говорить Нижній Новгород…
12
Тільки-но Миша й Генка спустилися з даху, Вітька підійшов до антени:
— Що за фігура?
— Антена для детекторного приймача, — пояснив Фургон.
Вітька поняття не мав, що таке детекторний приймач, але показувати свою необізнаність не хотів, а тому зневажливо спитав:
— Ти звідки знаєш?
— Хлопці у школі роблять. Навушники надівають і слухають радіо.
— Нічогісінько вони не почують!
Так він висловив свою зневагу до авторів цієї витівки. Але сама витівка занепокоїла: вони вторглися в його володіння. Дах — його резиденція; комірчина — його спальня; горище — сховище всього, що збирають вони на Крим.
Першим спонуканням було зірвати дріт, зламати дивакуваті палиці, що стирчали над димарями й спотворювали дах.
Він цього не зробив. Миша й Генка з'являться знову, поставлять палиці, натягнуть дріт; вони не відступлять, Вітька добре їх знає, і якщо тут, на даху, почнуться бійки, то він зовсім його втратить.
Ці міркування свідчили про наявність у Вітьки здорового глузду. Проте відірвана з горищних дверей засувка викликала в ньому шаленство, він мало не вернувся на дах і не зламав їхньої чортової споруди. Та вулична, суто арбатська витримка перемогла й цього разу. Надто важливе для нього горище, щоб прийняти рішення, продиктоване бажанням помститися. Горище — його дім. Батьківський дім Вітька не любив, не любив батька-алкоголіка, набридли докори: коли працюватимеш? Коли зароблятимеш? А що він?! Стояв на біржі, черга на бронь підлітків велика, у ФЗУ не послали, в пекарню загнали, до чорта в зуби, на Розгуляй, з'являйся о п'ятій ранку. Ночувати йому в пекарні, чи що? Пекарня тісна, парка, брудна — прій! Полишив, вернувся на біржу, а йому: «Не хочеш працювати!»
З'їздить у Крим, погуляє, а потім влаштується на роботу, тільки на таку, що до вподоби. Завод, фабрика, щодня одні й ті ж мармизи — нізащо! Хотіла мати прилаштувати до чоботаря — спину гнути, підметки підбивати. Чоботар — остання людина: в кіно й то кричать на механіка: «Чоботар!», коли частини сплутає або показує догори ногами. Ось ліфти — це підходить. Приходив майстер, лазив на горище, в машинне відділення. Вітька ув'язався за ним. Майстер сказав: улітку ліфти лагодитимуть. Раніше електроенергії не було, через це не пускали, а тепер енергія є, а майстрів бракує. Ліфти старі, зношені, поламані, все розкрадено, ремонтувати треба, справа тонка, складна, а майстрів на всю Москву — один, два та й усі.
Вітька лазив з ним по горищах, показував троси, блоки, знав, де що лежить, майстер його підтримав: сказав: візьму в помічники, навчу, доглядатимеш за ліфтами. Налагоджувати ліфти — це те, що треба, це влаштовувало. В будинку шість під'їздів — шість ліфтів. Пустить ліфт — будуть люди підійматися, не пустить — хай тюпають пішки на восьмий поверх. Це надасть йому поважності. Вітьці хотілося бути поважним саме тут, у себе вдома. Прийдуть до нього: товаришу Буров, поладнайте, будь ласка, ліфт, не працює, не піднімається, або не спускається, або застряв якийсь чудій між поверхами — забава! Захоче — поладнає, не захоче — ні, не поладнає. І не треба тюпачити на завод, штовхатися в трамваї. Не тільки сам собі — всьому будинку хазяїн. Ключі від горища в кишені, на горищі — апаратна буда, ніхто не має права ввійти, всіх з даху прожене, покаже їм палиці з дротом, їхні антени й радіо! Сиди собі вдома; коли що треба, самі по тебе прибіжать. Після Криму ліфти були другою Вітьчиною мрією.
