Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
— Іншим разом одірву й голову, — пообіцяв Вітька й рвучно смикнув рукою донизу.
Фургон вивільнився од залізної Вітьчиної хватки, але було таке відчуття, ніби в нього відірвали носа, і Фургон не зміг стримати сліз.
Вітьчину владу було доведено дією і захищено від зазіхань Шаринця. Та, коли Вітька карав Фургона, в дворі з'явився Миша Поляков, як завжди, в шкірянці, з якої він давно вже виріс; під нею на сорочці виднівся комсомольський значок КІМ.
— За що ти його?
Вітька лінькувато підвівся, побавився фінкою.
— А тобі що до того?
Юра дав довідку:
— Миша Поляков, комсомольський активіст… Як це в них там називають… Секретар осередку чи голова учкому — я на цьому кепсько розуміюсь.
— Сильний, певно, хлопець, — зауважив Валентин Валентинович.
— Вітька сильніший.
— Сильніший той, хто сміливіший.
— Миша сміливий тільки на зборах, — сказав Юра.
Вітька бавився фінкою.
— Ну що? Міліцію покличеш? Біжи клич, а то не встигнеш. Арци — і в воду кінці.
«Арци — і в воду кінці» означало у Вітьки вищий ступінь погрози.
— Сховай ніж!
— Так і сховав…
Раптовим ударом Миша вибив фінку з Вітьчиної руки й наступив на неї ногою. Вітька кинувся на Мишу, вони зчепилися, не даючи один одному дотягтися до ножа.
Ніж підняв Саша Панкратов, у дворі його називали Сашка-Фасон, не тому, що фасонив, а тому, що був вродливий: чорнявий хлопчик з червоним піонерським галстуком. Було ясно, що він не віддасть Бурову фінку.
Підійшли чоловіки, розборонили тих, що билися. Вітька намагався вирватися, але його тримали міцно. З вікон виглядали мешканці, в дворі зібралася юрба. Вибігла мати Фургона — Ольга Дмитрівна Зиміна, миловида жінка з ніжним обличчям.
— Андрюшо! Що він з тобою зробив? Ніж! Коли це припиниться кінець кінцем?
Поява міліціонера зібрала ще більше глядачів. Міліціонер забрав у Саші фінку.
— Чий ніж?
Усі мовчали, підкоряючись законам двора: побитися — одне, підвести — інше.
— Твій? — запитав міліціонер у Вітьки.
— Нехай хлопці скажуть, — відказав Вітька.
Білка показала на Мишу:
— Його фінка, він хотів Вітьку порізати.
— Не бреши! — крикнув Саша Панкратов. — Вітьчин ніж. Скажи, Фургон, скажи, Шнира, чий ніж?
Шнира і Фургон мовчали.
— Які, все-таки, мерзотники! — обурився Валентин Валентинович і встав з підвіконня.
— Начхати! Нехай самі розбираються, — сказав Юра.
— Ну, знаєш… Я тебе не розумію!
Валентин Валентинович звісився з вікна:
— Товаришу! Я все бачив, зараз спущусь.
Через хвилину він стояв у дворі, спокійний, викликаючи довір'я, показав на Вітьку:
— Ніж його, він ним розважався, між іншим, досить необережно, мордував хлопчика. А цей хлопець, — він показав тонким пальцем на Мишу, — заступився… — Потім обернувся до Зиміної:— Якщо не помиляюсь, за вашого сина.
— Атож, — сказала Ольга Дмитрівна. — Вітю! Ти ж уже великий. Хіба Андрій тобі товариш?
— Що скажеш? — запитав міліціонер у Вітьки.
Вітька мовчав, злобливо поглядаючи на Мишу.
— Негаразд, дівчинко, брехати, некрасиво, — сказав Валентин Валентинович Білці.
Міліціонер опустив ніж у сумку.
— Розберемось, ходімо!
І разом з Вітькою рушив до воріт.
— Дякую вам, — сказала Ольга Дмитрівна Валентинові Валентиновичу.
— Мадам… Громадянко… Я просто сказав правду.
3
Валентин Валентинович повернувся до себе, на четвертий поверх.
— Голубе, — сказав він Юрі, — ти виявився не на висоті. Ти побоюєшся Альфонса Доде? До речі, прізвисько йому не пасує.
— Я його не боюся, — зашарівся Юра, — але Миша ненавидить мене, як буржуя; якби я втрутився, він би розцінив це як підлабузництво. За нього не турбуйтеся: йому не потрібен ні ваш захист, ні мій.
