Постріл - Рыбаков Анатолий Наумович (читать бесплатно книги без сокращений TXT) 📗
Свиридов наказав своїм людям підходити по одному з усіх боків, так, щоб о десятій опинитися біля «Гротеску», троє — біля головного входу, троє — біля заднього, у дворі.
Рівно о десятій Свиридов відчинив двері і з двома співробітниками зайшов у «Гротеск».
Вигляд людей у шкірянках, що зупинилися біля дверей, не залишав сумнівів у тому, хто вони такі. Все змовкло. Урвалася пісня в кутку, закляк офіціант з кухлями в руках, гравці прикрили карти — хто долонями, хто ліктями, замовкли парубки й наквацьовані дівиці.
Тишу розпанахав істеричний жіночий зойк:
— Облава!
Зойк обірвався, всі мовчали.
— Нікому не вставати! — наказав Свиридов. — Офіціант!
— Слухаю! — відповів офіціант, усе ще тримаючи в обох руках чотири кухлі з пивом.
— Іди вниз, скажи Василеві Івановичу, Сіренькому і всім, хто там є, щоб виходили.
— Слухаю. Буде виконано.
Офіціант поставив кухлі на прилавок, витер руки фартухом і зник за завісу.
У задньому приміщенні «Гротеску» в напівпідвалі за столом сиділи четверо, на столі лежали карти й гроші.
— Василю Івановичу, — сказав офіціант, — вам звеліли вийти.
Василь Іванович, опасистий, дужий чолов'яга років п'ятдесяти, з красивою сивиною на скронях, з прямим, важкуватим поглядом, не випускаючи карт з рук, спитав:
— Скільки їх?
— Троє.
— Скажи, зараз вийдемо. Іди!
Офіціант позадкував і вийшов.
Василь Іванович поклав карти на стіл, простягнув руку, відчинив задні двері. Смуга світла впала на вузькі круті сходи.
Згори пролунав голос:
— Виходити по одному. Хто вийде зі зброєю, буде застрелений на місці.
Василь Іванович зачинив двері.
— От сволота, не дали банк додержати, яка карта йшла!
43
— Складна справа, — сказав Миші Свиридов. — Головний — це Василь Іванович, аристократ…
— У якому розумінні?
— Не граф, не князь, а маравіхер, кишеньковий злодій вищого класу, витягає гаманці в солідних людей. Сіренький, той, що виходив із Шаринцем з «Гротеску», — помічник Василя Івановича. Щодо Шаринця, то він і зовсім був дрібний злодюжка, котрий витягав з кишені все, що завгодно, аж до носовичків. Отож: торік, — вів далі Свиридов, — Василь Іванович, як злісний рецидивіст і соціально небезпечний елемент, дістав п'ять років. Але втік. Сумнівно, щоб після втечі він наважився на таке безглузде вбивство, яким уявляється вбивство Зиміна. Після втечі вони, як правило, відсиджуються в закутку. І не міг він змінити свою злодійську професію на іншу, до того ж іще небезпечнішу: він не молодий. Загалом, проти нього жодних доказів. Наш єдиний доказ — Шаринець. Ми маємо довести, що вбив Шаринця Сіренький, вони разом вийшли з «Гротеску». Ось розклад дачних поїздів по Брянці. Якщо припустити, що вони виїхали поїздом за п'ятнадцять на шосту, а повернувся Сіренький поїздом за чверть о восьмій, то він мав бути відсутній у «Гротеску» мінімум години три-чотири, десь між п'ятою й дев'ятою. Твої хлопчики стверджують, що він вийшов разом із Шаринцем і сів з ним на трамвай. А ось Василь Іванович та ще чоловік з двадцять постійних відвідувачів «Гротеску» стверджуватимуть, що Сіренький нікуди не виходив. Тим паче, що вони із Шаринцем виходили через чорний хід. Отак-то, мій голубе. І все ж треба починати.
Сіренький був нічим не примітною людиною; цією особливістю його нагородили і природа і багаторічна звичка бути непомітним — безликий, інертний, сонний. Мишу вразило те, що Шнира й Паштет упізнали його на фотографії. Навіть важко визначити його вік. Років двадцять п'ять, а може, й тридцять п'ять.
Свиридов записав у протокол його справжнє прізвище, ім'я, по батькові, рік і місце народження і тому подібне, потім спитав:
— Що ви можете сказати з приводу вбивства громадянина Попова Володимира Степановича, він же Шаринець?
Сіренький знизав плечима:
— А що можу сказати? Нічого не можу сказати. А хіба його вбили?
