Кораловий острів - Белентайн Роберт (книги бесплатно без регистрации TXT) 📗
Як я вже згадував, вбрані матроси були на зразок свого капітана. Та їхні головні убори різнилися не тільки від капітанового, а й одне від одного. Дехто носив солом'яного бриля, як то звичайно буває на торговельних кораблях, інші понапинали шапочки з тканини та червоні вовняні ковпаки. Я спостеріг, що всю їхню зброю віднесено вниз, тільки капітан залишив при собі кортик і один пістоль, заткнутий за шаль. Хоча капітан був найвищий і найдужчий з-поміж піратів, він не вельми вирізнявся серед них, єдина відмінна риса, яку помітив би випадковий спостерігач, була смілива щирість на його лютому обличчі. Через те він видавався не такий відразливий, як його ниці спільники, хоч вважати капітана за героя не було жодної підстави. Одначе той вираз свідчив про силу духу, яка дала йому перевагу над іншими відчаюгами, що вибрали його капітаном. Він був мерзотник з левовою вдачею — не відчував ніякого страху, не спинявся ні перед чим і тому жахав своїх підлеглих, які, кожен зокрема, його ненавиділи, але всім гуртом відчували, що їм вигідно мати такого чоловіка за ватажка.
Та скоро я вернувся думкою до моїх любих друзів, які лишилися на березі, і, поглянувши на Кораловий острів, що вже зникав удалині за кормою, глибоко зітхнув. «Може, мені не доведеться їх більше побачити», — подумав я, і від тієї думки в мене закапотіли з очей сльози.
— То ти ще й рюмсаєш, щеня вперте? — пролунав поряд басовитий капітанів голос, і пірат дав мені такого ляпаса, що я ледве ногами не вкрився. — На своєму кораблі я не дозволяю киснути. Перестань квасити губи, а то заплачеш у мене недаремне.
Я почервонів з обурення, але вирішив стриматися, щоб не погіршити свого становища. Тож, не кажучи ні слова, я вийняв хусточку і витер сльози.
— Мені гадалося, що ти з твердішої глини, — провадив сердито капітан. — Я б радше мав на борту скаженого бульдога, аніж сльозливе цуценя. Та я хутко тебе вилікую, а ні — то віддам на поживу акулам. Марш униз і сиди там, доки я покличу.
Скорившись, я пішов був до люка, аж тут в око мені впало невеличке барильце, що стояло біля грот-щогли. На ньому олівцем було виведено: «Порох». У мене майнула думка, що ми прямуємо проти вітру і всяку річ, яка плаває, хвилі віднесуть до рифів навколо Коралового острова. До того ж я згадав — бо думка швидша за блискавку, — що мої друзі мають пістоля. Не вагаючись жодної хвилини, я схопив барильце і пошпурив його в море! У капітана й у матросів, що теє бачили, вихопився здивований вигук.
— Навіщо ти його викинув, шмаркачу нещасний?
У скронях мені застугоніла кров, і я відмовив на повний голос:
— Якщо ти опустиш руку, я скажу. А ні — то ти з мене слова не видавиш.
Капітан відступив на крок і зміряв мене здивованим поглядом.
— Ну так от, — провадив я, — те барильце я кинув у море, щоб вітер і хвилі віднесли його на Кораловий острів до моїх товаришів. У них-бо є пістоль, а пороху немає. Сподіваюся, воно скоро попаде їм до рук. Жалкую тільки, що барильце те було невеличке! На твою, пірате, думку, я зроблений не з тої глини. Не знаю, з якої глини я зроблений, — над цим я ніколи не замислювався, але певен, що такі, як ти, мене ніколи не перемісять на свій копил, хоч би як силкувалися.
На моє здивування, капітан, замість розлютуватися, усміхнувся і, застромивши руки за широчезну шаль, що була йому замість пояса, подався до корми, а я поліз східцями вниз.
