Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
— Я поспішаю. Збирайтеся, громадянине. Слово «громадянин» Тетеря особливо підкреслив.
— Може… Пробачте… — забелькотів Едуард. — Я… я в боргу не залишусь… Я віддячу.
— Вивертай, що там у тебе в кишенях, — підганяв Тетеря. — Швидше!
На тумбочці з'явилися складаний ніж, записна книжка, хусточка і гаманець.
— В гаманці теж валюта? — навмисне грубим голосом спитав Тетеря.
Едуард запобігливо висипав усе, що там було. Тетеря полічив — 53 карбованці 65 копійок.
— Ну що ж мені з тобою робити? — скривив рота Тетеря. — Що?
Едуард заметушився.
— У мене є виручка… Шість карбованців… От ще годинник… На двадцяти каменях.
— Ну, гаразд… Де там у тебе годинник і виручка?.. Срібні гроші можеш залишити собі… Не подумай скаржитись — гірше буде, — пристрашив Тетеря, розпихаючи по кишенях франки, галстуки, десятку, шкарпетки, годинник, гроші… Не погребував він навіть складаним ножиком та гаманцем.
ОБШУК
Разом з двома понятими Шовкопляс і молодий лейтенант Сергієнко зайшли в садибу до Тетері.
— Ми з управління міліції, — відрекомендувався Шовкопляс дружині Тетері. — Ось ордер на проведення обшуку. Ознайомтесь.
Ворушачи побілілими губами, вона поволі прочитала і, не промовивши жодного слова, повернула ордер.
— Перш ніж приступити до обшуку, — попередив Шовкопляс, — пропоную здати зброю, цінності і гроші.
— Зброю? Гроші? Про що ви говорите? Совісті у вас немає! Це на нас сусіди із злості наказали. В шматкові хліба собі відмовляємо, своїм горбом і потом, все надбали! Гроші вимагаєте?! От усі наші гроші! — вихопивши з кишені фартуха гаманець, вона шпурнула його під ноги Шовкоплясу.
— Якщо й надалі ви дозволятимете собі такі вихватки вас виведуть звідси. Підніміть гаманця.
Голосно схлипуючи, Катерина виконала наказ.
— Отже, зброї, цінностей і грошей немає? — повторив своє запитання Шовкопляс.
— Ой лишенько мені! Скільки можна терзати? Що за люди?! Я ж сказала — нічого в нас немає. Дивіться… Все одно не повірите. Шукайте…
… Кульбич, що приїхав. з фабрики, застав Сергієнка і Шовкопляса в найбільшій кімнаті особняка, яку хазяйка гучно величала залом. Вони вже встигли оглянути коридор, веранду, підвал, ванну кімнату, кухню і спальню. Кульбич викликав Сергієнка на подвір'я. — Беріть машину, відвезіть підполковнику
Луговому особисту справу Тетері і передайте, що в поліклініці його не було, і що я залишаюсь тут. Може, він прийде додому.
Коли Кульбич повернувся, Шовкопляс оглядав громіздкий, почорнілий від часу буфет. Швидко і акуратно переставляв він тарілки, кришталеві вази, блюдечка, салатниці, відкривав кришки численних масничок, кофейники, чайники, молочники…
— А внизу що? — спитав він, поставивши на місце останню порцелянову чашку.
— Варення… Макарони, борошно… вермішель… всіляка там крупа… цукор… лавровий лист. Відчинити? — витягла хазяйка велику в'язку ключів і, не чекаючи, квапливо розчинила навстіж дверцята.
Присівши навпочіпки, Шовкопляс швидко обвів поглядом нижнє відділення буфета і, випроставшись, недбало махнув рукою.
— Можна зачиняти.
— Заждіть, не поспішайте, — зупинив Кульбич. — Виставляйте все, що там є.
— Та вже ж дивились… — заперечила хазяйка.
— Нічого, ще подивимось.
На столі з'явилися пузаті банки з варенням, якісь мішечки, торбинки, коробки, пакетики. Кульбич терпляче пересипав крупу, борошно, цукор… Одна з понятих, смаглява жінка з бистрими чорними очима, зиркнула на годинник.
— Товариші! Так ви до ранку не скінчите.
Її підтримав другий понятий — молодий широкоплечий парубок.
— Товаришка Кривенко має рацію. Ну, що може бути в продуктах?
— Перевіримо, тоді й узнаємо, — спокійно відповів Кульбич.
