Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович (онлайн книги бесплатно полные TXT) 📗
Альоша вважав, що його питання може вирішити лише начальник міліції, і взявся за ручку дверей.
— Зажди! — зупинив його майор, але тут задеренчав один з численних телефонів. — Черговий управління міліції Зацепін слухає вас.
Майор робив знаки Альоші залишитись, але той вислизнув з кімнати.
— Доведеться почекати, — сівши поряд з товаришами на лавку, сказав Альоша. — Начальник поїхав і заступник теж.
— Почекаємо, — згодився Володя.
— Чого нам тут стовбичити, — незадоволено буркнув Діма. — Прийдемо завтра.
— Знову ти за своє, — скривився Альоша. — Здається, домовились.
— Добре, чекатимемо, — з покірним виглядом відповів Діма. Та мовчав він недовго. — Де Вітя? Куди він пішов?
— А він сьогодні й не приходив, — відповів Володя.
— Не приходив? Що з ним? — запитливо подивився Діма на товаришів. — А що, як перукар його вбив?
— Кращого нічого не міг вигадати? — розгнівався Альоша, але тривога вже закралася йому в душу.
Занепокоївся і Володя. Вони зовсім забули про Вітю. Ще друзями називаються…
— Давайте не будемо думати й гадати, — запропонував він, — підемо до Віті і довідаємось, що з ним.
… В палісаднику хлопці побачили Надію Миколаївну. Тихенько мугикаючи собі під ніс якусь пісню, вона поралася біля клумби вогненно-червоних жоржин.
— Вітя в садку, — помітивши хлопців, сказала вона.
Широко розкинувши руки, в самих синіх з білою облямівкою трусах, Вітя терпляче лежав під палючим промінням сонця посеред невеликого острівка трави. На голові білів тюрбан з рушника.
Дорогою Альоша, Діма й Володя робили різні припущення, чого Вітя не прийшов, що з ним трапилось. Хіба кому-небудь з них могло спасти на думку, що заступник начальника НПВБ міг знехтувати своїми обов'язками, забути про присягу? А він — на тобі — живий і здоровий лежить, блаженно заплющивши очі, ніжиться на сонці. Від обурення ніхто не міг промовити й слова. Першим отямився Альоша.
— Пішли! — круто повернувся він. — Все ясно! Нам тут нічого робити.
Вітя почув голос і ледь-ледь розплющив очі.
— А, це ви, — позіхаючи підвівся він.
— Ні, це не ми, це тобі сниться! — вигукнув Альоша. — Якщо тобі начхати, наплювати на товаришів, не хочеш бути з нами, то відверто скажи… Так знаєш, хто робить? Так… — затнувся він, від хвилювання не знаходячи в своєму лексиконі слова, яке могло хоча б частково охарактеризувати Вітин вчинок. — Знаєш?!
— Договорюй, договорюй! — взявся в боки Вітя. — Чого ж ти замовк?
Володя бачив, що ось-ось вибухне серйозна сварка. Альоша й Вітя нагадували задирикуватих півнів, готових кинутись у бій. Перш за все треба вислухати Вітю, а потім вирішувати.
Володя став між Вітею та Альошею.
— Стривай, Альошо! І ти, Вікторе, притримай язика… Та припиніть же!
Вітя й Альоша, намагаючись не дивитись один на одного, розійшлися в різні боки. Вперше за їхню довгорічну дружбу вони серйозно посварились.
— Скажи, чого ти не прийшов? — спитав Володя.
— Кинь, Володю, час гаяти! — втрутився Діма. — Почне зараз що-небудь вигадувати, виправдовуватись…
— Я не винен, мені нема чого виправдовуватись. Ех! А я ж їх товаришами вважав… — обличчя Віті скривилося в презирливій гримасі. — Хоча б поцікавились… — і він, махнувши рукою, відвернувся. Йому стало шкода себе, і він ледве стримався, щоб не заплакати.
— А ти розкажи, — примирливо почав Володя. — Звідки нам знати? Тому й прийшли… У тебе справді щось серйозне?
— Так, серйозне, — не зразу мовив Вітя.
Альоші і Дімі стало ніяково. Погарячкували й образили товариша. Зовсім іншим тоном, але все ще суплячись, Альоша сказав:
— Розповідай. Ми чекаємо. Чи накажеш просити тебе, навколішки ставати…
— Не треба мене просити… — і, трохи помовчавши, Вітя розповів: він уже зібрався на нараду, але змушений був поїхати з батьком на вокзал зустрічати сина його фронтового друга. Та це ще півбіди. Гірше, що батько категорично заборонив йому виходити з дому. Ось чого він не прийшов.
