Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
Миша зупинив Юру й Люду на сходах. Не хотілося б при Люді, але іншого виходу немає.
— Юро, пам'ятаєш історію з вагоном для Навроцького, ти мені відповів тоді, що не прислухаєшся до чужих розмов, пам'ятаєш?
— Я справді не прислухаюсь до чужих розмов.
— Потім я досить голосно сказав Панфілову про цей вагон, ти теж чув?
— Не пам’ятаю… Може, й чув, але несуттєво, не засмічую пам'ять.
— Чудово! — вів далі Миша. — Після випадку з вагоном ти, Юро, вранці, під час лабораторних виходив на вулицю.
— На вулицю? Під час занять? Можливо… Не пам'ятаю.
— Он як… Цим ти так само не хочеш засмічувати мозок… Нагадаю. Того дня чергував Саша Панкратов. Ти йому сказав, що маєш передати ключі від квартири своєму батькові.
— А… Атож… Щось пригадую.
— І ти передав татові ключі?
— Мабуть.
— Ти не передав батькові ключі, того дня твій батько з дев'ятої до першої приймав хворих у лікарні на Басманній і нікуди не відлучався.
— Звідки ти знаєш, що не відлучався?
— Я їздив у лікарню, перевіряв цю обставину.
Юра насмішкувато проказав:
— Я гадав, що часи кортика й бронзового птаха минули. Виявляється, ти все ще граєшся в ці ігри. Ну що ж! Так, я бачився того дня з Валентином Валентиновичем. Більше того, я приятелюю з ним, ти це точно запримітив. Дружу й пишаюсь цією дружбою, уяви собі! Буваю з ним на іподромі, на перегонах, навіть граю в тоталізатор.
— І виграєш?
— Трапляється.
— Поздоровляю.
— Дякую. Але це моя особиста справа, ні перед ким я не зобов'язаний звітувати. Щодо Саші Панкратова, то йому приверзлося. Ні про батька, ні про ключі я не говорив. У нього багата фантазія, у Саші Панкратова.
— Ну що ж, — сказав Миша, — а чи не краще по-іншому?
— Що ти маєш на увазі?
— «Часть прав своих в пучину я бросаю и тем корабль свой спасаю…»
— Не тисни на психіку! За дев'ять років мені все це аж надто набридло!
— До того ж, виявляється, ти ще й істерик! — сказав наостанку Миша. — Вибач, Людо, затримав вас. Щасти!
35
На вулиці Юра сказав Люді:
— Школу закінчено, а Миша все ще уявляє себе начальником. Смішно на нього дивитися.
Люда мовчки йшла поруч нього. В руках у неї був чорний клейончатий портфель, той самий, з якого він витягнув ключі.
Юра покосився на нього й вів далі:
— Я розмовляв з Валентином Валентиновичем… Що було з вагоном… Я розумію, що Миша вгвинчується… Але яка нетактовність — говорити про це при тобі.
— Справді, яка невихованість!
Щось дивне забриніло в її голосі. Люда дивилася прямо перед себе. Звичне її серйозне, ніжне лице з тонкими стрілочками брів, каштанові кучерики, зеленуваті очі.
Вони простували повз кондитерську на розі.
— Зайдемо в Черево… — запропонувала Люда.
— Охоче, — погодився Юра, але подумки неабияк здивувався: тільки-но вбили батька, а їй хочеться тістечок.
Кондитерська була малесенька, як і всі подібні приватні заклади, податок яких залежав від їхнього розміру. Колись, у п'ятому чи шостому класі, Кит з'їв тут чотирнадцять тістечок, а п'ятнадцятого не зміг і, згідно з умовою, мав сам заплати. Якби з'їв п'ятнадцять, то платив би Юра — суперечка була з ним.
Грошей у Кита не було, хазяїн не випускав його з кондитерської весь день, поки хлопці збирали гроші й виручили Кита. Відтоді цю кондитерську називають «Черево Кита» або просто «Черево…»
Люда сіла за столик. Юра пішов до прилавка.
— Тобі яких?
— Одну картоплю і один еклер.
— Собі я візьму картоплю й наполеон.
Він повернувся з тістечками на тарілці й пляшкою лимонаду.
— Смачна картопля, — похвалила Люда.
— Тут завжди все свіже.
Люда доїла картоплю, витерла губи носовичком і буденним голосом, буцімто вони продовжують розмову про тістечка, проказала:
— Тепер, Юро, розкажи мені все.
— Що саме?
Він не одразу збагнув, про що вона питає.
