Кораловий острів - Белентайн Роберт (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗

— Та нічого, Джеку! Хай говорить, — озвався Пітер. Пересвідчившись, що я не помираю, він заходився споруджувати навколо мене із галузок захисток од вітру, хоч то була майже зайва робота: скеля, під якою мене поклали, цілком боронила нас від урагану. — Хай говорить, Джеку. Хіба тобі не любо чути його голос по тому, як він цілісіньку годину пролежав колодою, блідий і змертвілий, наче та єгипетська мумія. Ну й штукар ти, Релфе, — такого ще світ не бачив. Ти замалим не повибивав мені зуби, ледве не задушив мене та ще й прикинувся мертвим! Негарно ти поводишся, небоже, дуже негарно.

Поки я слухав Пітерову балаканину, в голові мені зовсім проясніло, і я почав розуміти, що зі мною сталося.

— Що це ти, Пітере, кажеш, буцімто я тебе ледве не задушив? — запитав я.

— Що я кажу? Хіба англійська мова тобі не рідна? Може, переповісти по-французькому, аби ти зрозумів краще? Невже ти не пам'ятаєш?..

— Нічого не пам'ятаю, — перебив я його, — відколи нас змило в море.

— Цить, Пітере! — втрутився Джек. — Навіщо морочити Релфові голову? Я йому все поясню. Пригадуєш, як корабель наскочив на риф і ми втрьох плигнули в море? Ту ж мить весло вдарило тебе по голові, розкраяло чоло й забило памороки. Отож ти безтямно схопив Пітера за шию і притиснув прозорну трубу — за яку ти вчепився, наче за рідну маму, — йому до рота.

— Яке там притиснув до рота! — урвав його Пітер. — Скажи краще: встромив у горлянку. Та в моєму горлі й досі є слід мідного обідка тієї труби!

— Гаразд, хай там як було, — провадив Джек, — але ти, Релфе, вчепився за Пітера так, що замалим його не задушив. Побачивши, що він міцно тримається за весло, я щосили заходився штовхати тебе до берега. Зрештою ми щасливо випливли на мілке, бо вода за рифами гладенька, як дзеркало.

— А капітан з командою? Що з ними? — запитав я стурбовано.

Джек похитав головою.

— Вони загинули?

— Ні, мабуть, ще не загинули, але й навряд чи врятуються. Корабель наскочив на рифи там, де острів виступає в океан. Коли човен упав у море, він, на щастя, не перекинувся, хоч і набрав води, і всі наші спромоглися в нього влізти. Та не встигли вони спустити весла, як їх понесло повз мис, і човен опинився з підвітряного боку острова. Коли ми вийшли на берег, я побачив, що вони силкуються гребти до нас, та в них була тільки одна пара весел, замість восьми, і вітер дув якраз назустріч, — отож їх поступово відносило в море. Небавом вони змінили курс і підняли вітрило — мабуть, з ковдри, бо воно було замале для човна, — а через півгодини їх не стало видно.

— Бідолахи! — промимрив я сумно.

— Але що більше я про них думаю, то більше сподіваюся на краще, — провадив бадьорішим тоном Джек. — Я, Релфе, перечитав силу книжок про острови південних морів і знаю, що в багатьох місцях їх тут цілі тисячі. Отож наші майже напевне мають натрапити па один такий острів.

— Сподіваюся, що так воно й буде, — щиро мовив Пітер. — Але що сталося з нашим кораблем, Джеку? Доки я глядів Релфа, ти, здається, видерся на скелю. Невже його розбило на друзки?

— Ні, на друзки його не розбило, але він пішов на дно, — відповів Джек. — Як я вже казав, корабель ударився об рифи там, де острів виступає в океан, і йому проламало біля носа днище. Другий вал змив корабля з рифу, і його понесло до підвітряного боку острова. Ті бідолахи в човні відчайдушно гребли, силкуючись його наздогнати, та ба! — вони були ще далеко, як корабель набрався води й потонув. А потім уже вони спробували досягти острова.

Коли Джек розповів нам, що він бачив, запала довга мовчанка. Без сумніву, кожен з нас трьох обмірковував наше незвичайне становище. Щодо мене, то мої роздуми були не дуже веселі. Я знав, що ми опинилися на острові, —про це повідомив нас Джек, — але чи був він залюднений, чи ні? Якщо залюднений, то нас засмажать живцем і з'їдять, я був певен того, бо доволі наслухався страшних розповідей про остров'ян південних морів. Якщо ж безлюдний, то нам загрожує голодна смерть. «От якби наш корабель застряв на рифах, — думав я, — тоді б нам повелося краще: ми забрали б харчі та знаряддя і вибудували б собі яке-небудь житло. А так — ой леле, ми загинули!» Останні слова я з великого розпачу вимовив уголос.

— Загинули? Та що ти, Релфе! — вигукнув Джек, і на його лагідному обличчі заграла усмішка. — Скажи краще — врятовані. Думки твої звернули не в той бік, і ти дійшов неправильних висновків.

— А знаєш, яких висновків дійшов я? — запитав Пітер. — Я вважаю, що це просто чудово, що ми ще зроду не мали такої лепської нагоди і що перед нами відкриваються такі можливості, про які годі навіть мріяти іншим молодим матросам. У нашому розпорядженні цілий острів. Ми проголосимо його власністю корони й запропонуємо тубільцям свої послуги. І, звісно, зробимо блискучу кар'єру. Ти, Джеку, станеш королем, Релф обійме посаду прем'єр-міністра, а я буду…

— Придворним блазнем, — підказав Джек.

— Ні, — відповів Пітер. — Я обійдуся без звання. Я буду орудувати особливо важливими державними справами. Розумієш, Джеку, мені дуже кортить одержувати велику платню і нічого не робити.

— А якщо на острові немає тубільців?

— Тоді ми збудуємо прегарну віллу, насадимо навколо чудовий садок, що ряснітиме найпишнішими тропічними квітами, будемо обробляти землю, садити, сіяти, жати, їсти, спати й розважатися.

— Годі нам жартувати, — споважнів Джек. Як я спостеріг, це завжди спиняло легкодумного Пітера, що полюбляв стругати дотепи з кожнісінького приводу. — Ми й справді вскочили в халепу. Якщо острів безлюдний, нам доведеться жити, як тим диким звірам, бо в нас немає жодного знаряддя — навіть ножа.

— Е ні, ніж у нас є, — мовив Пітер, застромивши руку в кишеню і витягаючи складаного ножика з одним лезом, та й то зламаним.

— Ну що ж, краще такий, аніж ніякого, — сказав Джек, зводячись на рівні ноги. — Та слухайте-но, хлопці: ми гайнуємо час на розмови, замість того, щоб узятися до діла. Ти, Релфе, здається, вже очуняв і зможеш так-сяк ходити. Тож подивімося, що в нас є в кишенях, та вилізьмо на який-небудь горб — позирнемо, куди нас закинула доля, бо чи добрий наш острів, чи поганий, а він, очевидячки, довгенько нам за оселю правитиме.

РОЗДІЛ IV

Ми посідали на скелі й почали обстежувати, хто що має. Коли ми після аварії вибралися на берег, друзі мої поскидали свій верхній одяг і розстелили на сонці сушитися, бо, хоч як лютував ураган, на небі не було жодної хмаринки. Вони стягли й з мене деяку мокру одежину і теж постелили на камінні. Тепер ми позбирали вбрання й заходилися пильно обшукувати кишені та викладати все, що в них було, на пласку каменюку. Розуміючи своє скрутне становище, ми так дбайливо вивертали кишені, аби ніщо не минуло нашої уваги. Зібравши все докупи, ми виявили, що маємо такі речі:

По-перше, складаного ножика зі зламаним майже посередині лезом, дуже іржавим, та ще й з двома чи трьома щербинами (Пітер — як завжди, жартівливо — зауважив, що він правитиме і за пилку, і за ножа, отож нам неабияк, мовляв, пощастило). По-друге, старого срібного пенала німецької роботи, без жодного олівця. По-третє, шворку ярдів шість завдовжки. По-четверте, невеличку голку зашивати вітрила. По-п'яте, корабельну прозорну трубу, яку я випадково тримав у той мент, коли корабель наскочив на рифи, і міцно затиснув, пірнувши у воду. Я так її й не випустив, і Джек насилу видер її мені з рук, коли я лежав непритомний на березі. Сам не знаю, чому я так учепився за тую трубу. Кажуть, що потопельник хапається навіть за соломинку. Може, так і я вхопився, бо в той мент навіть не усвідомлював, що тримаю її в руці. У кожному разі ми трохи втішилися, що маємо трубу, хоч користі з неї, очевидячки, було мало, бо скло в окулярі геть потрощилося. По-шосте, серед нашого реманенту виявилася мідна каблучка, яку Джек завжди носив на мізинці. Я так і не дізнався, навіщо йому була та каблучка: чепуритися Джек ніколи не чепурився, і до всіляких оздоб йому було байдуже. Пітер — той казав: «Він носить її на згадку про знайому дівчину!» Та про тую дівчину Джек не згадав ніколи ані жодним словом, отож, на мою думку, Пітер або жартував, або ж помилявся. На додачу ми мали шматочок трута й одежу.