— Правду треба захищати скрізь, завжди й повсюдно. — Валентин Валентинович усівся в крісло й закурив тонку цигарку. — Щодо Альфонса, то він закінчить в'язницею. Тиняється в дворі з фінкою, дорослий парубійко!
— А куди йому податися? В комсомол? Позіхати на зборах?
— Ти теж не комсомолець.
— І що мене жде? В інститут не приймуть: не робітник, не син робітника.
— Приймають і не робітників. Твій батько — лікар, вступай до медичного.
— Длубатися в чужому сопливому носі?
— Що ж тебе приваблює? — й собі запитав Валентин Валентинович.
— Кіно.
— Є здібності?
— В кіно потрібен зовнішній вигляд.
Валентин Валентинович окинув оцінюючим поглядом Юру.
— Зовнішність у тебе є.
— Один кінорежисер, татків пацієнт, обіцяв узяти мене на зйомки.
— Чудово! Будеш радянським Рудольфо Валентіно або Дугласом Фербенксом.
— Вів почне знімати нову картину через рік, — знічено проказав Юра. — Що я робитиму після школи? На фабрику?
— До речі, чому ваша школа так зв'язана з фабрикою?
— Проходимо виробничу практику — два дні на тиждень, дістаємо «трудове» виховання, навіть пишемо дипломні роботи, майже як у вузі. З нас готують щось на зразок статистів. Така нудота!
— Даремно нехтуєш цим, — сказав Валентин Валентинович, — інші після школи йдуть на біржу праці або в чорнороби. А ти одразу дістаєш фах.
— Мені потрібна незалежність.
— Професія актора тобі її дасть?
— До певної міри.
— Помиляєшся. Незалежність дається тільки цими…
Валентин Валентинович поворушив пальцями, ніби перебираючи монети.
— Але де їх узяти?
Валентин Валентинович загасив цигарку в попільничці, пройшовся по кімнаті, чистій, порожнюватій, з фотографіями коней на стінах.
— Треба починати з невеликого. Хто я такий? Уповноважений товариства «Друг дітей». Раніше я розповсюджував лотерейні білети, листівки, значки, підіймався сходами, стукав у двері, несвідомі громадяни зачиняли їх перед моїм носом. І все-таки мені вдавалося декого переконати. Зваж, яку гуманну роль я виконував: допомагав нещасним, голодним крихіткам і пробуджував у людей жалість. Тепер заготовляю мануфактуру для наших підприємств, прибуток від них іде знову ж таки на допомогу безпритульним дітям. Раз на місяць одержую свої проценти. Рокфеллер має більше, але я ситий, одягнений, взутий. — Він випростав ногу й показав лакований черевик «джиммі». — Роблю свої гроші й думаю, як би зробити їх більше.
— На лотерейних білетах? На відвантаженні мануфактури?
— Друже мій! Гроші роблять на всьому. Неп! Цигарки «Іра» — не все, що зосталося від старого світу. Воруши звивиною, як пишуть у журналі «Смехач». Життя з ходу дає шанс — не проґав його. Приживися на фабриці. Вийде з режисером — підеш у Дугласи Фербенкси. Не вийде — заробиш виробничий стаж і вступиш до вузу. До речі, яка в тебе тема?
— Облік на складі, — гидливо відказав Юра.
— Чудова тема! — вигукнув Валентин Валентинович. — На складі ти станеш діловою людиною, вивчиш тканини. Вельми актуальна проблема! За десять років люди обносилися, ринок вимагає мати…
— Мати? Що це таке? — запитав Юра.
— Мата — мануфактура мовою контрабандистів, цим терміном користуються й комерсанти, — пояснив Валентин Валентинович. — Які назви! Амарант, бельфанс, туаль-д-ете, канбера, віола-макміно… Тільки заради самих назв я пішов би працювати на склад, слово честі!
— Ви говорите про фабрику з таким ентузіазмом, як Миша Поляков на шкільних зборах про світову революцію, — посміхнувся Юра.
— Ну що ж, з усіх, кого я бачив сьогодні, Миша Поляков сподобався мені найбільше.
— Ви його мало знаєте, — спохмурнів Юра.
4
Наступний день був «фабричний» — учні проходили виробничу практику. З блокнотом і олівцем Миша стояв на фабричному подвір'ї коло залізничної вітки. Вантажники носили у вагони паки з мануфактурою.
