Кораловий острів - Белентайн Роберт (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

РОЗДІЛ X

Обстеживши маленьку долину, ми були задоволені, бо знайшли там не тільки ті дерева, що росли в нашій долині, але й два чи три інші види. До того ж нам пощастило надибати цікаве овочеве дерево. Джек сказав, що це, мабуть, таро; він читав був у книжках, що остров'яни південних морів повсюдно харчуються його плодами. Ми також знайшли силу-силенну ямсу та інших бульб, що скидалися на картоплю. Вражені приємною несподіванкою, ми дякували долі, що вона закинула нас на такий родючий і настачений всілякими життєвими благами острів. І аж потім виявили, що наш острів, власне, нічим не відрізнявся від тисячі інших південних островів. Чимало їх були ще багатші й родючіші, та навіть коли ми дізналися про це, нам і на думку не спало ремствувати на свою долю.

Отож ми понапихали тими бульбами кишені, аби спожити їх за вечерею, про яку йтиметься нижче. Бачили ми також силу різних барвистих пташок і знову помітили сліди якоїсь тварини. Тим часом сонце схилилося до заходу, отож ми вернулися на берег і, пробравшися попід скелями, зайшли в сусідню долину. То була та сама долина, що, як я вже казав, перетинала весь острів. Вона була набагато ширша й мальовничіша за ті, що ми досі споглядали. Тут росли дерева найрозмаїтішої форми, височини й кольору; багатьох з них ми не бачили в інших долинах: потік у цій долині був більший, а грунт родючіший, ніж у Долині Розбитого Корабля, отож вона ще буйніше поросла лісом і травами. Деякі дерева мали темно-зелене лискуче листя, інші красувалися ясними теплими барвами, які вирізнялися на тлі блідої зелені, що панувала скрізь і всюди. Придивившись, ми розпізнали широкі темні верховіття хлібного дерева із золотими плодами, чисте сріблясте листя свічкового дерева і кілька видів, що дуже нагадували сосну, а серед них групами й поодинці здіймалися крони розлогих кокосових пальм, які похитували ошатними пір'ястими галузками ген-ген високо над рештою дерев, наче плем'я статурних велетнів, що стояли на варті, оберігаючи ці розкішні ліси.

Понімілі від захоплення, ми озиралися навколо, аж раптом Джек здивовано скрикнув і показав убік:

— Ось індійська смоківниця.

— А що таке індійська смоківниця? — спитав Пітер.

— Дуже цікаве дерево, як ти сам пересвідчишся, — відмовив Джек. — Тубільці називають його аоа, якщо я не помиляюся, і воно має одну дивовижну властивість. Та й здоровезне ж воно нівроку!

— Воно! — повторив Пітер. — Таж їх тут добрий десяток! Невже ти забув граматичні правила? Де ж твоя вченість, Джеку?

— Отже, ні, — відмовив Джек, — це одне дерево. Придивися краще, і ти сам переконаєшся.

І справді: те, що здавалося на перший погляд цілим гаєм, виявилося одним деревом. Воно мало світлу блискучу кору і ланцетовидне дрібне листя гарного жовтуватого кольору. Але диво полягало в тому, що гілки, відходячи горизонтально від стовбура, пускали донизу довгі паростки чи то волокна, які, сягаючи землі, вкорінювалися і вкривалися корою, точнісінько наче стовбур. Волокна тії спадали і з високих, і з низьких гілок, підтримуючи їх, мов природні колони; деякі з них були такі грубі, що на перший погляд здавалися справжніми стовбурами. Вони були різної величини і в різних стадіях розвитку — від товстих колон до мотузочок, які ще не встигли укоренитися, і рудих тоненьких ниток, що не сягнули землі і розгойдувалися з кожним подихом вітру. Одне слово, нам здалося, що якби тільки була змога, те однісіньке дерево розрослося б зрештою на весь острів.

