Провалля і маятник (Збірник) - По Эдгар Аллан (читать книги онлайн полностью без регистрации TXT) 📗
Мою увагу привернув ледве чутний гамір. Поглянувши на підлогу, я побачив, що підземелля перебігають кілька величезних щурів. Вони вискочили з колодязя, котрий був праворуч у полі зору. Буквально на моїх очах вони вилазили звідти цілими зграями, поспіхом, з палаючими від голоду очима, приваблені запахом м’яса. Я відігнав їх, але це коштувало чималих зусиль.
Минуло півгодини, можливо, година (адже я міг лише дуже відносно вимірювати час), перш ніж я знову підвів очі догори. Побачене збентежило і вразило мене. Амплітуда коливань маятника збільшилася приблизно на ярд. Як наслідок, зросла і швидкість. Та головним чином мене занепокоїло те, що він відчутно опустився нижче. Наразі я помітив, — не варто говорити з яким жахом, — що його нижній виступ нагадував півмісяць із блискучої сталі, завдовжки приблизно фут від рогу до рогу; кінчики задерті догори, найнижча частина, вочевидь, гостра як лезо. Схожість посилювало те, що тверда і широка верхня частина поступово звужувалася до країв; вся конструкція на вигляд була масивною і важкою. Підвішена до солідного латунного стрижня, вона зі свистом розтинала повітря.
Не залишилося сумнівів щодо долі, підготовленої для мене диявольською винахідливістю монахів. Слуги інквізиції дізналися про мою обізнаність щодо провалля — провалля, жахи якого призначалися для людей, що настільки безсоромно, як я, відмовлялися визнавати існуючі закони, провалля, прототипу пекла, яке чутки називали альфою інквізиторських покарань. Цілком випадково уникнув я падіння туди. Я знав, що несподіванка або пастка відігравали неабияку роль у гротескності мученицької загибелі в підземеллях. Якщо не судилося впасти у безодню, кидати мене силою не входило до демонічних планів інквізиції; отже (хоча й вибором це назвати важко) на грішника очікувала інша, милосердніша загибель. Милосердніша! Попри страждання, ця думка змусила мене гірко усміхнутися.
Як важко розповідати про нескінченні години жаху, впродовж яких я рахував швидкі помахи криці! Дюйм по дюйму опускалася вона нижче і нижче, хоча спуск був помітний лише через певні проміжки часу, що здавалися вічністю. Минули дні — цілком можливо, багато днів, — перш ніж вона пролетіла доволі близько, заморозивши мене колючим подихом. Запах її обпалив мої ніздрі. Я молився, щоб вона спускалася швидше. Я практично збожеволів і боровся з собою, щоб не кинутися назустріч рухові страхітливої кривої шаблі. Потім раптово стало спокійно на душі, і я лежав, усміхаючись блискучій смерті, мов дитя, що сміється, побачивши рідкісну іграшку.
Я знову знепритомнів. Ненадовго — отямившись, я не помітив, щоб маятник спустився нижче. Втім, можливо, я помиляюся, адже були демони, котрі, помітивши мою нерухомість, могли зупинити маятник собі на втіху. Тепер я почувся невимовно хворим і кволим, наче внаслідок довгого виснаження. Навіть серед мук людському тілу потрібна їжа. З болісним зусиллям я простягнув руку так далеко, як дозволяли пута, і схопив маленький шматочок, залишений пацюками. Коли клав його до рота, в мозку зблиснула напівсформована думка — чи радше надія. Та хіба існувала для мене надія? Це була, як я сказав, незакінчена думка, у людей виникає багато думок, яким не судилося сформуватися до кінця. Я відчув, що то була втіха, надія і що вона загинула, так і не народившись. Марно намагався я її розвинути. Довгі страждання майже повністю зруйнували розум. Я став дурнем, ідіотом.
Кут погойдування маятника ідеально збігався з довжиною мого тіла. Я побачив, що півмісяць був розташований так, аби рубонути мене в ділянці серця. Він черконе тканину балахона, потім повернеться, повторить удар знову і знову. Попри неймовірно широку амплітуду (щось близько тридцятьох футів) і силу його коливання, за кілька хвилин він лише попсує балахон. Ця думка змусила мене зупинитися.
Я не насмілювався піти у своїх розрахунках далі. Зосередився на ній з упертою зацікавленістю, ніби таким чином міг зупинити рух криці. Змусив себе сконцентруватися на звукові, з яким півмісяць розріже одяг, на особливому хвилюючому відчутті, що охоплює нас, коли роздирається тканина. Я думав про такі несерйозні речі, аж доки не почав клацати зубами.
