Вітряк - Чернишев Славчо (электронная книга txt) 📗
Співробітник стомлено подякував Максимові, попередив, щоб той зберігав у таємниці їхню розмову, і признався, що каву ще не знайшли. Слідство над запідозреними рибалками досі не дало ніяких наслідків. Можливо, ці люди й зовсім невинні і контрабандистів треба шукати десь в іншому місці. Найімовірніше, десь у великому портовому місті. Максимові захотілось похвастатись, але він знову стримався. Все-таки потрібні факти. Факти, а не безпідставні сумніви.
— Хлопцям можна розповісти? — запитав він.
— Можна, звичайно. При умові, що вони мовчатимуть.
— Не турбуйтесь! — палко запевнив Максим, потиснувши протягнену йому руку, й пішов додому, збентежений і невдоволений сам собою, — адже він приховав те невелике, що, можливо, навело б на якийсь слід досвідченішого від них розвідника.
На вулиці він зустрівся з інженером Кириловим і матір'ю Саша, які щойно приїхали рейсовим недільним катером. Максим одвіз їх дядьковим човном до дачі.
Вілла дуже сподобалася гостям. Але Сашова мати однак була невдоволена: не давало спокою те, що хлопці живуть без нагляду. Вона поділилась своєю тривогою з інженером, і той її заспокоїв. Дорослі вже, нехай, мовляв, звикають до самостійного життя. Звичайно, він нічого не сказав про те, що повідомив йому Максимів батько. Бай Нако розповів усе своєму братові. Вибравши зручний момент, інженер поговорив з Андрієм про каву і зрозумів, що хлопці безуспішно займалися цією історією і що захоплення пройшло. Він попередив сина, щоб були обережні в своїх висновках і якщо виявлять щось істотне, то хай негайно повідомлять міліцію, бо інакше можна заварити кашу, від якої буде одна шкода і батьківщині і їм самим.
Цей день хлопці згаяли, та в них уже й не було бажання стежити ні за ким. Максимове повідомлення про розмову з співробітником державної безпеки трохи пожвавило їх, але згодом знову настало розчарування.
Увечері, проводжаючи своїх рідних, Андрій і Сашо побачили, що Мокова шхуна повертається з екскурсії до річки Р., за десять миль від містечка. Сашові спало на думку, що, можливо, кава схована десь у неприступних хащах біля річки, подалі від берега моря. Таке припущення було не дуже ймовірне, бо віддаль між островом і річкою була досить велика. І все-таки цей факт був вартий уваги. Вирішили поїхати туди баркою. Але напередодні наміченої поїздки трапились незначні, на перший погляд, події, які змінили хід усієї справи.
Максим ловив рибу, а Андрій з надією дивився в бінокль на старика. Все до найменшої дрібниці було відоме, хлопці знали, чим займається дід, і все-таки щось притягало їхню увагу до нього. Тільки що старий, смачно прицмокуючи, знову пив водичку з тикви, наглядаючи за двома вудками. Час від часу він ходив до річки, повертався до хлопців спиною і, певно, освіжав обличчя водою. Коли він знову підходив до вудок, Андрій бачив у нього на бороді дрібні краплини води.
Стояла страшенна задуха. Максим з Андрієм остерігались пити часто воду. Від неї спрага посилювалась ще більше. Але в горлі й роті швидко пересихало, а холодна вода манила прохолодою, хоч і короткочасною. Жадібно тягнучи з тикви, Андрій раптом зупинився й замислився. Як же це так? Йому вода теж смакує, але він не прицмокує, як старик. Ну що ж. Хто прицмокує, а хто й ні. Це залежить від людини. А чи не прицмокує дід, як п'яниця? Чи не горілку він попиває? Андрій схопив бінокль і став чекати, коли старик знову піде до річки. Цього разу йому здалося, що той не тільки вмивається, а й п'є воду пригорщами.
— Та невже? — здивувався Максим. — Ану дай! — Він узяв бінокль і терпляче почав стежити за старим. — Гм… дивно! А ми досі не помічали, що він ходить у шинок. Тим більше, що з цієї тикви він п'є щодня!.. Хто його знає! Може, й воду п'є. Он яка спека!
Андрій невпевнено говорив:
— Воно й справді… А може, в нього є барильце з горілкою, га?
— Таке скажеш! Барильце!
— Хіба я знаю… А ти мені скажи, навіщо йому тиква, коли річка у нього під самим носом? Ну, що? — тріумфально вигукнув Андрій.
— Ай справді! — вирячився Максим.
— Давай підем і щось у нього запитаєм. Якщо від нього тхне спиртним, значить…
— Давай. Тільки він же не розмовляє.
— Нічого. Щось же мугикає!
Хлопці перестали ловити рибу і під'їхали до берега. Старик замахав на них ціпком, щоб не лякали рибу. Незважаючи на це, хлопці виволокли човна на пісок, Андрій узяв низку риби й попрямував до діда. Максим — за ним. Дід почав махати на них палицею й мугикати. Андрій безстрашно підійшов до нього й, привітно посміхаючись, подав рибу. Старик ударив його ціпком і голосно заревів. Хлопця обдало гострим духом смердючої горілки. Інстинктивно відсахнувшись, Андрій аж тепер відчув біль у руці. Максим схопив рибу і знову підніс старому.