Він помітив, з якою поквапністю Тетериха взялася відчиняти буфет. І потім, випадково зустрівшись з її очима, Кульбич вловив у них і тривогу, і настороженість, і занепокоєння… Це було, коли він взявся за банки з варенням…
Кульбич перелив в емальовану миску одну, другу банку, третю… І раптом щось промайнуло перед його очима і ляпнуло в миску. Він ложкою виловив гумовий мішечок. Хазяйка змінилась на обличчі.
— Це моє! Віддайте! Не займайте!.. — заламуючи руки, зарепетувала вона.
— Припиніть! — суворо перебив її Кульбич. — Не влаштовуйте сцен. Ми розберемось. Коли це справді ваше, все буде повернуто.
Тетеря замовкла і, шморгаючи почервонілим носом, голосно схлипуючи, слідкувала, як Кульбич акуратно по шву розрізав мішечок. Заблищав золотий портсигар, діаманти на платинових запонках, старовинний кишеньковий золотий годинник на товстому, прикрашеному брелоками ланцюжку, масивний золотий перстень з рубіном. Поняті були вражені.
Повернувся Сергієнко. Підполковник наказав йому та Шовкоплясу залишитись у засідці до особливого розпорядження.
— А вам, товаришу майор, після закінчення обшуку разом з дружиною Тетері треба приїхати в управління.
Шовкопляс тепер уже не обмежувався поверховим оглядом. Він відсував меблі, уважно обслідував усі шухляди комода, серванта, розгвинтив канделябр, а стіл навіть поставив боком, перевіряючи, чи немає в ніжках видовбаних схованок. Так само пильно він оглянув і крісла. Але в цій кімнаті Шовкопляс і Сергієнко більше нічого не знайшли. Перейшли в суміжну. Там стояла плюшева канапа, півдюжини стільців, письмовий стіл і книжкова шафа. З неї й почав Шовкопляс.
— Господи! Лишенько мені! Невже й книжки почнете перевертати, — простогнала Тетериха. — Те, що знайшли в банці — все! Чого ви до нас так присікуєтесь?! Мій чоловік не розбійник, не шпигун, нікого не вбив, не пограбував.
— Не пограбував! — не стримався Кульбич. — А на які гроші ви збудували собі особняк, придбали дорогі меблі, килими?.. Адже ваш чоловік одержує вісімдесят карбованців на місяць…
— Ну й що ж? Ми з Петром Борисовичем люди ощадливі, аби на що грошей не тринькаємо.
Кривенко спалахнула і гнівно труснула густим волоссям.
— Про що ви кажете?! Невже ви вважаєте нас простаками? Коли б ви навіть цілий рік нічого не пили й не їли, то й тоді вам в двадцять п'ять років не вкластися, щоб усе це купити. У вічі вам кажу: все це майно придбано нечесним шляхом, на гроші, вкрадені в держави.
— А вам же яке діло?! — визвірилася Тетеря. — Теж мені захисниця держави знайшлася…
— Як то яке?! Крадете в нас. Держава — це ми. Ось такий паразит забереться на завод, на фабрику, в магазин і розтягає наше добро. Вкрав сто тисяч, а це школа, дитячий садок, будинок, лікарня… Та що там казати, — блиснула вона очима, — розкрадачі й шпигуни одного поля ягоди. І ті й ті шкодять нам, і їх треба знищувати, як скажених собак… Та кому я кажу? їй?! їх, цих паразитів, словами не проймеш, а ви, — обернулася вона до працівників міліції, — і без мене чудово знаєте, що таке розкрадач.
Сергієнко разом з Кульбичем оглядали речі в письмовому столі, а Шовкопляс, навчений гірким досвідом, брав книжку за книжною і уважно проглядав кожну сторінку.
— Олегу Гарасимовичу, — покликав він Кульбича, — ось подивіться, — і простягнув синій томик Блока.
— Та-ак… Цікаво, — згодився Кульбич. — Відкладіть.
Обшук наближався до кінця. Оглянуто було перший і другий поверхи особняка, горище, льох, гараж, пташник, свинарник. Лишились тільки подвір'я і сад. Озброївшись міношукачем, Сергієнко поволі обходив сад, підмічаючи тичками маршрут свого просування. Безперестанку гудів зумер. Міношукач то виявляв іржаву лійку, то шматки дроту, то консервні банки, то гвіздки, то розбитий чавун… В кутку садка росла й росла купа металевого брухту. Вже котрий раз знову почулися короткі уривчасті сигнали зумера. Шовкопляс встромив щуп у землю під грушею і відчув щось тверде. З землі викопали невелику залізну коробку. В ній лежали, акуратно загорнуті в пергаментний папір, три ощадні книжки.
— Що ви тепер скажете? — спитав Кульбич. — Ви ж запевняли, що у вас нічого немає.
