Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович (читать полностью бесплатно хорошие книги TXT) 📗
— Не їдемо, і все, — сказав Мишко. — І взагалі, яке ваше діло? Чого ви до нас причепилися? Вам треба — і їдьте собі!
Човняр стояв з насупленим обличчям. Пролунав другий дзвоник.
— Діло ваше!
Човняр повернувся і пішов на перон.
Розділ сорок дев'ятий
Вигідний хворий
Загін тріумфував. Не вдалося вигнати їх звідси! Авторитет Мишка зріс незмірно… Всім здавалося, що Мишко зробив щось героїчне: їздив у місто, розмовляв у різних установах… І його послухали, як справжнього, дорослого вожатого…
Виріс Мишко і у власних очах. У ставленні до товаришів у нього з'явилося таке собі добродушне покровительство. Наслідуючи Колю Севастьянова, він, розмовляючи з ними, поблажливо посміхався, як посміхаються дорослі милій пустотливості дітей. Він уже не сперечався, не гарячився, а терпляче роз'яснював те чи інше питання саме так, як дорослі пояснюють щось дітям. При цьому він поблажливо обнімав свого співрозмовника за плечі, як завжди робив Коля Севастьянов. Щоправда, Коля робив це з висоти свого високого зросту, але Мишкові здавалося, що й у нього непогано виходить.
А втім, не всім так здавалося.
Зіна Круглова покликала в ліс Генку і Славика і стурбовано спитала:
— Хлопці, ви помітили, що з Мишком діється?
Генка і Славик повісили голови: вони помітили, що робиться з Мишком.
— Він задається, вдає з себе великого начальника, — сказав Генка.
— У нього з'явилися елементи «вождизму», — додав Славик.
— Але ж він може одірватися від колективу! — з жахом промовила Зіна.
— Навіть дуже просто, — підтвердив Генка.
— «Вождизм» завжди призводить до відриву од колективу, — вирік Славик.
— Треба щось робити, — страшенно хвилюючись, сказала Зіна. — Ми не можемо допустити, щоб він на наших очах загинув для спільної справи. Його треба врятувати.
Хлопці замислилися. Врятувати, звичайно, треба, але як?
— Може, поговорити з ним? — запропонував Славик. — Пояснити йому, куди він котиться.
Генка заперечливо похитав головою:
— Не послухає він тебе. Скаже, що це в нього стиль керівництва. Ні! Потрібні сильніші засоби. Треба вдарити так, щоб одразу опам'ятався. Це вплине.
— Що ж ти пропонуєш?
— Поставити питання на комсомольських зборах.
— Відразу виносити на збори? Давайте спочатку поговоримо з ним. А якщо вже не виправиться, тоді винесемо на збори…
Так і вирішили. Але Мишко нічого не знав про їх розмову і поводився як і досі.
З дорослими він тримався статечно, з почуттям власної гідності. Щоправда, і голова сільради, і селяни не знали про його розмову з секретарем губкому комсомолу, але те, що Мишко не підкорився наказу Сєрова, а Сєров не наполягав на своєму розпорядженні, свідчило, що загін хтось підтримує і виселити його звідси не так просто.
А в загоні справи йшли якнайкраще. Пригод майже ніяких. Тільки от Сева занедужав дуже серйозно.
У нього боліла голова, драло в горлі, йому було важко ковтати і навіть дихати. Термометр показував тридцять дев'ять і дев'ять десятих градуса.
Бечка, відомий знавець медицини (його мати служила в амбулаторії прибиральницею), звелів Севі відкрити рот, подивився і об'явив, що у Севи ангіна.
— Почервоніння і взагалі все розпухло, — сказав Бечка. — У тебе гланди вирізали?
Сева заперечливо похитав головою.
— Може, тобі ще маленьким вирізали, а ти забув.
Але Сева категорично заперечував цю обставину.
Бечка знову подивився йому в рот і заявив, що мигдалини справді на місці, але дуже розпухли і їх необхідно вирізати.
— У медицині існує два напрями, — сказав Бечка. — Один за вирізування мигдалин, другий — за припікання. Я прихильник першого.
Севу накрили кількома ковдрами, дали гарячого чаю з додатковою цукеркою і почали думати, що робити далі.
У такому стані везти Севу в Москву небезпечно. До лікарні не дійде. Коня голова тепер не дасть. І Мишко вирішив надіслати лікареві записку з проханням приїхати в табір. їздить же він до тяжкохворих. І коня лікарня має.