Усупереч моїм сподіванням, матроси зустріли мене реготом, і один, ляснувши мене по спині, мовив:
. — Браво, юначе! Ти молодець, і з тебе вийде добрий пірат. Кривавий Біл поводився був точнісінько так, як ти, а зараз він серед нас найвідчайдушніший горлоріз.
— Сьорбни-но пива, хлопче! — вигукнув другий. — Промочи собі горлянку. Аби хтось із нас виголосив перед капітаном таку промову, йому б уже нічого було промочувати.
— Припни язика, Джеку, — втрутився третій. — Дай-но хлопцеві кусень м'яса. Хіба ти не бачиш, що він на ладан дихає?
— А що ж тут дивного? — докинув перший. — Ти ж його шпурнув у човен, наче той лантух. Аби тебе так шпурнули, ти скрутив би собі в'язи.
Я й справді почувався не гаразд — і через їхню брутальну поведінку, і через те, що зголоднів. Не забувайте, що я випірнув з печери перед сніданням, а зараз уже був майже полудень. Отож я радо взяв миску вареної з ямсом свинини — її подав мені один з гурту піратів, що обідали, сидячи на скрині. Та, правду казати, їлося мені не дуже смачно через страшні прокльони та лайку, якими пірати щедро пересипали свою мову, хоч вони малися в доброму гуморі. Той, кого назвали Кривавим Білом, сидів поряд мене. Я зауважив, що він один серед гурту мовчить і супиться. Щоправда, коли його питали, він відповідав зуховатим тоном, але сам у розмову не встрявав. Од інших він відрізнявся лише мовчкуватістю та своєю статурою — був майже такий дужий, як капітан.
Потім мене полишили на самого себе, і я заглибився в не дуже веселі роздуми: мені ж бо не сходили з гадки лещата, про які я мав невиразне, але жахливе уявлення. Почало смеркати, а я все ще розмірковував про свою лиху долю, коли це один вахтовий гукнув з палуби в люк:
— Агов, у кубрику! Мерщій відрядіть кого-небудь до каюти засвітити лампу і пошліть до капітана того хлопця — та швидше!
— Чуєш, парубче? Тебе викликає капітан. Не барися, — сказав Кривавий Біл і підвівся з скрині, на якій він спав уже години зо дві.
Я подерся вгору сходами слідом за ним. На палубі мене перестрів вахтовий і, завівши в каюту, причинив за мною двері.
Підвішена до крокви маленька срібна лампа сіяла тьмяне світло. Каюта була невелика, зручна, хоч і просто обставлена. Капітан сидів на складаному стільці біля столу й уважно вивчав мапу Тихого океану. Коли я зайшов, він підвів голову, неголосно запросив мене сісти, а сам кинув олівець, встав з-за столу і простягнувся на канапі.
— Як тебе звати, хлопче? — спитав він, пильно вдивляючись мені в очі.
— Релф Ровер, — відповів я.
— Звідкіля ти і як попав на той острів? Скільки вас там було? Відповідай-но, та дивись мені, не бреши.
— Я ніколи не брешу, — сказав я твердо.
Капітан посміхнувся глузливо і знову наказав мені відповідати.
Я розповів йому про всі пригоди, що спіткали мене й моїх друзів від самого початку плавби й до того дня, коли їхній корабель наблизився до острова, не згадуючи, однак, ані словом за Діамантову печеру. Вислухавши мене, він помовчав хвилину, а потім підвів голову й сказав:
— Я тобі вірю, хлопче.
Я здивувався — адже в нього не було жодних підстав мені не вірити, але промовчав.
— Аз чого це ти взяв, що наша шхуна піратська? — провадив капітан.
— Хто ви такі, засвідчив чорний прапор, — відповів я. — А якби в мене лишилися ще якісь сумніви, то їх розвіяла б ваша брутальна поведінка.
Капітан насупився, але потамував свій гнів і повів далі:
Я дуже здивувався і втішився, почувши від капітана, що корабель той зовсім не піратський; але замість відповіді сказав йому:
