Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗

Коровін знову потягнув носом повітря, але вже з деякою образою сказав:

— Як не пустить? Адже садиба державна.

Мишко поспішив його заспокоїти:

— От іменно. Щоправда, у графині є охоронна грамота на будинок як на історичну цінність. Чи то цариця Єлизавета тут жила, чи то Катерина Друга. І графиня всім тиче під ніс цю грамоту. Але ти сам зрозумій, якщо пустуватимуть усі будинки, в яких веселились царі і цариці, то де, цікаво, народ житиме? — І, вважаючи питання вичерпаним, Мишко сказав: — Ходімо, хлопці! Ми з Коровіним від самої станції мішки таскали. Тепер понесіть ви.

Генка радо вхопився за мішок. Але Славик, не рухаючись з місця, сказав:

— Бачиш, Мишко… Вчора Ігор і Сева…

— Ага, — перебив його Генка, опускаючи мішок, — я тільки хотів сказати, а Славик вперед виліз. Завжди ти, Славику, вперед вилазиш!

Потім він заканючив:

— Розумієш, яка справа, Мишко. Така, розумієш, справа… Як би тобі сказати…

Мишко розсердився:

— Чого ти тягнеш? Тягне, тягне… «Як би», «що б».

— Зараз, зараз… Так от… Ігор і Сева втекли.

— Куди втекли?

— Фашистів бити.

— Яких фашистів?

— Італійських.

— Дурниці ти мелеш!

— Прочитай сам.

Генка простягнув Мишкові записку. Вона була дуже короткою: «Хлопці, до побачення, ми їдемо бити фашистів. Ігор, Сева».

Мишко прочитав записку раз, потім удруге, знизав плечима:

— Дурниця якась!.. Коли це трапилось?

Генка почав плутано пояснювати:

— Вчора, цебто сьогодні. Вчора вони полягали спати разом з усіма, а вранці прокидаємось — їх немає. Тільки ось ця записка. Щоправда, мені вони ще вчора здалися дуже підозрілими. Надумали черевики чистити! Ніякого свята немає, а вони раптом черевики чистять… Смішно…

І він неприродно засміявся, запрошуючи й Мишка теж посміятися над тим, що Ігор і Сева надумали чистити черевики.

Але Мишкові було не до сміху.

— Де ви їх шукали?

— Скрізь. І в лісі, і в селі…

— Може, вони з жиганами злигалися? — сказав Коровін. — У нас, якщо хто втече, — значить, шукай жигана поблизу. Він підбив. І обов'язково в Крим тікають. Зараз усі в Крим тікають.

Мишко махнув рукою:

— Які тут жигани! Просто оці помічники всіх порозпускали. — І він зміряв Славика і Генку поглядом, що виражав найглибшу зневагу.

— При чому тут ми? — в один голос закричали. Генка і Славик.

— При тому! Раніше не тікали, от при чому!

Генка притиснув руки до грудей:

— Чесне благородне слово…

— Не треба твого благородного слова! — обірвав його Мишко. — Ходімо в табір!

Генка і Славик взяли на плечі мішки. Хлопчики рушили в табір.

Розділ третій

Садиба

Стежка, якою йшли хлопчики, петляла між ланами.

Генка торохтів без упину. Але розмовляти він міг, тільки розмахуючи руками. Мішок з книжками якось непомітно, сам собою знову опинився на плечах у Коровіна.

— Якщо вам навіть пощастить перебороти графиню, — патякав Генка, — то все одно організувати тут комуну, налагодити господарство буде дуже важко. Відверто скажемо — неможливо. В садибі нічого немає. Тільки один будинок. Реманенту ніякого. Ні живого, ні мертвого. Ні борони, ні сохи, ні плуга, ні воза. І думаєш, все це селянам дісталося? Нічого. подібного. Куркулі розтягли. Слово честі! Тут, брат, Коровін, такі куркулі, яких, можливо, більш ніде й немає. Ти собі уявити не можеш, що вони витворяють.

— А що?

— Ех ти, дивак! Адже ми сюди приїхали, щоб створити піонерський загін. А всі проти нас. По-перше, куркулі. По-друге, релігія. По-третє, несвідомість батьків: не пускають дітей в загін. Даємо спектакль — повно-повнісінько. Оголосимо після спектаклю збори — всі розбігаються.

— Справа зрозуміла, — глибокодумно зауважив Коровін.