Лікар приїхав на маленькій відкритій дрожці. В неї був запряжений величезний кінь, справжній московський ломовик. Лікар, високий, товстий, із скуйовдженою бородою і в пенсне з перекинутою за вухо чорною ниткою, сидячи верхи на дрожці, мав дуже кумедний вигляд. Здавалося, що він рухається вслід за величезним битюгом, тільки тримаючись за віжки і затиснувши між ногами малюсіньку дрожку.
Лікар сказав, що у Севи ангіна (Бечка обвів усіх гордовитим поглядом), йому треба вирізати мигдалини (Бечка ще з більшою гордістю поглянув на всіх). Але, додав лікар, поки Сева не видужає, операції робити не можна. Він повинен приймати ліки, і його необхідно перевести з палатки в приміщення.
— В яке ж приміщення його покласти, — не міг зрозуміти Мишко. — Його домівка в Москві.
— Невже ніхто з селян не згодиться дати йому притулок на кілька днів? — сказав лікар. — А втім… Чому б не покласти його в панському будинку? До цього часу, здається, пустує.
— Хіба вона дозволить? — заперечив Мишко.
— Хто вона?
— Ну, господарка, економка…
— Гм! — лікар нахмурився. — Ходімо зі мною…
Коли вони йшли алеєю, Мишко глянув на вікна мезоніна. Віконниці за бронзовим птахом були відчинені. Значить, «графиня» дома. Але сам будинок, як завжди, здавався нежилим.
По тому, як лікар упевнено йшов алеєю і рішуче піднявся на сходи веранди, видно було, що він добре знає і будинок, і садибу. Але Мишко був переконаний, що з цієї витівки нічого не вийде. Старуха покаже охоронну грамоту, і все! Зустріч з «графинею» цікавила Мишка. Йому здавалось неймовірним, що от зараз вони відчинять двері таємничого будинку і ввійдуть туди.
Тільки ступили вони на веранду, як двері відчинилися і з'явилася «графиня». Вона чекала їх у своїй звичній позі, заплющивши очі, високо піднявши голову, через що її довгий гачкуватий ніс здавався ще довшим.
Потім вона розплющила очі. Мишко знав, що зараз вона запитає: «Чого вам треба?»
«Графини» справді відкрила рот і промовила: «Чого…» Але в цю ж мить глянула па лікаря і одразу, зніяковівши, замовкла. В її очах промайнуло збентеження. Не доказавши фрази, вона знову заплющила очі. Деякий час вони стояли мовчки, потім лікар сказав — Софіє Павлівно, у цих молодих людей, мандрівників, захворів хлопчик. Ангіною. Лежати йому в палатці не можна. Прошу дати йому притулок у себе днів на три-чотири…
— А лікарня? — спитала «графиня» після невеликої паузи, все ще не розплющуючи очей.
— Лікарня на ремонті.
— Хто ж його доглядатиме? — спитала старуха.
І Мишко здивувався, що вона вимовляє звичайнісінькі людські слова і її звуть просто Софією Павлівною.
— Хтось із них, — лікар кивнув на Мишка. — Я теж навідуватимусь.
Старуха мовчала, потім знову заплющила очі.
— Ви вважаєте за можливе з'являтися в цей будинок?
— Я виконую свій обов'язок, — спокійно відповів лікар.
— Добре, — після деякої мовчанки промовила старуха. — Коли привезуть хлопця?
— Зараз привезуть.
— У челядній йому буде приготовано місце. Але прошу нікуди, крім челядні, не ходити.
— Ваше право, — відповів лікар. Старуха повернулася і зникла в будинку.
Розділ п'ятдесятий
Челядня
Коли Севу на носилках принесли до поміщицького будинку, двері в челядню були відчинені. Це означало, що можна заходити. Діти ввійшли.
Челядня являла собою велике, дуже низьке приміщення. Якщо стати навшпиньки, то рукою можна дістати до стелі, зробленої із старих, почорнілих від часу колод, рівно витесаних і з багатьма подовжніми щілинами! З таких самих колод, прокладених у пазах клоччям, були зроблені стіни.
Усе тут було старим, почорнілим, задимленим. Стіл, довгий, вузький, спирався на розхитані козли і тягнувся вздовж стіни, його кришка, збита з вузьких тонких дощок, розсохлася. За столом виднілась прибита до стіни вузька лава. Більше нічого в челядні не було, якщо не брати до уваги підвішеної до стелі довгої, від стіни до стіни, жердини. Для чого ця жердина — було незрозуміло.
