Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Чернушкін холодно відмовився. Це його не влаштовувало. Останнім часом Півень настійливо вимагав розплатитися за пошиття. Чернушкін викручувався, всіляко зволікаючи остаточний розрахунок… Нічого не лишалося робити, як пообіцяти Бабченкові підвищити процент за продаж пальт. Перед такою привабливою пропозицією Бабченко не зміг встояти. Домовившись, Чернушкін попрощався і вийшов, але «Победи» не було. Він не дуже здивувався, бо знав слабке місце Чистякова — заробляти на випадкових пасажирах. Треба було чекати. Проміння сонця, що стояло в зеніті, обпікало, і він сховався в затінку. Хвилини минали за хвилинами, а «Победа» не поверталась. Чернушкіна це вкрай роздратувало. З ласки цього нехлюя він стовбичить тут уже цілих півгодини. Ще рівно п'ять хвилин і ні секунди більше. Але минуло десять і п'ятнадцять хвилин, та Чистяков не повертався. Обурюючись все більше, Чернушкін почав пригадувати, скільки вже разів Чистяков підводив. То зап'є, а машина потрібна до зарізу. Або запізниться на годину, па дві, а тут — чемодани, набиті ратином, нерви натягнені, наче тетива, кожний перехожий здається переодягненим працівником міліції. Коли й приїде вчасно, то обов'язково щось скоїться… То на півдорозі бензину не вистачить, то мотор відмовить, то скат спустить, то акумулятор сяде… Має рацію Макогон — треба здихатися цього гультіпаки, з ним і в тюрму не важко потрапити… З цими думками Чернушкін і рушив додому.
… На сходах, притулившись до стіни, стояв похнюплений Тетеря. Тяжке почуття чогось зловісного закралося в душу Чернушкіна.
Жалюгідно усміхнувшись, Тетеря розтулив було рота, але Чернушкін зупинив його. Сходи — не місце для серйозних розмов. Він провів гостя в кімнату, все умеблювання якої складалося з столу, двох стільців і розкладушки.
— А я ж думав, ви живете, як мільйонер…
— Звідки ти знаєш, як вони живуть?
— Американські кінокартини бачив…
— На меблі і на килими грошей не витрачаю. Ні до чого. І тобі не раджу. Врахуй: золото — найвірніше діло, завжди ціну має… Ну, викладай, що там у тебе.
Сяк-так, з п'ятого на десяте, Тетеря розповів про ревізію, про хабара, про Сахна…
Чернушкін не перебивав, хоча всередині в нього все клекотіло. Необачність і глупота цієї нікчеми поставили під загрозу його задуми, коли до здійснення їх лишилося зовсім небагато… Якраз сьогодні вранці він підрахував свої капітали і до п'ятизначного стовпчика цифр із задоволенням додав монети, куплені у Макогона. Виходило мало не вісімдесят сім тисяч карбованців. До заповітних ста тисяч зовсім близько… А тоді — аби тільки пощастило перейти державний кордон… А де жити, для нього не так важливо. В Афінах чи Салоніках, в Римі чи Генуї, — в Парижі чи Ніцці, в Лондоні чи Ліверпулі, в Лос-Анжелосі чи Детройті… Зрештою, можна оселитись і в загубленій серед Піренейських гір карликовій Андоррі. Важливо, що там, за кордоном, можна відкрити свою крамничку, ресторанчик, правдами і неправдами розбагатіти і стати мільйонером.
Батьківщина? Любов до неї? Ці поняття давно вивітрились з його серця. Та й чи були вони там? Син репресованого петлюрівського офіцера, він у час Вітчизняної війни залишився в тимчасово окупованій фашистськими загарбниками Вінниці. Окупанти швидко оцінили зрадника, і через два місяці він уже став агентом гестапо… Якимсь дивом йому вдалося уникнути руки радянського правосуддя. Змінивши своє прізвище Черемушкін на Чернушкін, він кинув напризволяще дружину та двох дітей і зник…
Силкуючись нічим не виказати страху, що враз охопив його, Чернушкін підбадьорливо поляскав Тетерю по плечі.
— Ну, ну, Петре Борисовичу, не хнюп носа. Уладнається… Чого ти думаєш, що Сахно доніс на тебе в міліцію?
— Це не я… Шкарбун так вважає. От і до вас він мене послав.
— Панікер твій Шкарбун. Та мало чого в міліцію ходять? Словом так: рушай додому, а о восьмій обов'язково будь у Макогона. Там порадимось.
— Пізнувато… — насмілився було Тетеря. — Раніш не можу. Зайнятий. О сьомій в мене початок вистави.
ОСТАННІЙ РЕЙС
За Олійником у двір прибігли випадкові очевидці дивної аварії.