— Розкажи мені те, чого ти не захотів розказати Миші.
— Я тебе не розумію, — розгублено промимрив він.
— Прекрасно розумієш. Чи я не ясно висловлююсь?
Вона дивилася на нього своїми зеленими очима, і він раптом відчув страх перед її твердим, холодним, очікувальним поглядом… Невже знає про ключі? Звідки? Валентин розпатякав? Не може бути!
— Повторюю тобі: не розумію, про що ти питаєш.
— Питаю про історію з вагоном.
Слава богові…
— Людо, і ти про те саме… Господи, звичайнісінька фабрична історія: дають вагон, не дають вагон, вантажать, розвантажують, відпускають відміняють, один устиг відправити, інший не встиг. Валентин Валентинович устиг, Миші Полякову це не подобається, що тут поробиш?.. Їй-богу, не суши над цим голови, це так несуттєво. Хочеш іще тістечка?
— Спасибі, в мене є. Отже, про це ти не хочеш говорити.
— Ні, чого ж, якщо хочеш…
— Ти не хочеш говорити, — повторила Люда чітким голосом, яким звичайно відповідала на уроках, — ти не хочеш говорити, і я не наполягаю. Друге запитання: навіщо під час лабораторних до тебе приходив Навроцький?
Вона сказала не Валентин Валентинович, а Навроцький. І як дивиться! Зроду не бачив її такою. Чорт забирай, знає вона про ключі чи ні?
— Людо, а чого ти мене допитуєш?
— Я тебе не допитую. Допитуватимуть тебе в іншому місці. А я з тобою тільки бесідую. Миша, по-твоєму, продовжує свої ігри. Можливо. Але для мене ігри скінчилися: у мене вбили батька.
Чорт забирай, як вона дивиться! Божевільна, слово честі!
— Чи не мене ти часом підозрюєш у цьому?
— Юро, востаннє: навіщо ти виходив до Навроцького?
Знов за рибу гроші — Навроцький! Юра відсунув тарілку, лимонад, поставив лікті на стіл.
— Ти дивачка! Гаразд! Не хотів, не мав права говорити, бо пов'язаний словом честі. Та оскільки ти надаєш цьому такого значення, скажу: Валентин Валентинович говорив зі мною про набір.
— Про який набір?
— Косметичний, який подарував твоїй мамі.
Він не дарував мамі ніякого набору.
— Як це?!
— Він не дарував мамі ніякого набору.
— Та ти що?! Він його подарував, причому досить оригінальним способом.
— Подарував… Оригінальним способом… Набір. Як ти гадаєш, могла моя мама взяти від нього якийсь подарунок? З чого ти взяв? Він тобі сам це сказав?
Юра приголомшено дивився на неї.
— Я в тебе питаю: він тобі сам це сказав?
— Бачиш… — Юра гарячково обдумував, що йому сказати; він усе починав розуміти, починав здогадуватися. — Ти мене змушуєш говорити такі речі. Він не сказав, що подарував, він сказав, що хоче подарувати, і хотів зробити це через мене.
Люда мовчки слухала.
— Ну ось, — вів далі Юра, — я, природно, відмовився — все ж, погодься, делікатна пропозиція… Тоді він сказав, що зробить це сам. От і все.
— А що за оригінальний спосіб?
— Ну, він так сказав… «Це буде оригінально», — отак він сказав…
— Ні, я чула слово «спосіб»…
— Може, я помилився на слові… Адже ти знаєш, він полюбляє такі «вишукані» звороти…
— Твої пояснення мене не вдовольняють, ти не договорюєш.
— Ну, знаєш… Я тобі все сказав, навіть більше, ніж треба.
36
З невблаганною ясністю Юра раптом усвідомив не зовсім ще зрозумілий, але безумовний зв'язок між ключами й тим, що сталося в сім'ї Зиміних. Хоч як далеко були віддалені одне від одного, хоч якою була справжня роль Валентина, все одно він, Юра, співучасник чогось жахливого, може саме він відчинив двері вбивцям.
Страх перед відплатою охопив його. І страх перед Валентином Валентиновичем: ця людина не зупиниться ні перед чим, уб'є його, як убив Зиміна.
Ні про що не питати, не з'ясовувати, не розповідати, не ходити до Валентина, стати осторонь порвати, відкараскатися тим, що готується в інститут… Думка! Поїхав на дачу готуватися до екзаменів. Валентин не наважиться з'явитися на дачі, незнайомий з батьками. Так поступово все забудеться.