— Діду, візьми… Ти вже старий, ми собі наловимо…
На цей раз дід заревів так гучно і так розлютувався, що Максим незчувся, коли й відскочив, вдихнувши огидного сивушного смороду. Хлопець умить збагнув, що необхідно замаскувати їхній справжній намір, і він навмисне голосно, щоб почув старик, сказав:
— Ти йому даєш рибу, а він тебе ще й палицею б'є, мов скотину. Сказано — божевільний!
Замахнувшись ціпком, старик знову заревів, мов бугай. Чи не означало це, що він зрозумів, як його назвали? Мабуть, що так.
Незабаром і Колка з Сашом уже знали про цю важливу новину. Андрій, який до цього дивився на всю справу трохи недовірливо, тепер захопився:
— Б'юсь об заклад, що тут не все гаразд!
— Не дуже стрибай! — осадив його Колка. — То й що, як п'є? А чому б йому не пити?
— Але ж ти забуваєш, що він до цього часу в корчмі не бував! — енергійно заперечив Андрій.
— А ти звідки знаєш? Може, в нього запас.
— У божевільного — запас? — буркнув Сашо.
Настала тиша.
— Гаразд… — поступився Колка. — Якщо в нього запас — побачимо, на скільки його вистачить… А скінчиться _він знову піде в корчму й набере собі в тикву нової. Дурниці! Нема чого робити, так давайте займатись п'яницею. Божевільним і п'яницею! А каву сховали, розпродали і п'ють собі, гади, попивають.
І все-таки хлопці не погоджувалися з Колкою. Вони відчували, що не так це все й просто, як здається Колці.
— З вас хто-небудь горілку пив? — запитав Максим.
Ніхто й у рот не брав.
— Андрій, ану принеси нашу!
— Вона в барці.
— Треба перевірити, що саме він п'є і звідки бере, — пояснив свої плани Максим.
Він пішов з Андрієм і приніс баклажку. Горілка їм здалася солодкою й не такою вже смердючою. Сашо висловив нове припущення:
— Дід п'є російську горілку! Певно, купив собі у руських. Кажуть, ця горілка дуже міцна.
— Невідомо, — замислено відповів Максим. — Може, купує по хатах.
— Не може бути! — розгорівся Сашо. — Він нікуди не ходить.
— А може, й ходить, — не погодився Максим. — Хіба ми знаємо?
Хлопці почали стежити за старим і вночі. Минуло кілька днів. Він жодного разу не зайшов до корчми, не заходив ні до кого і в хату. Зовсім сторонився людей. Як божевільний. А пити пив і надалі.
Одного разу надвечір, коли старий пішов продавати рибу, Максим з Колкою пробрались до вітряка, щоб залізти всередину й відлити в кухлик трохи горілки з тикви. Млин знову був замкнутий. Якщо розбити замок, старик одразу догадається, в чому справа, і коли він належить до банди, тоді шукай вітра в полі. Повернулись додому ні з чим.
Але через два дні їм пощастило. Надвечір дід пішов у ліс, що за ланами, певно, по хмиз. Послали Андрія стежити за ним. Хлопець повстав проти такого рішення, вважаючи, що він повинен взяти участь у вилазці на вітряк. Максим одвів його вбік і пояснив, що Саша послати не можна — він, чого доброго, накоїть там такого, що потім тільки очима кліпай. Крім того, Андрій до цього часу ще не стежив за старим і на свіжу голову може виявити щось таке, про що інші й не думали. Андрій погодився.
Час був обмежений. Діяти треба було блискавично. А плану ще не склали. Двері знову були на замку. Хлопці заховалися за західну стіну вітряка й стояли, не знаючи, що робити. Але в таких випадках мозок або зовсім не працює, або працює швидко. Максим підстрибнув і вхопився за крило. Воно було трухляве. Тоді він став спиною до дощаної стіни, Сашо заліз йому на плечі. Залишалось Колці забратись на Саша. Зробити це було не легко, бо Сашо його ледве втримував. Нарешті Колка став на одне його плече, схопився рукою за найближче крило, сподіваючись, що воно перекрутиться і він зможе впасти на дах. Але крило не поворухнулось, тільки загрозливо затріщало. Механізм не працював. Та Колка не злякався. Він поліз по гнилих ребрах на руках, йому здавалося, що, коли він добереться до валу, то в дірку, яка виднілася там, влізти буде вже легко. Але дірка виявилась малою. Тоді Колка відірвав одну трухляву дошку. Далі було порівняно легко. Взявши на всякий випадок ніж у зуби, він по балках зліз униз і стрибнув на підлогу. Ввімкнув електричний ліхтарик і оглянув усі закутки, але тикви не знайшов. А дід з собою її не брав. Значить, кудись ховає. Від кого?.. Колка ще раз обшукав увесь млин, довго освітлював стіни, але тикви не знайшов. І взагалі не помітив нічого підозрілого…Сяк-так закріпивши відірвану дошку, він зсунувся по крилу і гепнувся, мов груша, на землю.