— Ви весь у крові! Що сталося? — посипалися стривожені запитання. Почувши, що Олійник співробітник міліції і переслідує злочинця, двоє чоловіків зголосились допомогти, а дівчина побігла дзвонити в управління міліції.
— Товариші! Товариші! — закричала жінка з балкона третього поверху. — Ви шукаєте парубка в зелених штанях?! Він побіг он туди, за альтанку!
От і альтанка, за нею дитячий майданчик. На другому кінці його майнула знайома строката сорочка. Олійник щосили кинувся вперед.
Наче зацькований звір, Чистяков озирнувся. «Не втекти!» Але тут він помітив сарай і, не роздумуючи, шмигнув у напіввідчинені двері. Крізь щілину він побачив, як мимо промчав Олійник. Чистяков вибіг із сарая і метнувся назад, на майданчик.
Олійник вискочив на той бік двора. За ворітьми на лавочці сидів, спершись на палицю, дідусь у білій пікейній панамі.
— Ніхто зараз не вибігав?! — спитав Олійник.
— Ні. А в чім, власне кажучи, справа, молодий чоловіче?
Пояснювати не було часу, і Олійник, здогадавшись, що злочинець сховався десь у дворі, крутнув назад. І вчасно. Добровільні його помічники намагалися затримати Чистякова. З перекошеним обличчям, люто розмахуючи фінкою, він поволі відступав.
Побачивши Олійника, Чистяков подавсь уперед і кинув в нього фінку. Олійник інстинктивно пригнувсь, і ніж із свистом пролетів буквально на сантиметр від його голови, вгруз в стояк турніка.
Зацьковано озирнувшись, Чистяков плигнув до купи битої цегли, заходився несамовито шпурляти її.
Привернуті шумом і криками, на майданчик висипали жильці. І Олійник опустив пістолет. Куля випадково або рикошетом могла влучити в кого-небудь. А Чистяков не підпускав нікого й близько. Не можна було зволікати… Каміння вже летіло на дітей…
Ховаючись то за гойдалками, то за грибками, то за лавочками, Олійник спритно ухилявся від цеглин. Коли відстань скоротилася до якогось десятка метрів, лейтенант стрімголов кинувся і збив Чистякова з ніг.
Та злочинець не збирався здаватись. Лежачи на спині, він намацав обрізок водопровідної труби і підняв її над головою Олійника. Олійник блискавично стиснув біля зап'ястя його руку і різко вивернув убік. Хруснув суглоб. Чистяков завив, пальці його безсило розтулились, і труба впала на землю.
… Коли приїхала оперативна група, Чистяков понуро сидів на лавці із зв'язаними назад руками.
… Вже три години Луговий допитував Чистякова. Поряд сидів Олійник з забинтованою головою. На всі запитання Чистяков відповідав заперечно… Чого він не підкорився лейтенантові? Сам не може зрозуміти, йому видалося, що це грабіжник, який хоче забрати в нього гроші, машину. Він сам читав у газеті про такі випадки… Чого чинив опір? Він не чинив опору, а захищався. Адже проти нього було троє… Отепер йому все ясно, він вибачається і просить також пробачення в лейтенанта. Якби він знав, що до нього в машину сів працівник міліції, він би, звичайно, так не поводився. Адже лейтенант був без форми. Посвідчення? Може, воно фальшиве? Звідки у нього фінка? Він мисливець, а на полюванні без ножа не обійтись… Чого він скерував машину на стовп і втік? Він уже пояснив, що йому спало на думку, ніби в машину сів бандит. З цього і почалося. Тепер він і сам бачить, що вчинив невірно. Він ще раз просить пробачити його і дуже радий, що під час аварії лейтенант відбувся невеликою подряпиною. Трапилася проста помилка, він ладен взяти на себе витрати на лікування лейтенанта. Не треба? Ну, як хочете… Більше до нього запитань немає? Він може бути вільним? Ні? Це чого ж іще?! Він Конституцію знає, грамотний, зараз не ті часи, що були раніше, за культу особи. Він вимагає, вимагає цілком категорично, щоб його негайно звільнили, а то буде скаржитись і знайде на міліцію управу. Так, він поки що не працює. Ну і що ж? Тільки-но знайде відповідне місце — влаштується… Підполковник цікавиться, на які доходи він живе? У нього таємниць немає. Він готовий відповісти і на це запитання. Він хороший фахівець — автомеханік — і ремонтує приватні автомашини. От і' позавчора, у неділю, прийшов якийсь громадянин… Пі, він прізвища свого не назвав. В його «Волзі» щось каверзує мотор. Кілька годин роботи — і п'ятнадцять карбованців у кишеню.