— Ви про це не знаєте?
— Не чув про це.
— Ви були з ним знайомі?
— Знав, є такий Шаринець, бачив разів зо два в «Гротексу».
Він так і сказав: «Гротексу».
— Ви були з ним знайомі?
— Ну як? Як з усіма.
— А де ви були шостого червня ввечері?
Сіренький подумав, непевно сказав:
— У «Гротексі», мабуть, атож, точно, в «Гротексі».
— Що робили?
— У карти грав.
— З ким?
— З людьми, з тими, кого ви зі мною забрали.
— А вночі де були?
— Дома спав.
— Хто може підтвердити?
— Хто… Мати, дружина, сусіди.
— А інженера Зиміна ви знали?
— Зиміна… Інженера… Ні, не знав… Хто такий?
— На Арбаті жив, будинок п'ятдесят один.
— Не знаю такого.
— Навроцького Валентина Валентиновича знаєте?
— Хто такий?
— Агент по заготівлі мануфактури.
— Не знаю…
Підписуючи протокол, Сіренький спитав:
— За що забрали?
— Підозрюєтесь у вбивстві Шаринця.
— Ото ще новина! Кому він потрібен, цей ваш Шаринець!
— Не наш, а ваш, — зауважив Свиридов. — Ідіть собі, я вас ще викличу.
За Сіреньким з'явився Жоржик, вродливий молодик з густою чорною чуприною, схожий на вірменина. Він підтверджував усе, що говорив до нього Сіренький. Атож, грали того вечора в карти, Сіренький нікуди не ходив, про вбивство Шаринця не чув, про Зиміна і Навроцького нічого не знає. Так само спитав, за що його взяли, але, на відміну од Сіренького, тримався жваво й вільно. І зовсім не скидався на злодія.
Нарешті ввели Василя Івановича. Порівняно із Сіреньким і Жоржиком він справді мав вигляд аристократа.
— Сідайте!
— Можна й сісти. — Василь Іванович невимушено всівся на стілець. — Може, одразу скажете, на скільки всаджуєте.
— Строк уже, в усякому разі, доведеться досидіти.
— Не без цього, — зітхнув Василь Іванович.
Він показав на Мишу:
— Дозвольте спитати, хто цей громадянин?
— Практикант.
— Прошу занотувати в протоколі.
— Занотуємо.
Сіренький і Жоржик навіть не звернули уваги на Мишу, а Василь Іванович наполіг, щоб занотували в протоколі.
— Перейдемо до справи, — мовив Свиридов. — Ідеться про якогось Попова, він же Шаринець. Знаєте такого?
— Аякже, знаю, бачив у «Гротеску».
На відміну од Сіренького він правильно вимовив назву пивниці.
— Розмовляли з ним?
— Був якось у мене, напрошувався на роботу тільки ж я тепер нічим не займаюсь, прошу врахувати. Після втечі за мною нічого немає, хотів почати нове життя — шкода, завадили.
— Коли до вас Шаринець приходив?
— Кілька днів тому.
— Точніше, будь ласка!
— Три… ні, чотири дні тому.
— Шостого червня?
Василь Іванович зморщив лоб, задумався.
— Може, й шостого. Адже я там нібито лев у клітці відсиджувався і числа всі переплутав. Яке сьогодні число?
— Дванадцяте.
— Отже, у четвер, іменно, отже, шостого числа.
— Ну, про що ви говорили?
— Грали ми в карти, вся, значить, компанія, яку ви тут тепер безплатно годуєте. Шаринець зайшов, каже: «Василю Івановичу, візьміть мене з собою». Я йому: мовляв, сам зав'язав і тобі раджу. З тим він і пішов.
— Сам пішов?
— Сам.
— Розумна ви людина, — сказав Свиридов.
— Дякую.
— Тільки мене за дурня маєте.
— Що ви, громадянин слідчий, — образився Василь Іванович, — я вас вважаю за людину рідкісного розуму. І через те, як є, все щиросердно розказую. Так, утік з-під варти. Кому волі не хочеться? Тільки зважте, втік без застосування сили, ніхто не сприяв, гав ловила охорона, я й пішов. Хотів нове життя почати. Минув ще один рік, що за мною помічено?
— Хто вбив Шаринця?
— Шаринця? — здивувався Василь Іванович. — Хіба його хто вбив? Коли? Де?
— Шостого числа ввечері, у лісі, неподалік від платформи «Дев'ятнадцята верста» по Брянці.
