Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Побачивши на обличчі Якименка здивування, Андрій Остапович пояснив: лист надійшов одразу ж після початку ревізії. Шахраї сполошилися і, боячися викриття, так поспішали, що послали свій наклеп не поштою, а підкинули. Адже кожний день таїть для них багато неприємностей. А от з сусідами, мабуть, треба порозмовляти. І сьогодні ж.
— Коли ви так переконані, то навіщо розпитувати про Збаращенка у сусідів?
— З тактичних міркувань. Хай злочинці думають, що ми повірили їм і серйозно цікавимося Збаращенком. Один із злочинців, безумовно, живе на Загорській. Не випадково саме сюди привозили матерію. І ще мені спало на думку ось що. Подивіться: восьмий номер зовсім в іншому кварталі, звідси добрих триста метрів. Навіть коли припустити, що злочинці надзвичайно обережні, на всяк випадок взяли й проїхали будинок № 17… Але й тюк вони тягли в протилежний бік! То як, Іване Івановичу, тепер ви переконались, що це справа не рук Збаращенка?
— Переконався, товаришу підполковник.
— А якщо так, то провадьте далі перевірку мешканців в районі події. Ви які будинки перевірили?
— Восьмий, шостий і десятий.
— Видно, цього не досить… Залишайтесь тут, Іване Івановичу.
— А як же чемодан?
— Я сам здам його на експертизу.
РОЗМОВА НА ГОРИЩІ
Кілька днів поспіль Альоша й Вітя не могли застати Діму Вакуленка вдома. І от, нарешті, сьогодні їм пощастило. Діма сидів у дворі на лавочці і з якимсь хлопчиськом в окулярах грав у шахи.
Вітя відкликав Діму вбік і, наче досвідчений дипломат, заходився, обережно підбираючи слова, випитувати, чи є в нього вільний час, чи може він зайнятися однією справою. Щоправда, справа це серйозна, небезпечна і, тут Вітя стишив голос до шепоту, великої державної ваги. Альоша не втручався в розмову і мовчки спостерігав за Дімою. Йому не сподобалась іронічна посмішка, що, блукала по широкому вилицюватому обличчі Діми.
Почувши, що Вітя пропонує взяти участь у справі великої державної ваги, Діма не стримався і зареготав.
Вітя розходився і почав доводити, що він нічого не вигадує, все це чиста правда, а в душі дорікав собі, що поспішив запропонувати кандидатуру Діми. Альоша надувся, як курча на просо.
— Досить, Вітько, його умовляти! Не хоче — не треба. Якось і без нього справимось. Пішли.
— Не ображайтесь, хлопці… — гукнув Діма. — Думав, ви просто розігруєте мене…
Вітя повернувся. У всьому винен він сам. Даремно почав ходити окулясом.
— Альошо! — крикнув Вітя. — Зажди! Давай ще поговоримо… Чого ти приндишся? Дімка чудовий хлопець… От побачиш.
— Гаразд. Хай буде по-твоєму, — згодився Альоша. — Тільки я сам з ним поговорю. А то ти молов якусь нісенітницю.
Альоша вирішив довго не розводитись, відразу розповів Дімі все.
— Дімо! Ти скоро? — нагадав про себе хлопчик в окулярах.
— Та зачекай ти, Володько! — відмахнувся Діма. Розповідь Альоші вразила його. Про шпигунів він лише в книжках читав та бачив їх у кіно, а тут — зовсім поряд орудують справжні вороги. Хіба міг він відмовитись од пропозиції Альоші та Віті? Та він готовий оце зараз, негайно виконати будь-яке завдання, хай навіть найнебезпечніше. Однак Альоша охолодив його запал. В організації «Немає пощади ворогам Батьківщини» суворо зберігається конспірація, про всю проведену роботу член НПВБ не має права нікому розповідати, навіть своїм близьким; кожний новоприйнятий обов'язково дає урочисту присягу.
Альоша витягнув з кишені журнал і спитав, де можна без перешкод, подалі від цікавих очей хлопчиків, що сновигали у дворі, прийняти від нього, Діми, присягу. Діма по черзі пропонував то під'їзд будинку, то альтанку у дворі, то глухий куточок біля сарая, але всі його пропозиції були відхилені командиром НПВБ. Діма замислився, задерши голову догори. Звичайно, найпростіше піти до себе додому. Але, на жаль, вдома були в них родичі з Ленінграда. І тут допомогла звичайнісінька чорна кішка. Еге ж, всупереч усіляким забобонам, саме чорна, від кінчика вух до кінчика хвоста. Ліниво потягуючись, вона вилізла із дахового вікна і, ніжачись на сонці, простяглася на даху. Горище!