Лезо йшло вниз. Я зазнавав шаленої втіхи, протиставляючи швидкість вертикальних і горизонтальних коливань. Праворуч — ліворуч — далеко і широко — пронизливе скавчання проклятих душ — скрадливий поступ тигра (у моєму серці). Я то реготав, то завивав, залежно від того, яка думка ставала панівною.
Вниз, невблаганно вниз! Маятник гойдався за три дюйми від моїх грудей. Я боровся, щоб звільнити ліву руку. Вона була незв’язана лише від ліктя до долоні. Я міг із великим зусиллям дотягнутися до таці, але не далі. Якби я розірвав попругу вище ліктя, то спробував би зупинити маятник. Хоча з таким самим успіхом можна зупиняти лавину!
Вниз, безупинно, невідворотно вниз! Я задихався. Я конвульсивно відхилявся від кожного помаху. Очі мої стежили за його круговими рухами вбік і вгору з палкістю найбезглуздішого відчаю, спазматично заплющувалися при вертикальних помахах. Хіба змалюєш це словами! Все тіло корчилося від думки, як гострою сяючою сокирою вдарить той механізм по моїх грудях. Надія змушувала нерви тремтіти і тіло здригатися. Це була надія — та надія, що перемагає страждання, та, що приходить до засуджених на смерть навіть у підземеллях інквізиції.
Я бачив, що за десять чи дванадцять коливань лезо торкнеться балахона. Глибокий і спокійний відчай охопив мій дух після цього відкриття. Я міркував — уперше за багато годин чи, може, й днів. До мене дійшло, що попруга, що оповивала мене, була доволі незвичайною. Мене зв’язали одним ременем. Перший перпендикулярний доторк гострого як бритва півмісяця до будь-якої частини розріже її і за допомогою лівої руки я зможу розв’язатися. Та у якій страхітливій близькості буде від мене криця! Яким жахливим — наслідок найменшого поруху! Ба більше, хіба можливо, щоб любителі тортур не передбачили і не підготувалися до такої можливості? Чи є вірогідність, що пута охоплюють груди в полі досяжності маятника? До смерті боячись, що моя слабка — і схоже, остання — надія буде марною, я звів голову, щоб поглянути на груди. Попруга міцно оповивала все тіло, та була поза досяжністю руйнівного півмісяця. Не встиг я опустити голову, як у ній промайнула незавершена ідея про те, як звільнитися, про яку я згадував раніше. Я побачив її цілком — малоймовірну, майже божевільну, нечітку, але завершену. З відчайдушною нервовою енергійністю заходивсь я втілювати її в життя. Багато годин поспіль підлога поруч із моїм ложем буквально кишма кишіла пацюками. Вони були голодні й нахабні, їхні червоні очі поїдали мене, ніби тільки й чекаючи миті, коли я перестану ворушитися. «До якої їжі, — подумав я, — звикли вони у колодязі?»
Попри всі намагання запобігти цьому, вони зжерли майже все м’ясо, лишили тільки шматочок. Я весь час махав рукою, та врешті те перестало їх відлякувати. Ненажерливі тварюки частенько заганяли гострі зуби в мої пальці. Я старанно змастив пута, там, де міг дотягнутися до них, масними залишками їжі і, забравши руку з підлоги, завмер.
Спершу така зміна — припинення будь-якого руху — приголомшила і налякала голодних тварюк. Вони насторожено відбігли назад, чимало з них повернулися в колодязь. Та це тривало тільки мить. Я недаремно розраховував на їхню ненажерність. Побачивши, що я не рухаюся, два-три найхоробріші пацюки принюхалися до попруги. Схоже, це стало сигналом для загальної атаки. З колодязя примчали свіжі війська. Вони вилізли на мене й почали гасати туди-сюди. Постійні коливання маятника їх не турбували. Уникаючи його ударів, вони заходилися коло попруги. Вони топталися по горлу, холодні писки торкалися губ; я майже задихався від тієї юрми; огида, для якої немає в світі годящого слова, наповнила моє нутро і холодною липкою рідиною залила серце. Та я усвідомлював — ще одна хвилина — і мета буде досягнута. Я виразно відчував послаблення пут. Знав, що їх уже перегризли в кількох місцях, і лежав спокійно, сповнений нелюдської рішучості.