Небавом по тому ми натрапили на інше цікаве дерево. А що його деревина, маючи незвичну будову, стала нам у неабиякій пригоді, то воно заслуговує на опис. То був розкішний каштан, але Джек не відав, як він зоветься. На ньому рясно вродило каштанів, і ми понабирали їх у кишені. Але найчудовіший був його стовбур. Він здіймався десь на дванадцять футів у височінь, не маючи жодної гілки, і був не дуже й грубий: навпаки, навіть затонкий, якщо зважити на височину дерева; зате стовбур той мав чотири або п'ять незвичайних ребер. Аби читач краще зрозумів, я попрошу його уявити, що до стовбура прибили руба п'ять дощок два дюйми завтовшки і три фути завширшки, що сягали від землі аж до гілок, і що ті дошки вкрилися корою дерева і зрослися з ним. Словом, вони правили за природні підпори, без яких стовбур не витримав би ваги крислатої крони. Тих каштанів була сила-силенна — і великих, і малих. Росли вони здебільшого над потоками.

Оглядаючи невисокий каштанчик, Джек цюкнув сокирою і відколов од підпори тріску.

Виявилося, що деревина міцна, проте колеться легко. Тоді він заходився рубати на повну силу і скоро відколов підпору прикро біля стовбура, спершу підрубавши її згори і знизу. Таким чином він переконався, що, в разі потреби, ми можемо дістати готові, наче попиляні, короткі дошки будь-якої ширини й товщини. Це було відкриття великої ваги, мабуть, найважливіше з тих, що ми зробили, відколи почали обстежувати острів.

По тому ми рушили назад до моря, збираючись отаборитися на березі, бо в лісі не мали рятунку від москітів. Дорогою ми доволі намилувалися птахами, що пурхали й виспівували навколо. Серед них ми зауважили гарненького папугу зеленої масті з синьою голівкою й червоним пір'ячком на грудях. Бачили також красивих горлиць і зграї голубів. Багато птахів були надзвичайно барвисті — переважно ясно-зелені, сині й пурпурові. Не раз ми пробували їх уполювати луком або пращею — не з мисливського запалу, а щоб дізнатися, чи їхнє м'ясо їстівне. Але нам ніяк не щастило, хоч разів зо два ми майже вцілили. Трохи згодом повз нас пролетіла зграя голубів. Я кинув навмання камінець із пращі у середину зграї, і мені поталанило: один голуб упав мертвий. Небавом по тому згори долинув гучний свист; задерши голови, ми побачили зграю диких качок, що летіли до берега. Ми простежили за ними, помітили, де вони сіли, пішли слідом і натрапили на прекрасне синє озеро завдовжки не більше як двісті ярдів, що потонуло в лісовій гущавині. На його гладенькій поверхні, де, як у дзеркалі, відбивалася кожна гілочка й кожен листок, плавали дикі качки всіляких порід, шукаючи поживу серед осоки й широколистого латаття, а понад берегом заклопотано снувало багато пташок, що скидалися на водяних курочок. Щойно ми виткнулися з гущавини, як уся та громада знялася в повітря, залопотівши крилами, йдучи край берега, ми зауважили, що в озері є риба, але яка саме — не відали.

Ми з Джеком вирішили пополювати на качок, а Пітерові загадали тим часом розпалити на березі вогнище. Півгодини ми пильно шукали тих качок, але так і не знайшли. Ми вже хотіли повертати, аж раптом нашу увагу привернуло дивовижне видовище — такого нам ще не доводилося бачити.

Ярдів за десять од нас росло розкішне дерево: можу сказати з певністю, що більшого на острові ми не бачили. Стовбур його був у діаметрі принаймні п'ять футів і мав гладеньку сіру кору; розлога крона поросла ясно-зеленим листям, серед якого звисали кетяги жовтих плодів, такі рясні, що аж гілля вгиналося від їхньої ваги. Плоди ті мали довгасту форму і, скидалися на сливу, однак були куди більші за неї.

Під деревом їх лежала сила-силенна, а між ними спало принаймні двадцятеро свиней — старих і молодих, великих і малих; очевидячки, спочивали після недавнього бенкету.

Ми з Джеком мало не зареготалися, дивлячись на здоровезних, гладких одоробал, що спочивали, рохкаючи й хропучи, серед своїх недоїдків.

— Ану, Релфе, — пошепки мовив Джек, — уклади-но в пращу камінь — та здоровий — і пусти в гладку свиню, що лежить до тебе задом. Я ж спробую встрелити он те порося.