На сходах Альоша почув чиїсь кроки і сторожко озирнувся. За ними, не поспішаючи, йшов Володя з шаховою дошкою під пахвою. Альоша штовхнув Діму ліктем і красномовно показав очима вниз. Діма вже хотів було сказати Володі, щоб той зачекав у дворі, але не зміг. Слова застрягли у нього в горлі. Ні, він не залишить друга…
— Стійте, хлопці, — зупинив він Альошу й Вітю. — Є серйозна розмова, — і Діма почав доводити, що прийняття Володі в організацію принесе велику користь. — Перший математик у нашій школі. Справжній Архімед або Піфагор. Він лише на вигляд такий щуплий, а насправді сміливий…
Діма з таким запалом вихваляв друга, що Альоша і Вітя, трохи повагавшись, кивнули головами.
На горищі було задушно й курно, але ніхто не звертав на це уваги. Після того, як присягу було прийнято, Дімі доручили стежити за Макогоном, а Володі — за Поніманським.
— Тільки його прізвище не Поніманський, а Збаращенко, — спохватився Альоша й розповів друзям про те, що сталося вчора на вокзалі.
— От ніяк не можу втямити, навіщо він здав у камеру схову якісь відрізи? — закінчив він.
— Скільки? — насупивши брови, спитав Володя.
— Чого скільки? — не зрозумів Альоша.
— Відрізів.
— Два. Один зеленкуватий, другий сірий.
Володя поволі зняв окуляри, витер очі тильним боком руки і, втупившись короткозорими очима в товаришів, тихо сказав:
— Недавно я прочитав книжку Рональда Сета «Таємні слуги». Це англійський письменник. Книжка про японських шпигунів.
— Не розумію, до чого тут японці, — зітнув Вітя плечима.
— А от до чого. Японці ще під час російсько-японської війни передавали один одному ланцюжком в свій штаб зведення про російські війська. Ці зведення вони зашифровували ось як: шпигун під виглядом дрібного торгівця розкладав у себе на лікті пасма кольорових ниток і стрічок. Зелене пасмо означало, наприклад, кавалерійський ескадрон, червона стрічка — піхотний батальйон, а маленька коробочка з голками — піхотний полк. Так робить і Збаращенко…
— Поніманський, а не Збаращенко! — перебив Вітя. — Я точно встановив. Сам бачив напис на поштовій скриньці.
— Чого ж він, коли здавав чемодан, назвав себе Збаращенком? — втрутився Альоша.
— А я звідки знаю?
— Давайте ще раз його перевіримо, — запропонував Діма. — Зайвий раз не завадить.
— Йди перевіряй, коли це тобі потрібно, — спалахнув Вітя, — а я не збираюсь.
Суперечка от-от загрожувала перерости у сварку. І Володя взявся помирити друзів.
— Особисто мені здається, що його прізвище справді Поніманський, — почав він. — Так що ти, Вітю, маєш рацію; але й ти, Альошо, не помилився. На вокзалі Поніманський для конспірації навмисне назвав себе Збаращенком. А чемодан він розкрив нарочито, щоб передати своєму спільникові якийсь наказ, а може, повідомлення. У них свій код. Поклав, приміром, зеленкуватий і сірий відрізи — роби те й те…
— Як японські шпигуни! — захоплюючись кмітливістю друга, сказав Діма.
— Авжеж. Поніманського на вокзалі чекали… Хто-небудь стояв осторонь або в черзі, а сам бачив усе, що йому потрібно. Після цього Поніманський викинув квитанцію. Навіщо вона йому? Зробив свою справу — і до побачення. А тканина, видно, дешева. Та й чемодан, кажете ж, потертий. Не жаль.
Вітя й Альоша гідно оцінили нового члена НПВБ.
І тут в Альоші народилася ідея провести реорганізацію НПВБ. З усього видно, що Володя хлопець кмітливий, є в нього смалець у голові. От би кого начальником штабу! А Вітя? Чи зрозуміє він? Ще, чого доброго, образиться. Все ж таки переконливих підстав, щоб зняти його з посади начальника штабу, немає. З своїми обов'язками справляється. І якщо вже говорити відверто, то Альоші перш за все треба дорікнути самому собі. Адже на вокзалі він не помітив людини, якій Поніманський за допомогою відрізів матерії щось повідомив… Нарешті було знайдено рятівний вихід: він, Альоша, як і до цього, залишиться командиром НПВБ, Вітя призначається його заступником, а Володя — начальником штабу.