— Атож, — підхопив Генка. — А самі сільські діти… Скільки в них забобонів! Тільки н розмов, що про нечистих і чортів. Попрацюй. тут з ними!

— Важко, значить?

— Нелегко, — скрушно підтвердив Генка. Але тут же хвалькувато додав: — Але ж ми і важчі справи вирішували. Якщо треба організувати — значить, організуємо. Ось книжечки їм привезли, — він торкнув рукою мішок, який замість нього ніс Коровін, — спектаклі ставимо, в лікнепі працюємо, ліквідуємо неписьменність. Побачиш, ми тут найперші організуємо піонерський загін. Правда, Мишко?

Мишко нічого не відповів. Він мовчки простував дорогою і думав про те, як невдало починається його робота в ролі вожатого загону. Першого ж дня зникли два піонери. Куди вони поділись? Без грошей, без харчів далеко не втечуть. Але мало що може трапитися з ними в дорозі. Можуть і в лісі заблукати, і в річці утопитися, і під поїзд попасти… Така неприємність!

Повідомити батьків чи не треба? Мабуть, не варт. Навіщо даремно хвилювати? Адже все одно втікачі знайдуться. А батьки всіх збудоражать. Піднімуть на ноги всю Москву. Клопоту не збудешся. В школі, в райкомі тільки й розмов буде, що про цю пригоду. А на селі вже, мабуть, пускають плітки, що піонери втікають, отже, не треба посилати дітей в загін. От що накоїли Ігор і Сева… Підірвали авторитет загону. Загін цілий місяць працював у таких важких умовах, і на тобі!

Ці його невеселі думки перебив Генчин вигук:

— А от і садиба!

Хлопчики зупинились.

Перед ними, високо на горі, в гущавині дерев стояв двоповерховий поміщицький будинок. Здавалося, що на ньому кілька дахів і багато димарів. Велика півкругла веранда, обгороджена бар'єром з білих кам'яних стовпчиків, розділяла будинок на дві рівні частини. Над верандою височів мезонін з двома вікнами по обидва боки і нішею посередині. До будинку, перетинаючи садок, вела широка алея, спочатку рівна, земляна, а потім у вигляді пологих кам'янистих східців, які поступово переходили в кам'яні сходи, що двома крилами огинали веранду.

Генка прицмокнув язиком:

— Красиво?

Коровін шумно потягнув повітря.

— Господарство — ось що важливо!

— А господарства там ніякого немає, — запевнив його Генка.

Справді, садиба була занедбаною. Садок заріс. Лавочки вздовж алей були поламані, велика гіпсова ваза на клумбі розбита, ставок покрився отрутно-зеленастою тванню. Все здавалося мертвим, похмурим.

І тільки тоді, коли хлопчики заглибились у садок, дзвінкі дитячі голоси порушили цю гнітючу тишу…

За поламаною огорожею на галявині біліли палатки. Це і був табір. Діти бігли назустріч хлопчикам. Попереду — Зіна Круглова. На своїх товстих, коротких ногах вона бігала швидше за всіх…

Розділ четвертий

Загін

Власне кажучи, тут був не весь загін, а лише п'ятнадцять найстарших дітей. Серед них дев'ять комсомольців. Решта мали вступити в комсомол восени. Але називали вони себе загоном, а як же інакше?

Три палатки стояли під деревами навколо лужка. Посередині височіла щогла, на якій майорів у повітрі прапорець. Збоку горіло вогнище. На двох триніжках лежала вже добре обгоріла палиця. Біля вогнища поралися чергові, готували обід. Дуже пахло підгорілим молоком.

— Усе гаразд, — швидкою скоромовкою доповідала Зіна, — листа червоноармійцям надіслали, заняття в лікнепі вчора провели. Прийшли вісім чоловік замість дванадцяти. А про Ігоря і Севу вони, — Зіна кивнула на Генку і Славика, — вже, мабуть, тобі розповіли.

При згадці про Ігоря і Сову діти загаласували. Всіх перекричав Борка Баранов. Вій ніяк не ріс, і його, як і раніше, називали Бечкою. Але він став неабияким борцем за правду, йому здавалося, що коли б не він, Бечка, то в світі запанували б неправда і несправедливість. І він голосніше за всіх закричав:

— Вони втекли через Генку!

— Що ти брешеш, Бечка нещасний! — обурився Генка. Але Мишко наказав Бечці розповідати.

Як завжди, коли він боровся за правду, Бечка почав дуже урочисто.

— Я розповім усю правду. Мені нема чого перебільшувати і вигадувати.