— Якби ви знали, як мені треба вас бачити. Я ж дізнався: прізвище перукаря — Вернасович, звати — Едуардом Павловичем, мешкає на Київській, дев'ять, квартира двадцять… Як тільки він зачинив перукарню, я за ним до самого будинку дійшов. Більше години чекав…
— Як ти взнав його прізвище? — спитав Володя.
— Дуже просто. Через хлопчаків. Вони в дворі у волейбол грали… Тільки-но Вернасович вийшов з дому, відразу ж подався в центр. Я — за ним. Зупинився він біля готелю «Інтурист». Постояв, постояв на розі, і ось тут з готелю виходить такий важний, пихатий пан, відразу видно — іноземець. Вернасович озирнувся на всі боки, підскочив до нього і щось швидко затараторив. А той відповідає: «Тре б'єн, месьє… Тре б'єн…»
— Ми французьку вчимо, — сказав Володя. — «Тре б'єн» — дуже добре, а «месьє»— пан.
— … Поговорили вони, поговорили, і разом у готель. Я теж поткнувся, але швейцар не пустив. Чекав-чекав, а Вернасовича нема й нема. Потім здогадався, що він через другий хід вийшов.
— Зрозуміла річ, — впевнено мовив Альоша, — що цей француз з Парижа — агент білогвардійців-монархістів. Вони всі в Парижі окопались.
— Бачиш, — дорікнув Володя Дімі, — а ти не хочеш заявляти. Адже іноземця треба негайно затримати.
— Виходить, по-твоєму, хай за нас хтось робить? — відрізав Діма.
— Куди заявляти? Хоч убий, нічого не втямлю! Що трапилось? — Вітя здивовано переводив погляд з одного товариша на іншого.
Тоді хлопці, перебиваючи один одного, розповіли Віті про Шкарбуна і Тетерю.
— Ну, — звертаючись до Віті, спитав Володя, — хто з нас має рацію: Дімка чи я? Будемо повідомляти чи стежити далі?
— Н-да… — протяг Вітя. — Ну й спра-ви-и… Тут треба розібратися. Хто його зна? Звичайно, про все дізнатись — добре. А то з'явишся і почнеш нісенітниці верзти: казала — мазала, начебто… буцімто… здається…
— А я що? — зрадів Діма. — Вітька одразу зрозумів мене.
— То ти проти? Не хочеш повідомляти? — насупився Альоша.
Вітя зайняв нейтральну позицію:
— Краще почекаємо ще кілька днів. Тоді точно про кожного все дізнаємось.
— З вами охрипнеш, поки домовишся, — похитав головою Володя. — Адже сам десять хвилин тому казав, що тебе з дому ані на крок не пускають. Хто ж стежитиме? Я та він? — показав Володя на Альошу. — Дімка теж не береться до уваги, йому за Ясне добре перепало, його батька я знаю. Коли стане відомо, що він і сьогодні пішов…
— Попаде! — меланхолійно кинув Діма. — Я теж… — і зупинився на півслові. —Хто це? — штовхнув він ліктем Вітю в бік.
— А-а! Олійник, який до нас приїхав.
— Добрий день, хлопці, — широко усміхаючись, підійшов Олійник. — Про що це ви так гаряче сперечаєтесь?
— Ми… ми, дядю Толю, — закліпав повіками Вітя. — Ми говорили, як наші здорово виграли у воронезького «Труда».
— Чотири сухих м'ячі! — підхопив Альоша. — Оце так рахунок!
— Бачу, ви запеклі болільники. А самі граєте в футбол?
— Звичайно! — вигукнув Вітя. — Оце Альоша. Він у нас знаменитий воротар… Діма — найкращий центр — форвард.
А ти ким? — спитав Олійник Вітю.
Лівий крайній.
— А Володя, — докинув Діма, — захисник першого класу.
— Який з мене захисник, — почервонів Володя. — Так, коли нікого немає, беруть. Я ж в окулярах.
— Дуже радий познайомитись. Мені називати себе не треба. Я кінчиком вуха чув, що Віктор мене вже відрекомендував… Ну, не буду заважати. Бачу — розмова професійна, а я — не спеціаліст з футбола.
Олійник відійшов од хлопців, сів на складеному стільці і розкрив етюдник.
Альоша не витримав, підійшов. Кілька мазків пензлем — і на полотні з'явились обриси крислатої яблуні.
Зацікавившись, підступили й інші хлопці.
— Здорово! — В це одне слово Діма вклав усе своє захоплення майстерністю художника.
Олійник замислився з пензлем у руці. Альоша несміло підказав:
— Верхню гілку я намалював би сієною і… ледь-ледь додав ультрамарину або умбри…
— Дякую за пораду, але тут краще підійде, мабуть, тіондиго коричнева… — і, спохватившись, повернувся до Альоші: — Я бачу, ти розумієшся на фарбах. Малюєш?
